САНІТАРІЯ І ГІГІЄНА ПРАЦІ

САНІТАРІЯ І ГІГІЄНА ПРАЦІ

215
0

Тумбы и комоды лучше всего заказывать из этого магазина. Только доступная и качественная мебель.

Санітарія і гігієна праці включає до свого складу частини гі­гієни
праці та санітарної техніки.

Гігієна праці — галузь профілактичної медицини, що вивчає
умови збереження здоров’я на робочому місті й заходи, які сприяють цьому.

Основні завдання гігієни праці:

Вивчати вплив на людину метеорологічних умов і розро­

бляє засоби і способи забезпечення комфортних умов праці.

Вивчати вплив на організм людини небезпечних і токсич­

них речовин, що виділяються в навколишнє середовище, і роз­

робляє засоби захисту.

3.         Вивчати вплив шуму, вібрації, іонізуючого
випроміню­

вання на організм людини і розробляє засоби захисту від цих

чинників.

Займатися питаннями освітлення робочих місць.

Давати обґрунтування санітарним нормам.

Займатися створенням індивідуальних засобів захисту.

Розробляти засоби і методи контролю умов праці.

Організовувати санітарно-побутове забезпечення.

Санітарна техніка — це заходи та пристрої технічного харак­теру,
що відносяться до промислової санітарії (системи і пристрої вентиляції,
опалення, кондиціонування повітря, теплопостачання, водопостачання,
газопостачання, каналізації, очищення і нейтра­лізації викидів шкідливих
речовин в атмосферу і водойми, освіт­лення, захисту людини від шуму і вібрації,
дії шкідливих випромі­нювань і полів, санітарні й побутові споруди і пристрої,
будівель­на теплотехніка, будівельна кліматологія тощо).

93

Санітарія і гігієна праці розглядає ряд факторів, що можуть
впливати на здоров’я і самопочуття людини, визначає джерела виникнення цих
факторів і встановлює способи захисту від них. Основним завданням санітарії та
гігієни праці залишається створення для працюючих комфортних умов праці.

Комфортні умови — це умови, що не викликають незручно­сті в
людини при виконанні роботи, відхилень у здоров’ї і проф­захворювань, і при яких
у людини спостерігається максимальна працездатність і продуктивність.

Розрізняють вимоги загальної й особистої гігієни. До вимог
загальної гігієни відносяться: санітарно-захисні зони, вимоги до будинків і
приміщень, вимоги до водопостачання, забезпечення теплом і т.д.

Для об’єктів, окремих будинків і споруд, що є джерелами рі­зноманітних
загроз для організму людини, передбачений саніта­рний захист. Такий захист
враховує потужність об’єкта, умови здійснення технологічних процесів, характер
і кількість шкідли­вих, токсичних речовин і речовин з неприємним запахом, шум,
вібрацію, електромагнітні хвилі, ультразвук, радіацію та інші не­безпечні
фактори, які впливають на навколишнє середовище.

У «Санітарних нормах проектування промислових підпри­ємств»
(СН 245-71) зазначені конкретні виробництва з присвоє­ними для них відповідними
класами. У цих санітарних нормах виділено п’ять санітарно-захисних зон. Проте,
існує низка видів шкідливих робіт, що не відбиті в санітарних нормах. Ці види
ро­біт мають так званий орієнтований клас, що характеризує сту­пінь забруднення
атмосферного повітря (параметр П). Пара­метр /7 установлюється згідно з
Інструкцією про порядок роз­гляду, узгодження й експертизи повітряно-охоронних
заходів і видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферу по проектних
рішеннях. Відповідно до санітарної класифікації підприємств, виробництв і
об’єктів, затверджено розміри сані­тарно-захисних зон, відображені у табл. 4.

Передбачено випадки, копи розмір захисної зони може бу­ти
збільшено, відповідно до техніко-економічного і гігієнічного обґрунтування, але
не більш ніж утричі:

94

при малій ефективності очисних споруд;

при несприятливому напрямку вітру та за інших несприятли­

вих погодних умов;

у випадках розміщення житлової забудови з підвітряної сто­

рони стосовно об’єкта, у зоні можливого забруднення атмос­

фери;

при будівництві нових, недостатньо вивчених, шкідливих у

санітарному розумінні об’єктів.

Таблиця 4 Розміри санітарно-захисних зон

Клас

1

II

III

IV

V

Розмір зони, м

1000

500

300

100

50

Ці розміри визначаються відповідно до розрахунків розсію­вання
шкідливих речовин від джерел викиду, з урахуванням під­сумовування їхньої дії,
дії сусідніх об’єктів і транспорту. Розміри санітарно-захисних зон уточнюються
як у бік збільшення, так і зменшення в залежності від напрямку вітру (див.
Додаток 7, п.1.1).

Організація санітарно-захисних зон переслідує, крім основ­ного
завдання (захист повітряного середовища населеного пун­кту від промислових
забруднень), також мету дотримання ви­мог архітектурно-композиційного
ув’язування житлових райо­нів міста і промислових об’єктів. Під час планування
захисних зон необхідно враховувати, що одним з найважливіших факто­рів захисту
повітряного середовища населеного пункту є його озеленення газостійкими
деревинно-чагарниковими породами.

Захисне озеленення санітарно-захисних зон
деревинно-чагарниковими насадженнями повинно займати площу:

для зон шириною до 300 м — не менше 60%;

для зон шириною від 300 до 1000 м — не менше 50%;

для зон шириною від 1000 до 3000 м — не менше 40%.

У санітарно-захисній зоні не допускається розміщення місь­ких
стадіонів, садів і парків громадського користування, загаль­ноосвітніх
навчальних закладів, а також лікувально-профілак­тичних і оздоровчих установ.
Використання цих зон під посадку сільськогосподарських культур заборонено, крім
ведення го-

95

роднього і садового господарства за дозволом місцевих
органів Міністерства сільського господарства й органів санітарно-епіде­міологічних
служб.

Рослини, використовувані для озеленення санітарно-захис­них
зон, повинні бути ефективними в санітарному розумінні й досить стійкими до
забруднення атмосфери і ґрунтів промисло­вими викидами. Під час проектування
озеленення варто нада­вати перевагу створенню змішаних деревинно-чагарникових
насаджень. При цьому не менше 50% від загальної кількості де­рев повинна
займати головна деревна порода, що має найви­щий показник санітарно-гігієнічної
ефективності та є життєздат­ною в конкретних погодно-кліматичних і
токсикологічних для даного об’єкта умовах.

Перелік застосовуваних для озеленення рослин наведено у
спеціальних таблицях «Асортимент дерев і чагарників для озе­ленення
санітарно-захисних зон промислових підприємств», «Асортимент газонних трав» і
«Географічні зони застосування асортименту дерев і чагарників».

Проектування озеленення також має на меті створення оп­тимальних
умов для провітрювання територій. Для цього ство­рюють коридори провітрювання.
Як коридори можуть викорис­товуватися автомобільні й залізничні траси, ЛЕП,
водойми та інші ділянки відкритого простору. Коридори повинні бути спря­мовані
в протилежну сторону від житлових забудов.

