2. Кваліфікація злочинів проти здоров’я

2. Кваліфікація злочинів проти здоров’я

52
0

Злочинами проти здоров’я називаються суспільно небезпечні
умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди
здоров’ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров’ю визнаються лише ті
злочини, безпосереднім головним об’єктом яких є здоров’я іншої особи
(потерпілого). Такими не вважаються злочини, заподіяння шкоди здоров’ю при яких
є додатковим наслідком і здоров’я для них є додатковим об’єктом (наприклад,
злочини, передбачені ст. 691, 71, 86, 135, 142, 166, 1894, 190, 206, 209, 215).

Об’єктом всіх злочинів проти здоров’я є здоров’я іншої
певної особи незалежно від його стану та аномалій. Кримінально-правова охорона
здоров’я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак
особи потерпілого (його віку, громадянства, службового стану тощо).
Кримінальний закон у рівній мірі охороняє здоров’я як міцного юнака, так і
безнадійно хворої людини похилого віку, як правопослушної особи, так і затятого
злочинця.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров’ю утворює склад
злочину лише в тих випадках, коли такі дії є засобом вчинення іншого злочину
(наприклад, ухилення від військової служби шляхом членоушкодження — ст. 243
КК).

Кримінально-правова охорона здоров’я починається з часу
початку народження людини і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров’ю виключає кримінальну
відповідальність, якщо ця шкода була скоєна:

1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи при
затриманні злочинця (ст. 15 і 16 КК);

2) при лікуванні зі згоди потерпілого (наприклад, ампутація
ноги, резекція шлунка, пересадка нирки тощо).

Найбільш поширеними злочинами проти здоров’я є тілесні
ушкодження.

Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне
заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілість або
фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я.
Особливість тілесних ушкоджень в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної
здоров’ю шкоди — рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу — і
ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються
судово-медичною експертизою на підставі «Правил судово-медичного
визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом
Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 11 січня 1995 р. і зареєстрованих
Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. за № 255/791 (далі — Правила).

Згідно з Правилами характер і ступінь тілесних ушкоджень
визначаються за трьома критеріями:

1) патологічним (головним). Ним визначаються небезпечність
тілесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характер і ступінь
порушень цілісності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих
порушень на стан здоров’я;

2) економічним (додатковим). Він визначає ступінь втрати
працездатності;

3) естетичним (додатковим). Він визначає факт знівечення
обличчя потерпілого.

Згідно з законом тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються
такі з них, які були небезпечними для життя в момент їх заподіяння або
спричинили втрату будь-якого органа чи його функцій, душевну хворобу або інший
розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на
одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя (ч. 1
ст. 101).

Розглянемо ознаки тілесних ушкоджень, викладені в Правилах.

Небезпечними для життя є ушкодження, котрі в момент їх
заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють
загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним
своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті,
що обумовлене наданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при
оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який
розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що
минув після їх заподіяння, має перебувати з ними у прямому
причин-но-наслідковому зв’язку.

До ушкоджень, небезпечних для життя, належать:

а) ті, що проникають у черепну порожнину, в тому числі й без
ушкодження мозку;

б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи
черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки
зовнішньої пластинки склепіння черепа;

в) забій головного мозку тяжкого ступеня як із здавлен-ням,
так і без здавлення головного мозку; забій головного мозку середньої тяжкості
за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки (при судово-медичній оцінці
ступеня тяжкості струсу і забою головного мозку належить керуватися діючими
методичними рекомендаціями, що затверджуються Міністерством охорони здоров’я
України);

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності
загрозливих для життя явищ (субарахноїдальний крововилив, який був
підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної симптоматики не
може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для життя);

д) ті, що проникають у канал хребта, в тому числі й без
ушкодження спинного мозку та його оболонок;

е) переломо-вивих та переломи тіл чи обох дуг шийних
хребців, односторонні переломи дуг І або ІІ шийних хребців, а також переломи
зубовидного відростка ІІ шийного хребця (в тому числі без порушення функції
спинного мозку);

є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для
життя явищ, а також їх вивихи;

ж) закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі;

з) перелом чи переломо-вивих одного або кількох грудних чи
поперекових хребців з порушенням функції спинного мозку або з наявністю
клінічно встановленого шоку тяжкого ступеня (рефлекторне порушення функцій —
рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення ритмів
серця, дихання тощо — не є підставою для віднесення ушкоджень до загрозливих
для життя);

и) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових
сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи
порушенням функцій тазових органів;

