§ 164. Право власності на землю

§ 164. Право власності на землю

9
0

У Конституції України (ст. 14) вказується: земля є основним
національним багатством, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набу-вається
і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно
до закону.

Згідно з Кодексом власність на землю має такі форми:
приватні/, комунальну і державну. Вони визначаються рів­ними.

Право власності на землю — це право володіти, корис­туватися
і розпоряджатися земельними ділянками. Земель­ні ділянки — це земна поверхня з
установленими межами та певним місцем розташування.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах
на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об’єкти, ліси і багаторічні
насадження, які на ній знаходяться, а також на простір над та під її поверхнею
на висоту і на глибину, необхідні для ведення житлових, виробничих та інших
будівель і споруд.

Згідно з Земельним кодексом суб’єктами права влас­ності на
землю є:

фізичні та юридичні особи — на землі приватної власності;

територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо
або через органи місцевого само­врядування,  — на землі комунальної власності;

держава, яка реалізує це право через відповідні органи
державної влади, — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на зе­мельні
ділянки на підставі:

придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та
за іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатної передачі із земель державної та ко­мунальної
власності;

приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у
користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної
частки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права
власності на земельні ділянки несільськогосподар-ського призначення, на яких
розташовані об’єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності,
у разі:

354

7,12*

355

придбання
їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими
цивільно-правовими угодами;

викупу ділянок, на яких розташовані об’єкти не­рухомого
майна, що належать їм на праві влас­ності;

прийняття спадщини.

Юридичні особи (засновані громадянами або юридич­ними
особами України) можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення
підприємницької діяльності у разі:

придбання їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни
та за іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного
фонду тощо.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права влас­ності на
земельні ділянки несільськогосподарського при­значення у разі придбання
об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із
здійсненням під­приємницької діяльності в Україні.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані у
спадщину іноземними громадянами, особами без грома­дянства, а також іноземними
юридичними особами, під­лягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним
громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах
населених пунктів, крім земель приватної та держав­ної власності, а також
земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної
власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім
земель комунальної та приватної власності.

Земельна ділянка може перебувати у спільній влас­ності з
визначенням частки кожного з її учасників (спіль­на часткова власність) або без
визначення часток її учас­ників (спільна сумісна власність).

Земельна   ділянка   може   належати   на   праві   спільної
сумісної   власності   лише   громадянам.   У   такій   власності перебувають
земельні ділянки: 1) подружжя;

членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено
угодою між ними;

співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою
спільної сумісної власності здійснюється за дого­вором або законом.
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності,
мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Право на земельну ділянку може бути обмежене зако­ном або
договором шляхом встановлення: заборони на продаж або на інше відчуження певним
особам протягом установленого строку; заборони на передачу в оренду (суб­оренду);
права на переважну купівлю у разі її продажу тощо.

Згідно з Земельним кодексом на період до 1 січня 2010 р.
громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землю
сільськогосподарського призна­чення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа
може бути збільшена лише у разі успадкування земельних ді­лянок за законом.
Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення
селян­ського (фермерського) господарства та іншого товарного
сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники
земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. продавати або іншим
способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім
міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

добровільна відмова власника від права на неї;

смерть її власника за відсутності спадкоємця;

відчуження земельної ділянки за рішенням влас­ника;

звернення стягнення на земельну ділянку на ви­могу
кредитора;

відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль­ної
необхідності та для суспільних потреб;

конфіскація за рішенням суду;

356

12    2-211

357

7)
невідчуження земельної ділянки іноземними осо­бами та особами без громадянства
у встанов­лений строк у випадках, визначених земельним законодавством.

Фізичні та юридичні особи набувають права власності на землю
за рішенням органів виконавчої влади або орга­нів місцевого самоврядування в
межах їхніх повноважень шляхом передачі земельних ділянок у власність. Земельні
ділянки передаються у власність безоплатно або на під­ставі цивільно-правових
угод.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам
проводиться у випадках:

приватизації земельних ділянок, які перебувають у
користуванні громадян;

одержання земельних ділянок у результаті при­ватизації
державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ,
організацій;

одержання земельних ділянок і земель державної і комунальної
власності в межах норм безоплат­ної приватизації, зазначених Земельним кодек­сом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у
межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз по кожному виду
використання.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно
користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які
свідчили б про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися
до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про
передачу її у власність або надання у користування.

При переході права власності на будівлю чи споруду право
власності на земельну ділянку або на її частину може переходити на підставі
цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.

Власники земельних ділянок мають право:

продавати або іншим шляхом відчужувати зе­мельну ділянку,
передавати її в оренду, заставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

набувати права власності на посіви і насадження
сільськогосподарських та інших культур, на ви­роблену сільськогосподарську
продукцію;

використовувати у встановленому порядку для власних потреб
наявні на земельній ділянці за-гальнопоширені корисні копалини, торф, лісові
насадження;

на відшкодування збитків у випадках, передба­чених законом;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і
споруди.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

забезпечувати використання їх за цільовим при­значенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

своєчасно сплачувати земельний податок;

не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та
землекористувачів;

підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні
властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконав­чої влади та
органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших
природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обме­жень, пов’язаних
із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі
зрошувальних і осушувальних сис­тем.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