Територія об’єкта також повинна мати ділянки озеленення, що
складають 10-15% від загальної площі об’єкта. Призначен­ням зелених насаджень
на території об’єкта є, насамперед, їхня рекреаційна роль.

Для забезпечення санітарного благополуччя працюючих на
об’єкті необхідно дотримувати вимог санітарно-гігієнічних норм щодо будинків і
приміщень, з урахуванням санітарної характе­ристики робочого процесу. Для цього
необхідно дотримуватися норм корисної площі для працюючих, нормативних площ для
розміщення устаткування, необхідної ширини проходів і проїз­дів, що створить
умови для безпечної роботи та зручності в об­слуговуванні машин і устаткування.

96

Обсяг приміщення на одного працюючого за санітарними нормами
має становити не менше 15 м3, а площа приміщення — не менше 4,5 м2. Ширина
основних проходів у приміщенні по­винна становити не менше 1,5 м, а ширина
проїздів — не менше 2,5 м. Ширина виходів з приміщення повинна бути не менше 1 м,
висота — не менше 2,2 м. Для забезпечення руху транспорту через ворота або
двері ширина останніх повинна на 0,8 м пере­більшувати габаритну ширину
автомобіля з кожної сторони.

Якщо в будинку розташовані приміщення з різним ступенем
небезпечності, то вони повинні бути ізольовані між собою. Не можна допускати,
щоб більш небезпечні приміщення розміща­лися під безпечними приміщеннями.
Приміщення, у яких роз­міщаються електрощити, вентиляційне, компресорне устатку­вання,
повинні бути завжди закриті на ключ.

Важливе значення для здоров’я людей має розміщення ме­блів,
устаткування в приміщенні. До устаткування, що має елек­тропривод, необхідно
забезпечити вільний підхід з боку робочої зони шириною не менше 1 м, з боку
неробочої зони — не мен­ше 0,6 м. Меблі можна ставити впритул до конструктивних
еле­ментів стін, колон.

До складу будь-якого об’єкта входять допоміжні примі­щення,
до яких відносять: санітарно-побутові, медичні, суспіль­ного харчування,
культурного обслуговування та адміністрати­вні приміщення.

Працівники повинні бути забезпечені санітарно-побутовими
приміщеннями: роздягальнями, приміщеннями для відпочинку й обігріву, душовими,
умивальниками, приміщеннями для су­шіння спецодягу (у разі потреби), туалетами,
оздоровчими пун­ктами (куточками), місцями для паління.

Роздягальні для робочого одягу повинні бути розміщені
ізольовано від роздягалень для вуличного та домашнього одягу. В роздягальнях
для робочого одягу передбачаються відокрем­лені кладові площею не менше 3 м2
для зберігання забруднено­го та чистого одягу. Роздягальні повинні бути
обладнані лавка­ми шириною 0,3 м та мати шафи для працюючих. Відстань між
рядами шаф у роздягальнях, обладнаних лавками, повинна ста-

97

новити 2 м, а в роздягальнях, не обладнаних лавками — 1,5 м.
У випадку наявності забрудненого одягу шафи для спецодягу по­винні
забезпечуватися витяжною вентиляцією. При виконанні робіт на відкритому повітрі
чи в умовах, що приводять до зво­ложення робочого одягу, повинні передбачатися
відповідно об­ладнані приміщення для сушіння одягу.

Душові потрібно розміщувати в приміщеннях, суміжних з
роздягальнями, як правило, між роздягальнями робочого та домашнього одягу.
Кількість душових сіток залежить від кілько­сті працюючих у найбільш чисельній
зміні та від групи виробни­чих процесів з розрахунку: одна душова сітка на 3-15
працюю­чих. Ширина проходу між рядами душових кабін має становити не менше 2 м.

Умивальні розміщують в окремих приміщеннях, суміжних з
роздягальнями, чи в приміщеннях роздягалень. Відстань між кранами умивальників
повинна становити не менше 0,65 м. Ши­рина проходу між рядами умивальників
передбачається 2 м. Кількість кранів в умивальних залежить від кількості
працюючих у найбільш чисельній зміні та від групи виробничих процесів з
розрахунку один кран на 7-20 працюючих.

Приміщення для відпочинку у робочий час має площу, яка
залежить від кількості працюючих у найбільш чисельній зміні, з розрахунку 0,2
м2 на одного працюючого, але не менше 18 м2. Ці приміщення обладнують
умивальниками з підведеною холо­дною та гарячою водою, електроживленням.

Приміщення для обігріву працюючих передбачають при ро­ботах
на відкритому повітрі. Площа цих приміщень визначаєть­ся з розрахунку 0,1 м2 на
одного працюючого в найбільш чисе­льній зміні, але не повинна бути менше 12 м2.
Температуру по­вітря необхідно підтримувати в межах 22-24°С.

До приміщень громадського харчування відносять їдальні,
буфети, кімнати для прийняття їжі. До приміщень культурного обслуговування
відносять бібліотеки, зали засідань, спортзали. Допоміжні приміщення повинні
розміщуватися в місцях з мініма­льним впливом небезпечних факторів, по
можливості в одному місці, бути максимально наближеними до робочих позначок.

98

Якщо в будинку можуть знаходитися в зміну понад 25 осіб,
тоді цей будинок облаштовується системою водопостачання (протипожежного і
господарсько-питного водопроводу) і кана­лізації. Норми витрат води для пиття і
господарських потреб складають 25 л на людину.

Розрахунок потреби у питній та побутовій воді міститься у
ГОСТ 2874-73, СНІП П-31-74. Побутова вода необхідна для до­тримання санітарних
норм на об’єкті та для збереження здо­ров’я людей. Кількість цієї води Q у
літрах вказується в екологі­чному паспорті об’єкта та визначається двома
способами, наве­деними у Додатку 7, п.1.2.

До вимог особистої гігієни відносяться заходи щодо миття
рук, ніг, чищення зубів, прийняття душу, стрижки волосся і т.д.

Наприклад, руки необхідно мити: перед їжею, після приходу з
вулиці, після проведення робіт, після туалету. Чищення зубів про­водити два
рази на день після підйому і перед сном, краще чищен­ня проводити після кожного
прийому їжі. Перед сном рот рекоме­ндується прополіскувати слабким розчином
харчової соди.

Але велика частина санітарно-гігієнічних вимог стосується
впливу, обмеження і захисту людини від небезпечних факторів. Розглянемо
найбільш істотні фактори та їх вплив на людину.

4.1. Мікроклімат і його вплив на людину

Мікроклімат характеризується наступними параметрами:
температура, вологість, швидкість повітря, атмосферний тиск.

Температура навколишнього середовища впливає на пра­цездатність
людини, може викликати погіршення здоров’я і професійні захворювання. Комфортні
температурні умови за­лежать від часу року і виду виконуваної роботи. В умовах
ком­форту в людини не виникає турбуючих температурних відчуттів охолодження чи перегріву
організму. Наприклад, у літній період часу оптимальними є такі температури:

20,2-23,4°С — без навантаження;

18,2-21,9°С — легке навантаження;

17-18,9°С — важку працю.