і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості
стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від
того з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа)
вони заподіяні;

ї) закриті переломи під’язичної кістки, закриті й відкриті
ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної,
вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ;

й) поранення грудної клітки, котрі проникли в плевральну
порожнину, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, в тому числі і без
ушкодження внутрішніх органів (підшкірна емфізема, що виявляється при
пораненнях грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого
ушкодження в тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має
обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав у
плевральну порожнину);

к) ушкодження живота, котрі проникли в черевну порожнину, в
тому числі й без ушкодження внутрішніх органів; відкриті ушкодження внутрішніх
органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової
залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова
залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри)
(відкриті ушкодження нижньої третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу
належить відносити до небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих для
життя явищ);

л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнин,
органів заочеревного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих
для життя явищ (проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні ушкодження
органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень
не враховується);

м) відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої та
великогомілкової кісток (відкриті переломи інших від ділів і закриті переломи
будь-яких відділів названих кісток, а також відкриті й закриті переломи
променевої, ліктьової та малогомілкової кісток можуть бути зараховані до
небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя явищ;

н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя
явищ;

о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну
крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру
недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади
регіонального і органного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони мають
підтверджуватись об’єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та
інструментальних досліджень;

п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної
(загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової,
стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять (ушкодження інших
периферичних судин — голови, обличчя, шиї, передпліччя, кисті, гомілки, стопи —
кваліфікуються у кожному випадку залежно від спричинених ними конкретних
загрозливих для життя явищ);

р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний
удар) за наявності загрозливих для життя явищ:

термічні опіки ІІІ—ІV ступенів з площею ураження понад 15%
поверхні тіла; опіки ІІІ ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки ІІ ступеня
понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувались шоком
тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя
явищ;

с) ушкодження від дії низької температури, променеві
ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми — всі за наявності
загрозливих для життя явищ;

т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як
місцевої, так і загальної дії (в тому числі і харчової токсикоінфекції) за
умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища;

у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися
комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної
системи та органів дихання, котрі загрожували життю, за умови, що це
встановлено об’єктивними клінічними даними.

Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій
визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відділенні органа
від тіла людини, а також тоді, коли настав повний чи частковий параліч цього
органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх
параліч, втрата здібності народжувати дітей тощо. Як свідчить слідча та судова
практика, частіше втрачаються при тілесних ушкодженнях очі, ніс, вуха, руки та
ноги.

Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ
визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота особи на
обидва ока або виник такий стан зору, що людина не може бачити оточуючих її
предметів на відстані двох метрів (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).

Втрата зору на одне око або втрата ока теж визнається тяжким
тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж
на одну третину або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з
вилученням ока.

При повній втраті зору на одне око це ушкодження буде тяжким
незалежно від того, чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, рівно
як і від того, коли око було втрачено — в момент заподіяння тілесного
ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, що призвело до його
вилучення, оцінюється залежно від розладу здоров’я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким
тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без
допомоги технічних чи спеціальних засобів (коли потерпілий не чує розмови на
відстані 3—5 см від вуха).

Під втратою язика (мовлення) треба розуміти втрату
можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для
оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги треба розуміти відокремлення їх від
тулуба чи втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх
діяльність). Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як
відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче
ліктьового чи колінного суглобів; усі інші випадки мають розглядатися як втрата
частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності треба розуміти втрату
здатності до злягання чи втрату здатності до запліднення, зачаття та
дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція
якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження
встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним
ушкодженням у всіх випадках, коли потерпший внаслідок посягання на його
здоров’я захворів тимчасовою чи хронічною душевною хворобою, коли таке
посягання спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми
голови, мозку або переляку, сильного психічного струсу (зворушення).

Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою
тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням виникнення
внаслідок посягання нервової хвороби.

Під душевною хворобою належить розуміти психічне
захворювання (психічну хворобу). До психічних захворювань не можна відносити
пов’язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження
кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно викликало розвиток психічного
захворювання, незалежно від його тривалості й ступеня вилікованості. Ступінь
тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи,
визначається за ознакою тривалості розладу здоров’я.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідко-вий
зв’язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлює
психіатрична експертиза. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначає
судово-медичний експерт з урахуванням висновків цієї експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка
втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше 33%). При цьому
йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи
інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.

Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні
дітям, інвалідам, визнаються на загальних підставах (за тими ж Правилами) — як
здорових та дорослих людей.

