Кудін С. Поняття «поток і пограбування» у кримінальному праві України XI — першої...

Кудін С. Поняття «поток і пограбування» у кримінальному праві України XI — першої половини XVII ст.: історично-правовий аналіз

85
0

кандидат юрид.
наук, cm. викладач кафедри теорії та історії держави і права Академії праці і
соціальних відносин

У період
розбудови незалежної Української держави актуалізується питання вивчення
історії права українського народу. Як наслідок — увага дослідників
привертається до проблем правового розвитку України в історичному контексті.
Стає можливим висвітлення цього процесу на засадах об’єктивності, ідеологічної
багатоманітності, врахування безперервності правового розвитку українських
земель навіть у періоди відсутності національної державності.

Особлива увага
дослідників звернена до проблем історії кримінального права України, що
пояснюється прийняттям нового Кримінального кодексу України, змін у деяких
інститутах кримінального права, зокрема інституті покарання. У зв’язку з цим
значної уваги, на мій погляд, потребує вивчення системи покарань, що існувала у
вітчизняному кримінальному праві у XI — першій половині XVII ст. Особливо слід
звернутись до тих видів покарань, які з часом під впливом різних

причин
трансформувались, набули певної модифікації, еволюціонували.

«Поток і
пограбування», як один з видів покарання у кримінальному праві Київської Русі,
нормативно було закріплено у Руській Правді (ст. 7, 35, 83 Поширеної редакції)*.

Слід зазначити,
що вчені здебільшого розходяться у поглядах стосовно проблеми визначення змісту
«потоку і пограбування». Найбільше суперечок в історіографії викликало питання
правильного трактування змісту терміна «поток». Існує три групи поглядів доПримітка.
Аналіз Руської Правди проводиться за Троїцьким І списком (Поширена редакція).
Даний список надрукований у збірнику «Правда Русская»: В 3-х т. — АН СССР.
Ин-т истории / Подг. к печати В.П.Любимов, Н.Ф.Лавров, М.Н.Тихомиров,
Г.Л.Гейерманс, Г.Е.Кочин / Под ред. БД.Грекова. — М.-Л., 1940. — Т. 1: Тексты.
— 505 с.

слідників на дану
проблему. Представники першої вважають, що «поток» за своєю суттю є покаранням
досить невизначеним[1, 57—58; 2, 167]. Другу групу становлять ті вчені, які
вважають, що під «потоком» необхідно розуміти позбавлення винного особистих
прав, призначення йому покарання разом із сім’єю[3, 163; 4, 328]. Цілий ряд
вчених (третя група) вказують на те, що «поток» є покарання доволі визначене,
але під ним слід розуміти різні види покарань — ув’язнення, перетворення на
раба (або продаж злочинця у рабство за кордон), заслання, вигнання[5, 195: 6,
394-395; 7, 142].

Цікаву ідею
висунув С.Борисенок. Він зазначає, що злочинця виганяли поза межи всієї землр,
23].

На мою думку, не
можна прийняти позицію тієї групи вчених, які під «потоком» розуміють смертну
кару, перетворення злочинця на раба або тілесне покарання. Адже у
давньоукраїнському кримінальному праві не було таких досить суворих видів
покарань, що підтверджується їх відсутністю у Руській Правді.

Досить важко
визначитися стосовно поглядів тих вчених, які вважають, що «поток» означав
позбавлення особистих прав винної особи, адже дослідники не вказали, який зміст
цього покарання. Але їх позицію можна визнати правильною у плані поставленого
ними запитання: чи зазнавав злочинець від застосування до нього «потоку і
пограбування» особистих негативних наслідків, чи ні? Якщо ми зупинимось на
позитивній відповіді, то тоді слід говорити про правильність висновків другої
групи вчених щодо суті цього покарання: «поток і пограбування» призначався як
покарання, що спричинювало особі злочинця негативні наслідки.