99

Людина постійно перебуває в процесі теплової взаємодії з
навколишнім середовищем. Для того щоб людина почувала се­бе нормально,
утворювана в процесі роботи теплота повинна виділятися в навколишнє середовище.
Тепловий баланс людини Q є сумою чотирьох складників:

Q = Qi + Qk + Qb + Qh, (6)

де Q, — інфрачервоне випромінювання поверхні тіла людини;
QK— конвективний теплообмін; QB— випар вологи з поверхні шкіри; QH— нагрів
вдихуваного повітря.

Частка складових теплового балансу не є постійною, на­приклад,
при температурі повітря 18°С у стані спокою питома частка Q, становить 45%, QK
— 30%, QB — 20%, QH — 5%. З рос­том температури навколишнього середовища частка
випару вологи з поверхні шкіри зростає, а інші зменшуються, а при те­мпературі
понад 35°С віддача теплоти конвекцією і випроміню­ванням припиняється. При
більш високих температурах тепло­обмін йде у зворотному напрямку, що створює
небезпеку для людини. Знаходитися протягом тривалого часу поруч із сильно
розігрітим устаткуванням небезпечно для здоров’я людини.

Температура внутрішніх органів людини за рахунок термо­регуляції
залишається постійною і складає 36,6°С. При впливі ви­сокої температури
повітря, інтенсивного теплового випроміню­вання можливий перегрів організму.
Такий вплив на людину ха­рактеризується підвищенням температури тіла, рясним
потовиді­ленням, частішанням пульсу і частоти дихання, різкою слабкістю,
запамороченням, а у важких випадках — появою судорог і вини­кненням теплового
удару. При температурі внутрішніх органів понад 41°С в організмі людини
починають відбуватися необорот­ні процеси, змінюється структура білків, крові,
шкіри тощо. Оскі­льки організм людини самотерморегулюється, безпечною тем­пературою
навколишнього середовища при сухому повітрі (ме­нше 60% вологості) вважається
100°С, а при вологому (понад 75% вологості) — 50°С. Наявність одягу знижує
небезпечний вплив підвищеної температури, а наявність спеціальних засобів
захисту (тепловідбивний костюм)  може збільшити  припустимі

100

параметри температури в 3-4 рази. При тривалому й інтенсив­ному
потовиділенні з організму виводяться вода і солі, що при­зводить до згущення
крові і порушень діяльності серцево-судинної системи. Зневоднювання організму
на 6% викликає по­рушення розумових здібностей людини, знижує гостроту зору, а
зневоднювання на 15-20% призводить до смерті. Кількість поту, виділюваного
організмом, залежить від температури навколиш­нього середовища й інтенсивності
фізичного навантаження. У спокійному стані організму при температурі повітря
15°С пото­виділення є незначним і складає приблизно ЗО мл за 1 год. При високій
температурі (30°С та вище), особливо при виконанні важ­кої фізичної роботи,
потовиділення може збільшуватися в десят­ки разів. Так, в умовах пожежі при
посиленій м’язовій роботі кі­лькість виділюваного поту досягає 1-1,5 л/год., на
випар якого витрачається близько 2500-3800 кДж (600-900 ккал) тепла. При важкій
роботі в умовах високих температур може виділитися з потом 50-60 г солі NaCI,
замість 10 г у нормальних умовах (усьо­го в організмі пересічно міститься
близько 140 г NaCI).

Щоб уникнути цього, необхідно приймати розчин повареної солі
(0,5%) приблизно 4-5 літрів на людину в зміну, білково-вітамінні напої. У жарку
погоду рекомендується пити охолодже­ну воду або чай.

При несенні служби (патрулювання, охорона об’єктів, пере­слідування
злочинців тощо) працівники ОВС можуть піддаватися впливу як низької, так і
високої температур.

Найбільш характерною ознакою порушення терморегуляції є
підвищення температури тіла. При невеликому перегріві сим­птоми обмежуються
легким підвищенням температури тіла, ря­сним потовиділенням, спрагою, невеликим
частішанням дихан­ня і пульсу. При більш значному перегріві виникають задишка,
головний біль і запаморочення, утруднюється мова й ін. Описа­на форма порушення
терморегуляції з перевагою різкого під­вищення температури тіла називається
тепловою гіпертермією. Необхідно пам’ятати, що температура повітря на сонці
прибли­зно в 1,5 рази вище, ніж у тіні, а на поверхні бетону чи асфальту
температура повітря вище в 2 рази, ніж температура в тіні.

101

Інша форма перегрівання характеризується перевагою по­рушення
водно-сольового обміну і відома під назвою судорож­ної хвороби. Вона протікає у
формі судорог у різних, особливо ікроножних м’язах і супроводжується великою
втратою поту, сильним згущенням крові. Надалі може наступити тепловий удар, що
протікає з утратою свідомості, підвищенням темпера­тури тіла до 40-41°С,
слабким і прискореним пульсом. Характе­рною ознакою важкого ураження є майже
повне припинення потовиділення. Тепловий удар і судорожна хвороба можуть за­кінчуватися
смертю.

Несприятливий вплив на організм справляє не тільки висо­ка,
але і низька температура повітря. Тривалий та інтенсивний вплив холоду може
викликати низку змін найважливіших фізіо­логічних процесів, що впливають на
працездатність і захворю­ваність людей. Тривале охолодження часто призводить до
роз­ладу діяльності капілярів і дрібних артерій (обмороження паль­ців рук, ніг,
кінчиків вух). У результаті відбувається і переохоло­дження всього організму.

Широко розповсюдженими є викликані охолодженням за­хворювання
периферичної нервової системи, особливо попе­реково-крижовий радикуліт,
невралгія лицьового, трійчастого, сідничого та інших нервів, загострення
суглобного і м’язового ревматизму, плеврит, бронхіт, асептичне й інфекційне
запален­ня слизових оболонок дихальних шляхів та ін.

Найбільший відсоток обморожень і навіть смертей від пере­охолодження
спостерігається при сполученні низької темпера­тури, високої вологості повітря
і великої його рухливості. Це пояснюється тим, що вологе повітря краще
проводить тепло, а його рухливість збільшує тепловіддачу конвекцією.

Існує ряд правил при виконанні службових обов’язків праців­никами
ОВС при впливі на них високих і низьких температур:

найкращим захистом від екстремальних температур є ефективний
одяг (за розміром, сезоном, виготовлений з приро­дних матеріалів);

раціональна їжа і питво, мати запас води; пити невеликими
ковтками;

102

при тривалому несенні служби при низькій температурі
необхідно дихати носом;

при низькій температурі стежити за станом кінцівок, щоб вони
не переохолоджувалися (пальці, ніс, вуха);

у жаркий період часу не можна хвилюватися, перенап­ружуватися
(руки не стискати в кулаки);

— при високій температурі необхідно завжди одягати го­ловний
убір.

Основним правилом для збереження тепла у приміщенні є його
герметизація. У холодну погоду температурний режим у приміщеннях підтримується
за рахунок опалення. Опалення поділяється на місцеве і центральне. До місцевого
опалення відносяться: грубне, повітряне і місцеві (переносне) газові й
електричні пристрої. До центрального відносяться: водяне, па­рове, панельне,
повітряне і комбіноване.