Втрата процездатності вважається стійкою, якщо вона не може
бути поновлена, або вона може бути поновлена лише частково, або якщо для її
поновлення потрібен тривалий строк.

Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинило
переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має. Не
впливають на відповідальність за таке посягання на здоров’я потерпілої її
стосунки з винним. Це може бути і власна дружина, і зовсім не знайома жінка.
Кримінальна відповідальність в разі переривання вагітності настає лише в тих
випадках, коли воно спричинилося внаслідок дій винного, а не патологічних
властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно
знав, що потерпіла була вагітною.

Ушкодження, що призвело до переривання вагітності, незалежно
від її строку, належить до тяжких за умов, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причинний зв’язок. Методика проведення
експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення судово-медичних
експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної
експертизи, затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 р.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, яким потерпілому
завдане невиправне знівечення обличчя.

Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має
неприємний, огидливий зовнішній вигляд (наприклад, відсутні губи або ніс).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя обумовлена не тільки і
не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина
принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки.

Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя,
а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина
шиї.

Питання про те, знівечено чи не знівечено обличчя, вирішують
органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Невиправним вважається таке знівечення обличчя, яке не може
бути виправлено чи усунено звичайними засобами лікування, або якщо воно зовсім
не може бути усунено. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична
операція, то знівечення також визнається невиправним.

Питання про те, виправним чи невиправним є знівечення
обличчя певного потерпілого, визначає судово-медична експертиза, бо це питання
суто медичне.

Судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його
особливості та механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження виправним, чи
воно невиправне.

Під виправністю ушкодження належить розуміти значне
зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки
тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів.

Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають
особи, яким до вчинення злочину минуло чотирнадцять років (ч. 2 ст. 10 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч.
1 ст. 101 при наявності хоча б однієї з передбачених в ній ознак. Тобто для
цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в
момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий
втратив будь-який орган або функцію якогось органу. Наявність кількох із цих
ознак на кваліфікацію дій не впливає, але враховується при визначенні міри
покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного
душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 101, а за ст. 103, а
заподіяне в стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності — за ст.
104 КК.

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при відсічі су-спільно
небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної
оборони, складу злочину не містить і відповідальності за них не настає.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим при обтяжуючих
обставинах (ч. 2 ст. 101), якщо воно:

1) було вчинене способом, що має характер мучення або
мордування;

2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких
тілесних ушкоджень.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст.
101), якщо воно було вчинено мученням, мордуванням чи тортурами. При цьому слід
мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі спричиняють потерпілому
муки і страждання. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих
випадках, коли винний спричиняє потерпілому особливо тяжкі страждання і
спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі мучення, спричинити
нестерпний фізичний біль.

Мучення може бути спричинено тим, що потерпілого позбавляють
їжі, води, піддають впливу низької чи високої температури, а також застосовують
інших засобів, якими спричиняються надзвичайний фізичний біль чи фізичні
страждання.

Мордуванням визнаються такі дії, які пов’язані з
багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипанням,
биттям батогами чи нагаями, спричиненням багатьох невеликих пошкоджень тупими
чи гострими предметами тощо).

Верховний Суд України в справі М. ухвалив, що мучення і
мордування — це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні
ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та
моральними стражданнями потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження повинно оцінюватися як кваліфіковане
(ч. 2 ст. 101) не тільки тоді, коли мучення чи мордування спричинялись в момент
заподіяння тілесного ушкодження, але й тоді, коли потерпілому завдавались
систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке
тілесне ушкодження. Систематичність таких дій вказує на те, що вони вчиняються
часто і тривало. Самі по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не
свідчать, що це було мучення чи мордування. Для цього треба довести, що винний
умисно діяв таким чином, маючи мету заподіяти потерпілому особливі страждання,
спричинити особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням,
вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим
(ч. З ст. 101), якщо:

1) внаслідок нього сталася смерть потерпілого;

2) воно було вчинене особливо небезпечним рецидивістом.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть
потерпілого, характеризується тим, що через шкоду здоров’ю спричиняється смерть
потерпілому.

Відносно кожного із цих наслідків у винного мало бути різне
психічне ставлення — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було умисним, а
смерть — необережною. Наприклад, за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Д.,
який, побачивши у приміщенні міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у
жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її. При
цьому були пошкоджені шийний відділ хребця і спинний мозок (що належить до
тяжких тілесних ушкоджень), від чого настала смерть потерпілого. Вказані дії Д.
вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, тобто вчинив їх умисно. Що ж
стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоча повинен
був і міг передбачати, тобто заподіяв її необережно.

