6. Чинність нормативно-правових актів

6. Чинність нормативно-правових актів

35
0

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-право­вих актів
(так само, як інших джерел об’єктивного юридичного права) характеризують такі
показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто
момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запус­ку»
формальної обов’язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

108

б)            напрямок темпоральної чинності норма­

тивно-правового акта (тобто його дія стосовно фак­

тів, які виникли вже після набрання ним чиннос­

ті,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих,

які виникли ще до цього,— так би мовити, «ста­

рих» фактів, і існують, тривають після набрання

ним чинності);

в)             момент (і підстави, порядок) зупинення

чинності нормативно-правових актів;

г)             момент втрати чинності нормативно-пра­

вового акта (тобто припинення, скасування його

дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнен­

ня» формальної обов’язковості загальної норми по­

ведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності норматив­но-правових
актів звичайно встановлюються зако­нодавством відповідної держави. Знання цих
пра­вил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення
норм юридичного права.

а)             Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які
встановлюють порядок введення їх у дію) є пря­ма вказівка щодо моменту набрання
ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з
настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі
слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього мо­менту вживаються
слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування,
підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після
дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керу­ватись
встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими
актами.

б)            Напрямок темпоральної чинності норма­

тивно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворот­ну й переживаючу
чинність (дію) нормативно-пра­вового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширю­ється на факти,
які:  а) виникли після набрання

109

ним
чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але
продовжують існува­ти, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти),
проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поши­рюється на факти,
які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх ви­никнення,
тобто відбувається перегляд, коригуван­ня попередніх рішень щодо таких фактів
вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється
тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли
до набрання ним чинності і не припинили свого існу­вання) продовжує діяти
попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі норматив­но-правові
акти, зворотну і переживаючу — тіль­ки у випадках, спеціально передбачених законодав­ством
(оскільки загальний принцип полягає у то­му, що закон зворотної та переживаючої
дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворот­ної дії стосуються
тільки нового нормативно-право­вого акта, а переживаючої дії — лише попередньо­го,
«старого» акта.

в)             Зупинення чинності нормативно-правових

актів

Зупинення (призупинення) чинності норма­тивно-правового акта
— це, так би мовити, тимча­сова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії,
яка зумовлюється певними обставинами й здійсню­ється у порядку, що передбачений
законодавством. Гі слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати,
скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної
сили.

г)             Припинення чинності нормативно-право­

вих актів

Чинність нормативно-правових актів припи­няється внаслідок:

— перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

110

перебігу подій (ситуацій, станів), з існуван­ням яких
офіційно пов’язувалась чинність акта;

скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим
від нього органом;

прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного
акта тим самим органом;

офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним)
шляхом певної, встановле­ної законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність норма­тивно-правових
актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відпо­відних
суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість таких актів (а точніше —
обов’яз­ковість юридичних норм, що закріплені в них).

Дане явище залежить насамперед від того, як ро­зуміти
поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного
поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України
«Про державний кордон» від 7 ли­стопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону
передбачено, що державним кордоном України є лінія і верти­кальна поверхня, що
проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод,
надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать
до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

Територією держави, на яку поширюється чин­ність її законів,
також вважають територію по­сольств, консульств, торговельних представництв,
місій за кордоном, територію літаків, які знахо­дяться за межами держави,
територію торгових ко­раблів у відкритому морі (океані), а також військо­вих
кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть
передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись за­кон
іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською
Федера­цією або ж угод, укладених у рамках Співдруж-

111

ності
Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди
«Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які
працюють за межами кордонів своїх дер­жав», «Про взаємне визнання прав та
регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода дер-жав-учасниць СНД
«Про порядок вирішення спо­рів, пов’язаних зі здійсненням господарської
діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомо­гу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють та­кі, чинність
яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її
тери­торії (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ,
тільки вищими й центральни­ми органами держави, то останні — як вищими,
центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб’єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб’єк­тів права
поширюється формальна обов’язковість юридичних норм, закріплених у
нормативно-право­вих актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою
визначається розглянутими вище їх параметрами — чинністю у часі та чинністю у
про­сторі: адже будь-який суб’єкт не може не перебува­ти на якійсь території
(де поширюється або ж не по­ширюється чинність акта) і не діяти у певному часі
(на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність
нормативно-право­вого акта за колом суб’єктів не ототожнюється з двома
попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодав­ства держави
поширюється на всіх осіб, що пере­бувають на її території. Це випливає з
суверен­ності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх
людей перед законом, державою, су­дом незалежно від їхніх соціальних рис, що
найбільше відповідає концепції прав людини.

Проте із згаданого принципу є винятки: напри-

112

клад, законодавство України про кримінальну та ад­міністративну
відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних
посольств, консульств, представництв, на глав держав та уря­дів, що перебувають
в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства,
поз­бавлені окремих прав (скажімо, займати певні поса­ди — судді, капітана
пароплава та ін., обирати й бу­ти обраним до представницьких органів державної
влади і місцевого самоврядування), а також не не­суть окремих обов’язків
(наприклад, проходити дійс­ну військову службу). Такі винятки встановлені, зо­крема,
у Законі України «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4
ст. 8, ст. 23, 34).

Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо
тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб’єктів так звані
спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям,
групам гро­мадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам
організацій чи соціальних спільностей.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