У теплий час року температурний режим у приміщеннях
підтримується за рахунок вентиляції. Вентиляцією називається організований і
регульований повітрообмін, що забезпечує ви­далення повітря (теплого, вологого,
забрудненого) з приміщен­ня і подачу замість нього чистого повітря. За способом
перемі­щення повітря розрізняють два системні види вентиляції:

природна (аерація через вікна і двері, а також вентиляція за

допомогою дефлекторів на даху будинків);

примусова (витяжна, приточна, приточно-витяжна).

Аерація відбувається через аераційні ліхтарі, відкриті фра­муги,
вікна. Системи примусової механічної вентиляції поділя­ють на загальнобмінну,
місцеву, змішану і аварійну.

Загальнобмінна вентиляція здійснюється по всьому обсягу
приміщення. За допомогою місцевої вентиляції необхідні пара­метри підтримуються
на окремих робочих місцях (приточно-витяжні системи). Аварійна вентиляція
передбачається в тих приміщеннях, де можливе раптове надходження шкідливих і
вибухонебезпечних речовин.

функціонально близьким, але відмінним від вентиляції за
способом повітрообміну є кондиціонування. Кондиціонуванням повітря називається
його автоматична обробка з метою підтри-

103

мки в приміщенні комфортних умов незалежно від зовнішніх
умов (визначеної температури, вологості, чистоти повітря і швидкості повітряних
потоків).

Розглядати температуру навколишнього середовища без обліку
інших параметрів мікроклімату не можна. Існує два види температури: ефективна й
еквівалентна.

Ефективна температура — це відчуття температури людиною з
урахуванням вологості повітря. Як уже вказувалося, у сухому повітрі без засобів
індивідуального захисту можна знаходитися при температурі 100°С, а у вологому —
при температурі 50°С.

Еквівалентна температура — це відчуття температури лю­диною
з урахуванням вологості повітря і швидкості вітру. При збільшенні швидкості
вітру удвічі величина комфортної темпе­ратури збільшується на 2°С в літній час
і знижується на 2°С в зимовий час.

Температура повітря вимірю­ється термометрами. У приміщен­нях
термометри встановлюються на висоті 1,5 м від підлоги, але не ближче 1 м від
опалювальних при­ладів і зовнішніх стін. У приміщен­нях використовують ртутні
термо­метри, а при температурі нижче 0°С застосовують спиртові.

Рис. 1. Психрометр Ассмана: 1 -металева трубка, де
встановлені

термометри; 2 — термометри; 3 -аспиратор; 4 — запобіжник від
вітру

Вологість повітря помітно впли­ває на терморегуляцію
організму. Підвищена вологість (понад 85%) утруднює терморегуляцію через
зменшення випарів поту, а занадто низька вологість (нижче 20%) ви­кликає
пересихання слизових обо­лонок дихальних шляхів. Оптимальні величини відносної
воло­гості складають 60-75%.

Вологість буває абсолютною (А) і відносною (<р). Вимірюють вологість за допомогою аспираційного психрометра (психро­метр Ассмана, див. рис. 1). Для визначення раціональної воло-

104

гості треба визначити відносну вологість за методикою,
наведе­ною в Додатку 7, п.1.3.

Способи корекції вологості в приміщеннях: вентилювання і
кондиціонування; проведення вологих збирань;

естетичні заходи (акваріуми, фонтанчики води, басейни, бочки
з водою).

Існують захворювання, які дуже сильно залежать від змін
вологості, насамперед хронічний бронхіт, астма і т.д.

Комфортні умови за швидкістю вітру залежать від часу ро­ку і
виду виконуваної роботи. Організм людини починає відчу­вати повітряні потоки
при швидкості близько 0,15 м/с. У зимо­вий час року швидкість руху повітря не
повинна перевищувати 0,5 м/с, а влітку — 1 м/с, при дуже тяжких умовах праці
допус­кається збільшення швидкості повітря до 3 м/с.

Швидкість і напрямок вітру необхідно знати для оцінки об­становки
при пожежі, аварії з викидом шкідливих речовин в ат­мосферу, при проведенні
евакуації населення з небезпечної зони і для безпечного розміщення особового складу
при вико­нанні службових обов’язків (розслідування злочину, оточення, охорона
громадського порядку і т.д.), під час стрільб з вогнепа­льної зброї. Рух
повітря в жаркий час року сприяє збільшенню виділення теплоти органі­змом і
поліпшує його стан, але справляє несприятли­вий вплив при низькій те­мпературі
повітря.

Рис. 2. Анемометри: а) крильчастий; б) чашковий

Швидкість повітряних потоків вимірюють у при­міщеннях (від
0,4 до 10 м/с) за допомогою криль­частого анемометра, а для швидкостей повітря
від 1 до 35 м/с — чашкового анемометра (див. рис.2).

105

Швидкість повітря впливає на розподіл шкідливих речовин у
приміщенні. Повітряні потоки можуть поширювати їх по всьому обсягу приміщення,
переводити пил з осілого у завислий (су­спендований) стан.

Способи корекції швидкості повітряних потоків у примі­щеннях:

вентилювання (природне і штучне);

кондиціонування.

Діяльність людей на поверхні землі протікає звичайно при
постійно діючому атмосферному тиску, близькому до тиску над рівнем моря,
рівному 101,3 кПа чи 760 мм рт. ст.

Організм людини може зустрічатися з умовами підвищено­го і
зниженого тиску (у горах, авіація). Падіння парціального ти­ску призводить до
виникнення фізіологічних порушень в орга­нізмі і розвитку «гірської»
хвороби, обумовленої кисневим го­лодуванням, що у окремих осіб відзначається на
висоті понад 2500-3000 м, а на більшості людей помітно позначається на ви­соті
4500 м.

При підвищеному тиску кров і тканева рідина насичуються
азотом у тим більшій мірі, чим вищим є тиск повітря і довшим час його впливу.
Різке зниження тиску викликає стрімке виділення азоту з крові і тканевих рідин
у вигляді пухирців (які викликають газову емболію), що розносяться кров’ю по
всьому організму, в результаті чого виникають розриви дрібних кровоносних
судин. Порушується харчування тканин, відбувається їх здавлювання і подразнення
нервових закінчень. Найчастіше ці явища відбувають­ся в центральній нервовій
системі, особливо у спинному мозку, а також у підшкірній клітковині. При
різкому зменшенні атмосфер­ного тиску в людини підіймається артеріальний тиск,
при цьому знижується працездатність, з’являються головні болі і т.д.

4.2. Хімічний склад повітря

Повітряне середовище розмежовують на зовнішнє, в якому
більшість людей проводять меншу частину часу (до 10-15%), внутрішнє виробниче
(в ньому людина проводить до 25-30%

106

свого часу) і внутрішнє жиле, де люди перебувають більшу час­тину
часу (60-70% часу і більше). У відповідності з часом, який люди проводять у
внутрішньому житловому, виробничому та зовнішньому повітряному середовищах,
стану та якості повіт­ряного середовища необхідно приділяти особливу увагу.
Хіміч­ний склад повітря відіграє дуже важливу роль для здоров’я лю­дини. Даного
параметра стосуються два види небезпечних фак­торів: загазованість і запилення.