Злочин може кваліфікуватися за ч. З ст. 101 лише тоді, коли
тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого,
охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винним передбачався. В тих
випадках, коли смерть потерпілого сталася внаслідок необережного заподіяння
тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. З ст.
101 КК.

Наприклад, безпідставно за ч. З ст. 101 були кваліфіковані
дії Т., який кулаком ударив П. в обличчя, від чого той упав і ударився головою
об бруківку. Внаслідок падіння сталися перелом кісток черепа та крововилив у
мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. настала не від
удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою об бруківку при падінні. В
справі не було доказів, які б свідчили про те, що, б’ючи кулаком в обличчя, П.
мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були
перекваліфіковані за ст. 98 КК як необережне заподіяння смерті.

Складом злочину, передбаченого ч. З ст. 101, є особливий,
виділений законодавцем окремий вид необережного заподіяння смерті.

Законодавцем всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких
сталася смерть, розділені на три групи.

1. Всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася
смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав чи погоджувався з її
настанням, утворюють умисне вбивство (ст. 93—96 КК).

2. Умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася
смерть з необережності, утворюють необережне вбивство, яке кваліфікується за ч.
З ст. 101 КК.

3. Всі інші види тілесних ушкоджень — тяжкі необережні, а
також середньої тяжкості, як умисні, так і необережні, рівно як і умисні легкі,
— внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство,
яке кваліфікується за ст. 98 КК.

Тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть,
заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, кваліфікуються за ст. 103 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення
його в небезпечному для життя становищі, якщо внаслідок цього сталася смерть
особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 3 ст. 101.
Додаткова кваліфікація таких злочинів ще і за ч. 2 ст. 111 буде зайвою, бо
залишення в небезпеці в такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а
тому воно сукупності злочинів не утворює.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим,
якщо воно спричинене особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана
судом особливо небезпечним рецидивістом.

Умисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне
замахові на вбивство. Різниця між цими злочинами міститься в суб’єктивних
ознаках їх: в спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту.
Розмежування між замахом на вбивство і тілесними ушкодженнями має складність лише
в тих випадках, коли тілесні ушкодження вчинені були з прямим умислом, оскільки
замах на вбивство з непрямим (побічним) умислом неможливий.

Для вияснення змісту умислу винного враховуються всі
обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця ран,
спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення
злочинних дій, а також попередня поведінка винного і потерпілого, їх
взаємовідносини.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті й був
якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяна
необережно.

При навмисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої
тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не
охоплюється умислом винного: він або не передбачає її настання або розраховує
на те, що зуміє її відвернути.

Але найважливішою розмежовуючою ці злочини ознакою є
передбачення чи непередбачення винним смерті потерпілого. Якщо винний,
спричиняючи тілесні ушкодження, передбачав настання смерті, то, незалежно від
фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя — вбивство чи замах
на вбивство.

Кримінальна відповідальність за середньої тяжкості тілесні
ушкодження передбачена в ст. 102, 103 та 105.

Умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження мають такі
ознаки: а) в момент їх заподіяння не є небезпечні для життя потерпілого; б) не
дають наслідків, передбачених ст. 101 КК; в) спричиняють тривале порушення
функцій будь-якого органу; г) спричиняють інший тривалий розлад здоров’я.

Порушеннями функцій будь-якого органу Правила називають
послаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг тощо). Це
можуть бути й випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров’я належать випадки
заподіяння шкоди здоров’ю, якщо вона не була пов’язана з порушенням функцій
якого-небудь органу, але викликала втрату працездатності менше ніж на одну
третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший
розлад здоров’я, для поновлення яких необхідно більше трьох тижнів (понад 21
день).

Згідно з Правилами тривалими визнаються й такі тілесні
ушкодження, які викликали тимчасову втрату працездатності на строк понад 21
день або постійну втрату працездатності менше однієї третини (від 10 до 33%).

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст.
98 як необережне вбивство. При наявності ознак як тяжкого, так і середньої
тяжкості тілесних ушкоджень скоєне має бути кваліфікованим за статтею КК, яка
передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид, наприклад, за ч. 1 ст.
101, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки
тяжке тілесне ушкодження завжди містить в собі й ознаки тілесного ушкодження
середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності
злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості
настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 10).