На мою думку,
більш прийнятними є погляди третьої групи дослідників, які вважають, що під
«потоком» необхідно розуміти віддалення злочинця у безпечне для суспільства
місце. На підтвердження своїх поглядів вони посилаються на терміни, які
містяться у літописах: «заточити», «поточити», «расточити». Вчені тлумачать їх
по-різному: вигнання, заслання, заточення. Слід погодитися з тими з них, які
вважають, що найбільш прийнятним є такий вид покарання, як вигнання, з
наступних міркувань. По-перше, для реалізації таких видів покарань, як заслання
та заточення, держава повинна була робити значні відрахування на організацію
в’язниць або відповідних поселень для засланих. По-друге, окрім цих великих
витрат необхідно було залучити певну кількість людей, які б мали на
професійному рівні доглядати за засланими або ув’язненими злочинцями. Таких
коштів та службовців у той період ще не було. Подібне припущення підтверджується
відсутністю у літописах вказівки на організацію великої кількості в’язниць та
поселень для засланих.

По-третє, для
заслання потрібні значні безлюдні (або малозаселені) території, на яких можливо
було тримати винних з безпекою для суспільства. Якщо за доби єдиної Київської
Русі такі землі, напевне, і існували, то у період роздробленості, коли
переважна більшість князівств перетворилась на самостійні територіальні
одиниці, подібне завдання виконати було практично неможливо.

Натомість
вигнання мало на Русі своє підґрунтя, адже відомо, що у родовому суспільстві,
коли основною зв’язуючою ланкою між людьми була родова громада, найтяжчі
злочини карались вигнанням з неї. Слід погодитися з думкою С.Борисенка, який
вважає, що вигнання, але у модифікованому вигляді, застосовувалось і у XI—XII
ст., тобто, злочинця разом із сім’єю виганяли не тільки з громади, а й за межі
держави[8, 23—24]. Необхідно зазначити, що Київська Русь у той період
складалася з князівств, які поділялись на області, що утворювалися з поєднання
різних територіальних громад. Але тепер недостатньо було вигнати злочинця з
такої громади — це принесло б мало користі інтересам усього суспільства,
оскільки злочинець був небезпечним не тільки для громади (як у родовому
суспільстві), а й для всього суспільства. Тому винного виганяли за межі
держави.

Стосовно терміна
«пограбування» слід приєднатись до думки тих вчених, які розглядають його як
конфіскацію майна винної осо-би[5, 195; 6, 394-395; 7, 142; 1, 58; 2, 167; 8,
25]. Спочатку з цього майна відшкодовувалися збитки потерпілій стороні, після
цього майно, що залишилось, надходило до державної скарбниці.

Згідно з нормами
Руської Правди (ст. 7, 35, 83 Поширеної редакції) «поток і пограбування»
призначався за скоєння злочинів, що мали підвищений ступінь суспільної
небезпеки — вбивство «в разбои», конокрадство, підпал. Особлива небезпека цих
злочинів зумовлювалась навмисністю, одночасним посяганням як на особу, так і на
її майно, шкідливими наслідками для всієї держави, заподіянням великих
матеріальних збитків.

У період, коли
українські землі перебували під владою Литовсько-Руської держави та Речі
Посполитої, відбулась трансформація поняття «поток і пограбування». Зокрема,
конфіскація майна як один з елементів «потоку і пограбування» вже не
пов’язувалась з обов’язковим вигнанням за межі держави. Наприклад, у
під-тверджувальній уставній грамоті Київській землі 1507 р. говорилось: «…хто
иметь на насъ лихо мыслити, а любо на землю нашу, того казнити шыею и
именьемъ»19, 33—34]. В уставі про маєтки державних зрадників від 1509 р.
повідомлялось, що «естли отець зраду вчинить, тогды именье его на господаря»[9,
62]. Литовський Статут теж не містить поєднання конфіскації з вигнанням: вона
застосовується

як самостійно (І,
І, 8, 21**, II, 2, 5; II, І, 11, 15,

II, 1, 7, 10;
III, І, 8, 19, II, 7, 10, III, 12 та ін.), так і у поєднанні із втратою честі
чи смертною карою (І, І, 2, II, 12; II, І, З, III, 41; III, І, 3, 6,

III, 48 та ін.).