Працівники внутрішніх органів зустрічаються з цими факто­рами
в повсякденному житті, що особливо яскраво виявляється у великих і промислових
містах. Деякі підрозділи найбільше піддані цим небезпечним факторам: пожежна
охорона, дорож­ня і транспортна міліція, інспектори ДАІ, охорона промислових
підприємств, працівники ППС під час патрулювань або участі в оточенні у
випадках аварій. На території України пролягає 763 км самих тільки
аміакопроводів. Пересічно запаси аміаку на овочевій базі складають 100-150 т, а
запаси хлору на водоочис­ній станції складають 100-400 т.

Окрім цього, працівники ОВС використовують спеціальні за­соби,
які містять небезпечні для здоров’я речовини, наприклад, газові гранати
«Черемуха-1», «Черемуха-6», «Черемуха-10»,
«Черемуха-5», «Черемуха-4», патрони з газовими гранатами
«Черемуха-7», аерозольні упаковки «Терен-4», засоби захисту
громадського застосування АБХ та ін.

Атмосферне повітря в нормальному стані (найбільш сприя­тливий
для людини склад) містить: азоту — 78,08%, кисню — 20,95%, аргону та інших
інертних газів — 0,93%, вуглекислого газу — 0,03%, інших газів — 0,01%.

У результаті антропогенного впливу і стихійних лих хімічний
склад повітря може змінюватися. Основними антропогенними джерелами забруднення
навколишнього середовища є: об’єкти енергетики, газо- і нафтопереробна
промисловість, виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість,
аварії на цих об’єктах і транспорт. До природних джерел забруднення навко­лишнього
середовища відносяться стихійні лиха (виверження ву­лканів, ландшафтні пожежі,
торнадо, смерчі, повені і т.д.).

107

Перелік газоподібних речовин, що забруднюють навколишнє
середовище і погіршують здоров’я людини, є досить довгим. До найбільш
небезпечних речовин відносяться: чадний газ (CO), хлор (СІ2), аміак (NH3), ціанистий
водень (HCN), хлороводень (НСІ), фосген (СОСІ2), сірководень (H2S), диоксин
(С12Н16СІ4О2), диціан (C2N2), оксиди сірки (SO2, SO3) і азоту (NO, N02, N2O5,
N20).

Внесок автотранспорту в забруднення атмосферного повіт­ря за
багатьма шкідливими домішками є переважним: CO — до 100%, N0 — до 70%,
вуглеводні — до 50%. Вихлопні гази міс­тять: CO, NO, CNHM, Н2, пари води, О3 і
близько 200 різних домі­шок (альдегіди, кетони, феноли, спирти, продукти
розкладання присадок до палива — тетраетилсвинець).

У вихлопних газах транспорту присутня ще одна дуже небез­печна
речовина — бензапірен. Якщо в країнах Західної Європи концентрація цієї
речовини досягає 0,4 — 0,7 мкг/м3 (гранично допустима концентрація — 0,1
мкг/м3), у містах країн СНД його вміст нижче в 7-10 разів. Найбільш небезпечною
для людини є концентрація бензапірену в місцях автомобільних ангарів, гара­жів
і закритих стоянок при працюючому двигуні автомобіля.

Для оцінки кількості шкідливих речовин, що виділяються при
роботі автомобіля, можна використовувати методики, на­ведені у Додатку 7,
п.1.4.

До найбільш небезпечних рідинних і твердих шкідливих ре­човин
відносяться: бензапірен, метиловий спирт (СН4О), акро­леїн (С2Н4О), бензол
(С6Н6), оксид свинцю (РЬ), азбест, оксид кремнію (Si), ртуть (Нд), важкі метали
(Co, Ni).

Токсичність речовин, як правило, підвищується завдяки
впливам факторів навколишнього середовища (підвищена тем­пература, підвищена
вологість) і специфічного стану людського організму (підвищені фізичні
навантаження, стрес). При підви­щенні температури посилюється летючість
речовин, а, отже, збільшується їх концентрація в повітрі. Крім того, при
підвище­ній температурі і збільшених фізичних навантаженнях учаща­ється подих,
посилюється кровообіг, розширюються судини, пори шкіри, активізується діяльність
внутрішніх органів. Це збі­льшує надходження шкідливих речовин до організму як
дихаль-

108

ним шляхом, так і через шкіру та слизові оболонки, і
прискорює їх поширення усередині організму.

При підвищеній вологості збільшується небезпечність речо­вин
дратівної дії, тому що гази, розчиняючись у воді, утворюють дрібні крапельки
кислот, лугів і т.д. Слід також зазначити, що люди, котрі страждають ожирінням
чи набряками, є більш сприйнятливими до впливу отруйних речовин.

З метою захисту людей від впливу шкідливих речовин устано­влюються
гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих ре­човин. ГДК шкідливих речовин
— така концентрація, що діє протя­гом всіх робочих змін протягом усього
робочого стажу і не викли­кає негативних відхилень у здоров’ї людини та її
нащадків.

Умовою безпеки середовища для людини (q), де переважає одна
небезпечна речовина, є умова, коли фактична концентра­ція цієї речовини повинна
бути менше гранично допустимої концентрації. У випадку, коли в повітрі
знаходиться кілька не­безпечних речовин, необхідно установити виконання умови
безпеки середовища з нерівності q < 1.

С     С   С

У’ р + р+       + р   ‘        [П

де С,, С2, С„ — розрахункові концентрації шкідливих речовин
у повітрі в одній і тій же точці місцевості (мг/м3); Р,, Р2, Р„ — відпо­відні
максимальні разові ГДК шкідливих речовин у повітрі (мг/м3).

Таблиця 5 ГДК деяких поширених газоподібних і рідких речовин

Речовина

ГДК, мг/м3

Речовина

ГДК, мг/м3

Аміак

0,2

Метиловий спирт

0,5

Бензол

0,8

Толуол

0,6

Бензин

5

Оцтова кислота

0,06

Бутан

200

Етиловий спирт

5

Класифікація шкідливих речовин:

1) за хімічним складом:

а)         органічні;

б)         неорганічні;

109

2)         за агрегатним станом:

а)         газоподібні;

б)         рідкі;

в)         тверді;

3)         за характером впливу на людину:

а)         задушливі;

б)         дратівні (фіброгенні);

в)         сенсибілізуючі;

г)          наркотичні;

ґ) загальнотоксичні;

д)         алергійної дії;

є) канцерогенні;

є) мутагенні;

ж) впливаючі на репродуктивну функцію. 4) за ступенем
небезпечності:

клас — ГДК менше 0,1 мг/м3;

клас — 1 мг/м3> ГДК > 0,1 мг/м3;

клас — 10 мг/м3> ГДК > 1 мг/м3;

клас — ГДК понад 10 мг/м3.

Тверді й рідинні речовини можуть перебувати у завислому
стані у вигляді аерозолей. Аерозолі поділяються на пил (розмір більше 1 мкм),
дим (менше 1 мкм) і туман (розмір рідинних час­ток менше 10 мкм).

У свою чергу пил буває крупнодисперсним (розмір часток понад
50 мкм), середньо дисперсним (10-50 мкм) і дрібнодис­персним (менше 10 мкм).

Пил буває видимим (якщо розміри часток пилу не менші 10 мкм)
чи невидимим (якщо розміри часток менші 10 мкм). Неви­димий пил у свою чергу поділяється
на:

мікроскопічний — розміри часток — 2,5-10 мкм;

ультрамікроскопічний — розміри часток — 0-2,5 мкм.