Примітка до ст. 102 законодавче вирівнює тотожні вирази
«середньої тяжкості тілесне ушкодження» і «менш тяжке тілесне
ушкодження», яке застосовано в ст. 238 КК. Хоча ці терміни й тотожні (що
ніде і ні у кого не викликало сумніву), але вираз «середньої тяжкості
тілесне ушкодження» більш точний і вірніше визначає суть злочину, на
відміну від беззмістовного «менш тяжке», адже і легке тілесне
ушкодження менш тяжке відносно тяжкого і середньої тяжкості тілесного
ушкодження.

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, яке
було заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту),
що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи
винного потерпілим, визначається законодавцем як зподіяне при пом’якшуючих
відповідальність обставинах (п. 4 ст. 40) і тому кваліфікується за ст. 103.
Обставини, що пом’якшують відповідальність, у складі злочину, передбаченого ст.
103, є обов’язковою ознакою.

Протизаконне насильство може бути фізичним — удари, побої,
тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв’язування тощо, або психічним — погроза
заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т.ін. Таке насильство має бути істотним,
тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 103 треба довести, що насильство було
протизаконним. Насильство співробітників органів правоохорони відносно
злочинця, незалежно від його психічного стану, не може бути визнане таким, що
здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного — це будь-яке істотне
приниження честі і гідності, зроблене в непристойній формі; такою теж може бути
образа, яка здатна викликати сильне душевне хвилювання.

Як свідчить слідча та судова практика, найбільш часто така
образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття,
подружньою зрадою тощо.

Протизаконне насильство чи тяжка образа можуть відноситися
як до того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і до інших осіб.

Наприклад, Верховний Суд України визнав правильною
кваліфікацію за ст. 103 дій К., який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне
ушкодження за те, що 3. побив його матір.

При застосуванні ст. 103 важливо визначити два часових
інтервали:

а) час між протиправним насильством чи тяжкою образою і
виникненням сильного душевного хвилювання. Цей час може бути коротким і
тривалим. Юридичного значення ця обставина не має: сильне душевне хвилювання
може бути викликане протизаконним насильством (чи тяжкою образою), яке було
вчинене як нещодавно, так і давно;

б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і
заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Для злочину, передбаченого ст. 103, характерною ознакою є
негайне виникнення наміру заподіяти шкоду потерпілому, бо вона може визнаватися
як заподіяна за обставин, що пом’якшують відповідальність, лише тоді, коли була
вчинена в стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Сильне душевне хвилювання — це така душевна буря, таке
сильне психічне напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як
свідчить практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час
заподіяна шкода може бути визнана як вчинена в стані сильного душевного
хвилювання і кваліфікуватися за ст. 103.

Ст. 103 передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або
середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережно заподіяні
такі тяжкі тілесні ушкодження і за таких же обставин настає за ст. 105.

Як зазначив Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне
ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, але скоєне в стані
сильного душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 103, а не ч. З ст. 101
КК.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні в стані
сильного душевного хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з
перевищенням меж необхідної оборони, то вони кваліфікуються не за ст. 103, а за
ст. 104, оскільки ця остання має більш пом’якшуючу відповідальність обставину.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості,
заподіяні в стані сильного душевного хвилювання і в стані необхідної оборони,
незалежно від інших обставин, за чинним законодавством не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного
ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що
обтяжують відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого, чи
заподіяне особливо небезпечним рецидивістом, чи внаслідок якого настало
переривання вагітності тощо), кваліфікується за ст. 103, а не за ст. 101 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або
середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання
настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 10 КК).

За тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж
необхідної оборони, кримінальна відповідальність передбачена ст. 104.

Згідно з законом перевищенням меж необхідної оборони
визнається явна невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. «Про
практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну
оборону від суспільно небезпечних посягань» визначив, що при вирішенні
питання про перевищення чи неперевищення меж необхідної оборони повинні
враховуватися не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і
нападу, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася,
обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих,
хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його
відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні ознаки (вік,
стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини. Вирішуючи питання про
правомірність заподіяної шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від
реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільно небезпечного
посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила
вона межі необхідної оборони чи ні (п. 4).

Заподіяння умисного тяжкого ушкодження при перевищенні меж
необхідної оборони кваліфікується за ст. 104 і в тих випадках, коли воно було
вчинене при обтяжуючих відповідальність обставинах (внаслідок якого сталася
смерть нападаючого), особливо небезпечним рецидивістом.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищенні
меж необхідної оборони і винний одночасно перебував у стані сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 104,
тобто за більш м’якою нормою, а не за ст. 103 КК.