На мою думку, це
можна пояснити тим, що у той період під впливом державотворчих процесів,
створення розгалуженої судової системи, розвитку відносин
васалітету-сюзереніте-ту, особливостей політичного становища у державі, в якій
частими явищами стали феодальні війни, відбувається формування суб’єктивної
оцінки законодавцем ступеня небезпечності тих чи інших злочинів проти держави,
правосуддя, військових злочинів, бандитизму тощо. З метою залякування, захисту
інтересів суспільства, держави, проведення загальної превенції виникає потреба
у застосуванні за вчинення цих злочинів не вигнання, а смертної кари або
позбавлення честі. Тому конфіскація відділяється від вигнання, і вже навіть у І
редакції Литовського Статуту ми не зустрічаємо давньоукраїнського «потоку і
пограбування».

Конфіскація як
дієвий засіб поповнення державної скарбниці призначалась як самостійний, так і
додатковий вид покарання за вчинення деяких державних злочинів, на що впливала
їх суспільна небезпека. Так, при скоєнні особливо небезпечних державних
злочинів винний мав понести найсуворіше покарання, яке виражалось у позбавленні
його життя і честі, а також — додаткове майнове покарання: його майно повністю
відчужувалось на користь суспільства, держави (II, І, 3; III, І, 3). При
скоєнні ж менш суспільне небезпечних державних злочинів конфіскація
призначалась як самостійний вид покарання (І, І, 3, 21; II, І, 10, 25; НІ, І,
8, 29). Введення у законодавство норм про конфіскацію майна за вчинення деяких
військових злочинів можна пояснити тим, що у державі кожен, хто мав маєток, був
зобов’язаний виконувати військову службу (І, II, 1; II, II, 1; III, II, 1).
Порушення цього важливого обов’язку розглядалось як злочин, за який винний
втрачав право власності чи володіння своїм маєтком (І, II, 1,

* Примітка. І, І,
8 — скорочене позначення. Означає — І редакція Литовського Статуту, І розділ, 8
артикул. У тексті статті зустрічаються й інші скорочені позначення: перша
римська цифра означає номер редакції, друга римська — номер розділу, арабська
цифра — номер артикула. Аналіз артикулів трьох редакцій Литовського Статуту
проводиться за текстами, опублікованими у виданні «Временникь Императорскаго
Московскаго Общества Исторіи и Древностей Россійс-кихъ» (І редакція — у кн. 18
за 1854 p., II редакція — у кн. 23 за 1855 p., Ill редакція — у кн. 19 за 1854
р.

2, 4,11; II, II,
1, 7, 10, 14, III, 41; III, II, 7, 10, 14; III, III, 48 тощо).

Інший елемент
«потоку і пограбування» — вигнання за межі держави — набув форми ви-волання
(баниції). Воно полягало у тому, що винного оголошували вигнанцем з усіх земель
держави, його позбавляли охорони закону. Якщо говорити про джерела норм
Литовського Статуту, в яких йдеться про виволання, то слід зазначити, що ними
були відповідні статті Руської Правди, в яких передбачалось вигнання за межі
держави за розбій, підпал, конокрадство, а також, на думку деяких вчених, — польські
та німецькі кодекси. За свідченням Ю.Бардаха, у польських джерелах періоду
середньовіччя можна знайти відомості про виволання, згідно з яким наступала
громадянська смерть винного[10, 156]. М.Максимейко зазначає, що форма
виволання, умови простої та великої баниції перейшли до Литовського Статуту із
Саксонського Зерцала, зібрання Б.Гроїцького[11, 167—169].

Виволання є
досить специфічним покаранням, і воно певною мірою відрізнялось від вигнання за
Руською Правдою. Так, за Литовським Статутом воно передбачалося за злочини,
вчинені тільки шляхтичами, не поєднувалося з конфіскацією майна і призначалось
особі не за саме вчинення злочину, а за її відмову з’явитись на судове
засідання для з’ясування справи, виконати рішення суду, втечу після вчинення
тяжкого злочину, «за што горъломъ карають» (І, VII, 3, 29; II, XI, 4; III, І,
9, 10, 13, III, II, 27, IV, 7, 11, XI, 4, 40 тощо). Цікавим є той факт, що з
кожним новим виданням Литовського Статуту кількість норм, в яких зазначалось
виволання, збільшується. На нашу думку, це підтверджує той факт, що феодальна
знать через своє привілейоване суспільне становище у певних випадках не хотіла
коритись вимогам закону, порушувала правопорядок. Тому законодавець з метою
здійснення відчутного впливу на осіб свавільних, змушений йти на збільшення
кількості артикулів, в яких говориться про призначення виволання.