Завислі частки пилу становлять небезпеку не тільки для лю­дей
і тварин (в основному для їх дихальних шляхів), але й для рослинності, осідаючи
на її поверхневих тканинах і погіршуючи обмін речовин з атмосферою. Аерозольні
частки надходять в атмосферу в результаті природних процесів (вулканічна діяль-

110

ність, вивітрювання, пожежі і т.д.ТП антропогенних впливів.
У Західній Європі середня концентрація пилу складає близько 50 мкг/м3, в
Україні — приблизно ЗО мкг/м3, а в районах високо­гір’я, над океанами 6-12
мкг/м3. Розповсюдженими пилоподіб-ними частками є: сажа (ГДК = 150 мкг/м3),
цемент (ГДК = 300 мкг/м3), доломить (ГДК = 500 мкг/м3).

Аерозольні частки сприяють розсіюванню сонячної радіації і
можуть викликати істотні зміни середовища. Наприклад, оцінка атмосферного
аерозольного шару, головним чином від вулка­нічної діяльності, знижує середню
температуру на поверхні зе­млі на 0,1-0,3°С. Останнім часом утворення завислих
часток у середньому сягає 300 млн тонн на рік, постійно в атмосфері пе­ребувають
1,5 млн тонн аерозольних часток. Установлено, що вміст в атмосфері 2 млн тонн
пилу приводить до зниження тем­ператури на 0,4°С. Така кількість завислих
часток може бути утворена й після великих вивержень найбільших вулканів,
ландшафтних пожеж. Більше всього пилу та інших домішок у приземному шарі
повітря. Навіть після дощу в 1 см3 повітря міс­титься близько ЗО тис. порошин,
а в суху погоду їх у кілька разів більше. Усі ці дрібні домішки впливають на
колір неба. Молеку­ли газів розсіюють короткохвильову частину спектра сонячного
променя, тобто фіолетові й сині промені. Тому вдень небо бла­китного кольору. А
частки домішок, що значно більш молекул газів, розсіюють світлові промені майже
всіх довжин хвиль. То­му, коли повітря запилене чи в ньому містяться крапельки
води, небо стає білястим. На великих висотах небо є, як правило, те­мно-фіолетовим
чи навіть чорним.

До складу пилу можуть входити важкі метали (свинець, ка­дмій).
Основними джерелами їх викиду в атмосферу є: металу­ргійна галузь,
теплоенергетика, автотранспорт. Так, наприклад, вміст свинцю в повітрі міст США
сягає 4,5 мкг/м3, а в сільських районах — 0,1-0,5 мкг/м3 (ГДК = 3 мкг/м3).
З’єднання кадмію найбільшу концентрацію мають у Західній Європі — 1,6 нг/м3.

Впливовим фактором небезпечності пилу є погіршення
розсіювання світла. Це характерно передусім для великих час­ток розміром понад
1 мкм. У чистих регіонах збільшення кон-

111

центрації пилу на 4,5 мкг/м3 призводить до погіршення видимо­сті
на 50%. Такий ефект добре помітний у мальовничих ланд­шафтних регіонах, де
видимість звичайно досягає 100 км. У за­повідниках і національних парках
атмосфера є помітно прозо­рішою порівняно з промисловими зонами.

При оцінці токсичності дії пилу необхідно враховувати такі
фактори, як дисперсність, форма часток, розчинність, хімічний» склад. Найбільшу
небезпеку становить пил з частками розмі­ром від 3 до 10 мкм. Частки розміром
понад 10 мкм осідають у верхніх дихальних шляхах, а розміром менше 3 мкм видиха­ються,
не затримуючись у легенях. Хімічний склад пилу може обумовлювати отруєння,
хімічні опіки, інші хімічні впливи на органи людини.

Великий пил швидко осідає в приміщенні, тому для людини
значної загрози не становить.

Пил, крім хімічного складу шкідливих речовин і фізичних
властивостей, за характером шкідливого впливу на людину справляє додатково
абразивний вплив, а також викликає пнев-моконіози.

Абразивний вплив пилу виражається у механічних ушкоджен­нях
тканин людини, насамперед слизових оболонок, внаслідок дії дрібних, твердих
часточок пилу (кварцовий, алмазний пил).

Пневмоконіози являють собою захворювання легенів. Дрі­бні
частки пилу осідають у легенях, погіршуючи їх діяльність. В даний час відомо 27
захворювань, викликаних впливом пилу на дихальні шляхи, що у залежності від
хімічного складу пилу поді­ляють на: силікози (вплив пилу, що містить вільний
двоокис кремнію Si2), силікатози (вплив пилу силікатів: азбесту, цементу і
т.д.), антракоз (вугільний пил), алюмінікози (алюмінієвий пил), сидероз — від
впливу залізно-рудного пилу та ін. Ризик для ін­спекторів ДАІ одержати
пневмоконіоз при виході на пенсію складає близько 2%. Пил також може викликати
подразнення шкіри, слизової оболонки, алергійні реакції і т.д. Дуже небезпе­чним
для здоров’я людини є пил, що утворюється в результаті процесу горіння (сажа,
кіптява). Такий пил відзначається підви­щеною токсичністю. Наприклад, при
пожежі в аеропорті Дюссе-

112

льдорфа 11 квітня 1996 р. товщина шару пилу і сажі в примі­щеннях
сягала кількох сантиметрів. При цьому загинуло 16 і важко поранено 62 особи.
Усі загиблі і більшість поранених по­страждали саме від впливу пилу і токсичних
продуктів горіння.

Сажа утворюється при пожежах, при роботі двигунів внут­рішнього
згоряння. При роботі дизельного двигуна утворюється в 10 разів більше сажі, ніж
при роботі карбюраторного двигуна. Як одна зі складових компонентів пилу, поряд
із дратівною ді­єю, сажа викликає глибокі захворювання легенів. Адсорбуючи
такий сильний канцероген, як 3,4-бензапірен, сажа, потрапляю­чи в легені,
акумулюється в них, викликаючи злоякісні пухлини.

У процесі горіння утворюються під час спалювання:

1000 т вугілля — 1,9-2 т завислих часток;

1000 т мазуту — 450-460 кг завислих часток;

-1000 м3 природного газу — 250-300 г завислих часток.

Шкідливі речовини в організм людини потрапляють через органи
дихання, з їжею і водою, через слизову оболонку і шкір­ний покрив. У зв’язку з
цим існують і визначені способи захисту від підвищеної загазованості та
запиленості. До індивідуальних засобів захисту відносяться респіратори і
протигази. До колек­тивних способів відносять вологе збирання, очищення
повітря, застосування автоматизації та роботизації, розробку техноло­гій, що
виключають чи зменшують утворення пилу і виділення в робочу зону небезпечних
газів, видалення забрудненого повіт­ря з робочої зони.

Очищення від газів відбувається шляхом сорбції Гемосорбції,
абсорбції, але найчастіше адсорбції— поглинання, наприклад, ак­тивованим
вугіллям шкідливої речовини), дожигу і нейтралізації.