Відповідальності за ст. 104 підлягають як ті особи, які
захищали від нападу себе, так і ті, хто захищав від нападу інших громадян чи
інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межу
необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за
тяжке і середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне необережно (ст. 105).
Наобережно заподіяні тяжкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і
кримінальному покаранню не підлягають.

Тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад
злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість їх настання,
але легковажно розраховувала на їх відвернення (наприклад, при порушенні правил
безпеки руху транспортного засобу), або не передбачала можливості їх настання,
хоч повинна була і могла їх передбачити.

Наприклад, по справі було доведено, що Т. самовільно сів за
кермо трактора і під’їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не
помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв
одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження. Верховний Суд, розглянувши
справу, зазначив, що, рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями
жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість такої шкоди.

В тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або
середньої тяжкості тілесні ушкодження, не повинна була чи не могла передбачити
їх настання, вона не може бути відповідальною за них через відсутність її вини
(випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості
тілесні ушкодження настає з шістнадцяти років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження,
внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 98 як
необережне заподіяння смерті.

Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні
ушкодження настає за ст. 106.

За ч. 1 ст. 106 легкими тілеснимим ушкодженнями вважаються
такі, які: а) не містять ознак тяжкого (ст. 101) чи середньої тяжкості тілесних
ушкоджень (ст. 102);

б) призвели до короткочасного розладу здоров’я потерпілого
чи в) викликали короткочасну втрату працездатності.

При цьому важливо відрізняти поняття «розлад
здоров’я» і «шкода здоров’ю», оскільки шкода здоров’ю може бути
заподіяна і без його розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров’я
вважається таке його порушення, яке тривало понад шість днів, але не більше
трьох тижнів, тобто 7—20 днів.

Короткочасною втратою працездатності визнається стійка
втрата загальної працездатності в розмірі до 10%.

Короткочасність розладу здоров’я і короткочасність втрати
працездатності визначаються судово-медичною експертизою.

За ч. 2 ст. 10 відповідальності за всі умисні ушкодження, що
спричинили розлад здоров’я, підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло
чотирнадцять років. Частина 2 ст. 106 передбачає відповідальність за умисні
легкі тілесні ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених в ч. 1 ст.
106, тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров’я, ні короткочасної
втрати працездатності. Такими Правила називають незначні, короткочасні
пошкодження, які тривали не більше шести днів — подряпини, синці тощо.

Тілесні ушкодження (тяжкі, легкі і середньої тяжкості)
можуть бути заподіяні також і при злочинах, відповідальність за які передбачена
іншими статтями КК, наприклад, розбої (ст. 86 і 142), посяганні на життя
державного діяча (ст. 58), хуліганстві (ст. 206) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров’я є
додатковим об’єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК,
які передбачають відповідальність за посягання на головний об’єкт, тобто
відповідно за ст. 86, 142, 58 чи 206.

Побої і мордування (ст. 107). Характерна особливість цього
злочину полягає в тому, що дії, які утворюють його об’єктивну сторону,
спрямовані на те, щоб, головним чином, завдати потерпілому фізичного болю. Такі
дії не порушують анатомічної цілості тканин тіла чи функцій якого-небудь органа
і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров’ю спричиняється
ними через фізичний біль. «Біль, — зазначають фахівці, — обтяжує і руйнує
людське життя, він знищує у людини бажання працювати і відбирає у неї радість
життя… Біль понижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її
душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)».

Фізичний біль завдається, відповідно до ч. 1 ст. 107:

а) ударами; б) побоями; в) іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужний фізичний
вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.

Побої — це неодноразові удари, що завдаються в один і той же
час одному й тому ж потерпілому.

Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишились ушкодження,
їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо побої не
спричинили ніяких об’єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги
потерпілого, вказує, що об’єктивних ознак ушкоджень не виявлено і не встановлює
ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук,
ніг, стискування горла, статевих органів тощо.

Частина 2 ст. 107 передбачає відповідальність за удари,
побої та інші подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила
називають мордуванням такі дії, які пов’язані з багаторазовим чи тривалим
заподіянням особливого болю чи з тяжкими фізичними та моральними стражданнями
потерпілого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень
тупими чи гостроко-лючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні
дії. Мордування може бути вчинено також у формі заподіяння мук. Це дії,
спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення його в
шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії. Хоча всіма цими діями можуть
бути спричинені ушкодження та шкода здоров’ю, судово-медичний експерт не
кваліфікує їх як заподіяння мук і мордування, тому що це не входить до його
компетенції. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити
наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різний
час їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їх дії, а також
ступінь тяжкості ушкоджень.