Отже, на підставі
аналізу норм правових актів XI — першої половини XVII ст. можна дійти наступних
висновків. По-перше, «поток і пограбування» був одним з видів покарання у кримінальному
праві Київської Русі, що знайшло своє відображення у Руській Правді. Суть цього
покарання полягала у вигнанні злочинця за межі держави («поток»), з одночасною
конфіскацією його майна («пограбування»).

По-друге, у
період перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави та
Речі Посполитої «поток і пограбування» трансформувався. Наслідком цього процесу
стало відокремлення складових частин зазначеного покарання. Конфіскація майна
відділяється від вигнання, застосовується як окреме покарання — за менш
суспільне небезпечні злочини, так і у поєднанні зі смертною карою чи
позбавленням честі — за тяжкі злочини. Вигнання набуло специфічних ознак, серед
яких характерними є призначення цього покарання тільки шляхтичам і не за саме
вчинення тяжкого злочину, а за відмову виконати певні процесуальні дії.

По-третє, до
важливих причин трансформації «потоку і пограбування» можна віднести розвиток
державного ладу, відносин сюзеренітету-васалітету. Значущими причинами є вплив
особливостей політичного становища у державі, суспільного устрою.

По-четверте,
трансформація «потоку і пограбування» стала важливим моментом у розвитку
системи покарань вітчизняного кримінального права, сприяла виділенню принципово
окремого за своєю сутністю покарання — конфіскації майна.

Використана
література:

1. БогдановскійА.М.
Развитие понятий о преступлении и наказании в русском праве до Петра Великого.
— М.: Типография Каткова, 1857. — 145 с.

2. И с а е в М.М.
Уголовное право Киевской Руси // Ученые труды ВИЮНа. — 1946. — Вып. 8. — С.
153-176.

3. Самоквасов
Д.Я. Лекции по истории русского права: В 2 вып. — М.: Типография Э.Лисснера и
Ю.Романа, 1896. — Вып. 2: Происхождение и содержание общих законов Русской
земли эпохи удельных государств. — 199 с.

4. В л а д и м и
р с к и й — Б у д а н о в М.Ф. Обзор истории русского права. — 8-е изд. —
Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. — 640 с.

5.ЛангеН.И.
Изследование об уголовном праве Русской Правды // Архив исторических и
практических сведений, относящихся до России. Монографии. — СПб: Типография
Императорской Академии Наук, 1859—1860. — С. 1—226.

6. Сергеевич В.И.
Лекции и исследования по древней истории русского права. — 3-е изд. — СПб:
Типография М.М.Стасюлевича, 1903. — 664 с.

7. 3 и м и н А.А.
Памятники русского права: В 2 вып. / Сост. А.А.Зимин. — М.: Государственное
изд-во юридической литературы, 1952. — Вып. 1: Памятники права Киевского
государства Х-ХП в. — 288 с.

8. БорисенокС.
Карний зміст «потока» Руської Правди // Праці Комісії для виучування історії
західньо-руського та вкраїнського права УАН. — 1925. — Вип. 1. — С. 6—31.

9. Акты,
относящиеся к истории Западной России: В 5 т. / Археографическая комиссия. —
СПб, 1848. — Т. 2: 1506-1544. — 405 с.

10. Бардах Ю.,
ЛеснодорскийБ., ПиетрчакМ. История государства и права Польши. — М.: Юрид.
лит-ра, 1980. — 559 с.

11. Максимейко
Н.А. Источники уголовных законов Литовского Статута. — К.: Типография
Императорского Университета Св.Владимира, 1894. — 184 с.

На
міжнародно-правові теми

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