Адсорбція — процес поглинання газів чи парів поверхнею
твердих речовин. Дожиг застосовується для перетворення ток­сичних сумішей газів
у нетоксичні чи малотоксичні. Наприклад, при експлуатації двигунів внутрішнього
згоряння відпрацьовані гази допалюють у присутності каталізаторів (платини,
нікелю, міді і ін.), при чому відбувається наступна хімічна реакція:

2NO + 2СО =N2 + 2CO2            (8)

113

Нейтралізація також являє собою хімічну реакцію, в ре­зультаті
якої токсичні речовини утворюють нетоксичні чи мало­токсичні речовини, але без
спалювання. Наприклад, для нейт­ралізації сірчаної кислоти застосовують
карбонат натрію:

H2SO4 + Na2CO3 = Na2SO4 + Н2О + СО2        (9)

Пилоочистка здійснюється за допомогою спеціальних очи­сних
пристроїв і споруд: фільтрів, пилоосаджувальних камер, циклонів, вихрових
пристроїв, скруберів, барботажних і пінних установок, електрофільтрів.

Найпростішим способом зменшення кількості як осілого, так і
завислого пилу є вологе збирання в приміщенні та прове­дення вентиляції.

Контроль за станом робочої зони при забрудненні повітря
здійснюється за допомогою спеціальних приладів: загазова ність — за допомогою
газоаналізаторів (ВПХР, УГ-2 і т.д.); запи­леність — шляхом фотометрії,
фільтра-алонжа, мікроскопа, а також візуальним спостереженням товщини осілого в
примі­щенні пилу за визначений проміжок часу.

4.3. Освітлення і його вплив на людину

Освітлення в житті людини відіграє дуже важливу роль. Як
відо­мо, близько 90% інформації людина одержує через органи зору.

При поганому освітленні людина швидко стомлюється, па­дає
продуктивність її праці, погіршується працездатність, зрос­тає потенційна
небезпека помилкових дій та ймовірність виник­нення нещасних випадків. Згідно
зі статистикою, до 5% травм можна пояснити недостатнім освітленням на об’єкті,
а в 20% випадків воно сприяло виникненню травм.

Працівникові внутрішніх справ необхідно обов’язково вра­ховувати
небезпечні наслідки, що можуть виникати в оператив­ній роботі, у зв’язку з
освітленням. При вході з неосвітленого приміщення в освітлене адаптація зору
відбувається поступово, і людина до 15 с слабко орієнтується в обстановці. У
випадку потрапляння з яскраво освітленого приміщення в неосвітлене

114

процес адаптації зору триває до 1,5 хв. При збільшенні
освітле­ності зі 100 до 1000 лк продуктивність зростає на 10%, а кіль­кість
браку, помилкових дій знижується на 20%.

Брак освітлення чи осліплення працівник ОВС може відчувати
під час несення служби в нормальних умовах (ніч, яскраве сонце, яскраве сонце
взимку), засліплення технічними засобами (фари машин, промені прожекторів та
ліхтариків у вечірній та нічний час), а також під час використання спеціальних
засобів, наприклад, сві­тлозвукової гранати «Зоря» та світлозвукового
пристрою «Полу­м’я» з метою короткочасного осліплення порушника.

Частина електромагнітного спектра з довжинами хвиль
10-340000 нм називається оптичною областю спектра, що поділя­ється на зони
інфрачервоного випромінювання з довжинами хвиль 340000-770 нм, видимого
випромінювання — 770-380 нм і ультрафіолетового випромінювання — 380-10 нм.

До основних фізичних характеристик освітлення відно­сять:
світловий потік (одиниця виміру — лм —люмен), освіт­леність (лк — люкс), силу
світла (кд — кандела), яскравість (нт = кд/м2 — нит).

Якщо штучне освітлення в 1000 разів перевищує фонове осві­тлення,
то людина засліплюється. Так, наприклад, для світлозвуко­вої гранати
«Зоря» сила світла дорівнює ЗхЮ7 кд, для світлозвуко­вого пристрою
«Полум’я» сила світла дорівнює 6×107 кд. При нор­мальному освітленні
на відкритому просторі в 4000 лк, а в примі­щенні — в 300 лк, безпечною
відстанню для працівника ОВС при застосуванні гранати «Зоря» є
відповідно 2,8 і 10 м, а при застосу­ванні пристрою «Полум’я» —
відповідно 3,9 і 14,2 м.

Освітлення буває двох видів: природне і штучне. Природне
освітлення за конструктивним виконанням поділяють на бічне, верхнє і
комбіноване. Бічне освітлення здійснюється через ві­конні пройоми, а верхнє —
через світлові прорізи в покрівлі й перекриттях (аераційні та зенітні ліхтарі).

Джерелом природного освітлення є сонце. У спектрі денного
світла присутні необхідні ультрафіолетові промені, крім того, воно добре
розсіюється. Розрахунок природного освітлення зводиться до визначення площі
вікон у приміщенні (див. Додаток 7, п.1.5).

115

Для оцінки природного освітлення прийнято відносну вели­чину
— коефіцієнт природної освітленості (КПО). КПО — відно­шення природної
освітленості Е(в), створюваної в деякій точці заданої площини усередині
приміщення світлом неба (безпосе­реднім чи після відображення) до одночасного
значення зовні­шньої горизонтальної освітленості, створюваної світлом цілком
відкритого небозводу — Е(н).

Санітарними нормами встановлено, що розміщення постій­них
робочих місць на ділянках, які мають недостатнє за біологі­чним впливом
природне освітлення (коефіцієнт природного освітлення менше 0,1), допускається
передбачати тільки при наявності спеціального обґрунтування лише в тих
випадках, ко­ли це неминуче внаслідок технологічних умов.

Штучне освітлення за конструктивним виконанням може бути
загальним, місцевим і комбінованим. Загальне освітлення здійснюється по всій
площі приміщення, а місцеве освітлення виконується у вигляді переносних
світильників.

Джерелами штучного освітлення є лампи. Штучне освітлення
поділяється на два види: місцеве і загальне. Розрахунок штучного освітлення
зводиться до визначення кількості ламп чи до встанов­лення виду ламп за методом
світлового потоку (див. Додаток 7, п.1.5). Від способу розміщення джерел світла
залежить стан зору людини. Найоптимальнішим є таке розташування, при якому світ­ло
падає згори праворуч від людини на робочу поверхню. За фун­кціональним
призначенням штучне освітлення поділяють на на­ступні види: робоче, аварійне,
евакуаційне, охоронне і чергове.

Робоче освітлення є обов’язковим у всіх приміщеннях і на
освітлюваних територіях для забезпечення нормальної роботи, проходу людей і
руху транспорту. Цей вид освітлення залежить від точності виконуваної роботи на
об’єкті. Наприклад, у кабіне­тах, класах величина робочого освітлення,
обрахованого в оди­ницях освітленості (лк), має становити не менше 300 лк.

Аварійне освітлення влаштовують для продовження ро­боти на
об’єкті у випадку раптового відключення робочого освітлення при аваріях,
пожежах, вибухах, інших випадках відімкнення основного живлення. Це освітлення
повинно ста-

116

новити величину, не нижчу 5% від робочого освітлення і не
меншу 2 лк у приміщенні.