Відповідальності за ст. 107 .підлягають особи, яким до
вчинення злочину минуло шістнадцять років (ч. 1 ст. 10).

Окремим випадком в структурі злочинів проти особи є
зараження іншої особи венеричною хворобою (ст. 108). Особливістю цього злочину
є те, що його скоєння може становити небезпеку для життя і здоров’я людини.

Кримінальна відповідальність за ст. 108 настає за умов, що
винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і напевно знав
про наявність у себе цієї хвороби та про небезпечність своїх дій для здоров’я
іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад
закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а
також від величини шкоди здоров’ю потерпілого, яка була заподіяна цим
зараженням.

На кваліфікацію злочину не впливають: 1) вид венеричної
хвороби (гонорея, м’який шанкр, сифіліс); 2) спосіб зараження (статеві зносини,
поцілунок, користування спільними предметами); 3) наслідки заражения; 4) згода
потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які
умисно тим чи іншим способом заразили іншу особу цією хворобою, залежно від
способу дій та форми вини, підлягають відповідальності за тілесні ушкодження
(ст. 101—102, 106). Таким же чином кваліфікуються дії й тих осіб, які умисно
заразили інших невенеричними тяжкими інфекційними хворобами (туберкульозом,
трахомою, холерою тощо), незалежно від того, хворіють вони самі цими хворобами
чи ні.

Зараження венеричною хворобою чи поставлення іншої особи в
небезпеку такого зараження може бути умисним і необережним. Але, на нашу думку,
необережність цього злочину може бути лише у формі злочинної самона-діяності.
Оскільки в законі мовиться про безсумнівне знання винним про наявність у нього
цієї хвороби, то тут вже злочинна недбалість неможлива.

В літературі була висловлена думка, що в разі умисного
зараження венеричною хворобою, якщо винний діяв з прямим умислом, такі дії
належить кваліфікувати за ст. 101 чи ст. 102 КК. З цим не можна погодитися,
беручи до уваги такі міркування: 1) заподіяння шкоди здоров’ю саме таким чином
виділено в окрему норму, тобто ст. 108 є спеціальною нормою відносно ст. 101 чи
102; тому при їх конкуренції має бути застосована спеціальна норма — ст. 108;
2) зараження венеричною хворобою при звичайних умовах не викликає наслідків,
передбачених ст. 101 чи ст. 102. Якщо зараження венеричною хворобою викличе
наслідки, вказані в цих статтях, то злочин кваліфікується за сукупністю — за
ст. 108 та ст. 101 чи 102.

За ч. 1 ст. 108 кваліфікуються такі дії, якими потерпіла
особа була лише поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини або
іншими діями, а саме зараження ще не настало. Такі дії являють собою своєрідний
замах на зараження — ними була утворена справжня і реальна можливість заразити
іншу особу, але цього не сталося за обставин, від винного не залежних.

Завідоме поставлення в небезпеку зараження іншої особи
вірусом імунодефіциту людини кваліфікується за ч. 1 ст. 1082.

За ч. 2 ст. 108 кваліфікуються дії, наслідком яких стало
зараження венеричною хворобою потерпілого, якщо ці дії вчинила особа, яка знала
без сумніву про свою хворобу.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини особою,
яка знала про наявність у неї цього вірусу, кваліфікується за ч. 2 ст. 1082.

Оскільки обов’язковою ознакою злочину, передбаченого як ч. 1
ст. 108, так і ч. 2 ст. 108 або ч. 1 чи ч. 2 ст. 1082, є знання винним про свою
хворобу, то суб’єктивна сторона визначається умислом або злочинною
самонадіяністю. Злочинна недбалість при цьому злочині неможлива.

Частина 3 ст. 108 передбачає відповідальність за зараження
потерпілого венеричною хворобою за обтяжуючих обставин, якими є:

а) зараження особою, яка раніше вже була засуджена за такий
же злочин і має за нього судимість;

б) зараження одним чи різними способами двох або більше
потерпілих;

в) зараження неповнолітнього (неповнолітньої). Якщо
зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого
злочину, то все скоєне утворює сукупність злочинів, наприклад, при згвалтуванні
(ст. 117 і ст. 108) або при мужолозтві (ст. 122 і ст. 108).

Особа, яка знала про свою хворобу і ухилялась від її
лікування, відповідає за ст. 108′. За цією статтею кваліфікуються дії особи,
яка:

1) знала про свою хворобу;

2) була попереджена органами охорони здоров’я про
необхідність лікування і кримінальну відповідальність за ухилення від цього;

3) знала порядок, засоби, умови і строк свого лікування;

4) і, не зважаючи на все це, ухилялась від лікування —
порушувала лікарські вимоги.

До злочинів, які утворюють небезпеку для здоров’я,
відноситься незаконне проведення аборту (ст. 109).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності
і вилучення з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом
матері в перші 28 тижнів вагітності.

В медицині розрізняють два види аборту: 1) патологічний —
вагітність припиняється внаслідок якогось захворювання вагітної жінки; 2)
штучний — вагітність припиняється побічним втручанням в організм вагітної
жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий.

Штучний аборт буває законним і незаконним (кримінальним).
Згідно з діючою в медичній практиці інструкцією «Про порядок проведення
операції штучного переривання вагітності (аборту)» штучне переривання
вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою жінки з
додержанням таких вимог: 1) у стаціонарній медичній установі, спеціально
пристосованій для проведення таких операцій; 2) у перші 12 тижнів вагітності чи
3) в зв’язку з тим, що продовження вагітності і пологи загрожують життю жінки
(в таких випадках аборт буде законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12
тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за
згодою потерпілої за таких обставин: 1) поза спеціальною медичною установою,
незалежно від того, хто проводив операцію; 2) при тривалості вагітності понад
12 тижнів, якщо відсутні протипоказання вагітності і пологів;

3) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти. При
наявності хоча б однієї з цих обставин аборт визнається незаконним
(кримінальним).

В медичній літературі зазначається, що аборт, виконаний
навіть в лікарні з додержанням всіх правил асептики та антисептики заподіює
значну шкоду здоров’ю жінки.

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними
засобами:

1) механічними — введенням в матку різноманітних предметів ,
розчинів (мила, соди, йоду, тощо) або нанесенням ударів по животу і т. ін.;

2) медикаментозними — вживанням різних ліків чи хімічних
речовин (хініна, сулеми, миш’яку, гасу тощо);

3) термічними — впливом тепла на тіло вагітної жінки (гарячі
ванни, спринцування і т.ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком.
Обов’язковою ознакою кримінального аборту є настання злочинного наслідку —
припинення вагітності. З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці
наслідки не настали, то скоєне кваліфікується як замах на аборт за ст. 17 і
відповідною частиною ст. 109.

Проведення аборту — злочин умисний. Необережне припинення
вагітності під ознаки ст. 109 не підпадає. При відповідних умовах припинення
вагітності може бути підставою для відповідальності за необережне тілесне
ушкодження (ст. 105).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (корисливість,
співчуття). Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%),
медичні сестри та акушерки (11,6%) і особи, які не мають медичної освіти
(76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки
на цю операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене
кваліфікується за ст. 101.

У тих випадках, коли жінку примусили до аборту, дії винних
кваліфікуються за ст. 110, а якщо примушування не вдалося, і операція не була
проведена чи не була завершена, — як замах на примусовий аборт за ст. 17 і ст.
110.

Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за три види
аборту:

1) незаконне проведення аборту лікарем (ч. 1 ст. 109). Так
кваліфікується аборт, проведений особою, яка має вищу медичну освіту, але не в
спеціальній медичній установі чи при наявності протипоказань проти цієї
операції (наприклад, тоді, коли строк вагітності перевищує 12 тижнів чи не
минуло шести місяців після останнього аборту тощо);

2) проведення аборту особою, яка не має вищої медичної
освіти (ч. 2 ст. 109). Суб’єктом цього злочину визнаються особи, які не мають
вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають
середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також
особи, які не мають ніякої медичної освіти;

3) кваліфікований аборт (ч. З ст. 109). Незаконний аборт
визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалий розлад
здоров’я чи внаслідок аборту сталася смерть потерпілої.

За ч. З ст. 109 кваліфікуються випадки заподіяння смерті
необережно. Якщо винний байдуже поставився до можливості настання смерті, то
скоєне утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ст. 94 чи 93
та ч. З ст. 109).

Спричинення абортом тривалого розладу здоров’я може
виражатися у втраті загальної працездатності більше ніж на 15%, чи в
необхідності лікування понад 21 день, чи у тому, що виникла душевна хвороба,
тощо.

<І>

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