Евакуаційне освітлення передбачається для евакуації людей з
приміщень, де перебувають понад 50 осіб у місцях, небезпеч­них для проходу
людей. Це освітлення повинно розташовувати­ся на рівні підлоги проходів з
показником освітленості не нижче 0,5 лк, а на відкритих ділянках — не нижче 0,2
лк. При перебу­ванні у приміщенні понад 100 осіб одночасно вихідні двері по­винні
бути позначені світловими сигнальними покажчиками.

Охоронне освітлення встановлюється на площадках об’єкта з
метою гарантування на ньому безпеки і схоронності майна. Це освітлення має бути
не нижчим 0,5-1% від робочого освітлення і не меншим 1-2 лк.

Чергове освітлення встановлюється в приміщенні з метою гарантування
на ньому безпеки. Це освітлення має бути не ниж­чим 5% від робочого освітлення.

Аварійне й евакуаційне освітлення мають незалежне від
робочого освітлення живлення. Для охоронного і чергового освітлення можуть
виділятися частина світильників робочого чи аварійного освітлення.

Основна функція освітлення на охоронюваному об’єкті —
створення найкращих умов для візуального спостереження та ефективної охорони.
Цієї мети може бути досягнено тільки за допомогою освітлювальної системи, що
повинна відповідати наступним вимогам:

освітленість на об’єкті повинна відповідати ефективним

умовам охорони, добре фіксувати об’єкт розрізнення, створю­

вати контраст об’єкта з тлом;

у полі зору повинні бути відсутні сторонні відблиски;

необхідно забезпечити рівномірну яскравість освітлення

на охоронюваному об’єкті;

повинні  бути  відсутні  різкі тіні,  що  можуть викликати

ефект викривлення в розмірах, формах, відстанях;

варто використовувати оптимальну спрямованість світ­

лового потоку;

величина освітленості повинна бути постійною в часі;

117

якщо необхідно розрізняти кольори на об’єкті, викорис­

товувати освітлення з денним спектральним складом світла;

освітлювальна система повинна відповідати нормам еле­

ктробезпечності і пожежної безпеки.

Лампи штучного освітлення поділяються на лампи накалю-вання
і люмінесцентні лампи. Лампи накалювання є дешевшими і простими в експлуатації,
але вони мають один недолік — ви­димий спектр зміщений убік червоного і жовтого
кольорів, крім того вони є джерелами загоряння, тому що температура на по­верхні
колби досягає 500°С. Люмінесцентні лампи мають спектр денного світла і більший
термін служби, але в них також є низка недоліків: погано працюють при низьких
температурах, склад­ний запуск, пульсація світла (стробоскопічний ефект), шум
при роботі, наявність випарів ртуті.

За зовнішнім виглядом світильників у приміщенні працівник
МВС може визначити вид небезпеки в цьому приміщенні. Напри­клад, світильник,
оточений великою металевою сіткою — небез­пека механічної травми, ударів;
світильник з товстого скла — не­безпека вибуху; світильник, щільно з’єднаний з
неметалічним пат­роном — небезпека агресивного середовища і т.д.

Світильники, що розгойдуються, значно погіршують візуа­льне
сприйняття, змушуючи зір увесь час пристосовуватися. З цієї ж причини
заборонено використовувати в приміщеннях ла­мпи без освітлювальної арматури.

Крім травм, що можуть бути отримані в результаті утоми чи
помилкової дії, при поганому освітленні виникають і професійні захворювання:
робоча мнопія (короткозорість), спазм акомода­ції, помутніння кристалика,
куряча сліпота.

Виміри освітленості здійснюються люксметрами (Ю-16, Ю-116,
Ю-117 і т.д., див. рис. 3). Виміри здійснюють на робочій поверхні під час
робочої зміни в темний час доби з увімкненим світлом, у світлий час доби — з
вимкненим світлом на різній відстані від віконного прорізу.

Рівень освітленості в процесі експлуатації приміщення зни­жується.
Для усунення цього негативного ефекту потрібно вжи­вати досить простих заходів:

118

Рис. 3. Люксметр Ю-16:

1) електровимірювальний

прилад; 2) фотоелемент;

3} світлопоглинаюча насадка;

4) перемикач

регулярно    проочищу-

вати скло (не рідше 2-4

разів на рік);

вибілювати    стіни    та

стелі   (не   рідше   одного

разу на рік);

проводити вологе зби­

рання (у незапилених при­

міщеннях не рідше одного

разу на тиждень);

здійснювати        вологе

очищення світильників (не

рідше 2-4 разів на рік);

стежити   за   справністю

схем підімкнення люмінес­

центних  ламп   (відсутність

миготінь, шуму дроселів);

на робочому місці завжди мати місцеве освітлення;

тримати в чистоті своє робоче місце.

З метою гарантування безпеки особового складу підрозді­лів
ОВС необхідно дотримуватися наступних правил, щоб уник­нути травмувань:

перед входом у слабко чи  сильно освітлене  приміщення

зробити паузу для адаптації зору до нових умов;

при виконанні службових обов’язків мати при собі додаткове

джерело світла (ліхтарик);

при раптовому осліпленні зупинитись, якщо можливо — закрити

очі, якщо зупинка являє собою небезпеку — присісти чи лягти;

прагнути підходити до небезпечного місця так, щоб джерела

освітлення залишалися позаду;

при охороні об’єктів установлювати прожектори так, щоб вони

сліпили не охоронців, а порушників (установлювати згори);

об’єкт охорони повинен виглядати контрастно, щоб бути по­

мітним на тлі.

119

4.4. Вплив шуму і вібрації на людину

Ще в 1966 р. Всесвітня організація охорони здоров’я у своєму
звіті констатувала: «Якщо оцінювати професійні захво­рювання, виходячи із
загальної суми матеріальних допомог і компенсацій з непрацездатності, то з усіх
професійних захво­рювань перше місце займає втрата слуху».

З підвищеним рівнем шуму працівники ОВС можуть зустрі­тися
на промислових об’єктах, під час аварій, стихійних лих, у транспорті й у
повсякденному житті. Цей небезпечний фактор є постійним супутником великих і
промислових міст. Наприклад, рівень шуму в автомобілі при працюючій сирені
складає 75-90 дБ. Навіть малі значення шуму і вібрації можуть викликати підви­щення
рівня травматизму. У працівників, що зазнають впливу підвищеного рівня шуму, через
20 років гострота слуху знижу­ється в середньому на 15%, а через 25 років — на
60%. Ці фак­тори можуть погіршувати здоров’я (насамперед, слуховий апа­рат),
відволікати від виконання поставлених завдань працівників ОВС, що особливо
небезпечно при роботі в екстремальних си­туаціях, при швидкій зміні обстановки.

Практика показує, що при виконанні роботи з рівнем шуму
80-90 дБ, працівник витрачає на 20% більше фізичних і нерво­вих зусиль, ніж при
роботі з рівнем шуму 70 дБ. У середньому вважається, що зниження рівня шуму на
6-10 дБ веде до підви­щення продуктивності праці на 10-12%.

Працівник ОВС постійно зіштовхується із шумом, особливо на
вулицях великих міст, транспортних вузлах. В оперативній роботі не можна
уникнути шкідливого впливу джерел шуму, що знаходяться на об’єктах, де несуть
службу, виконують свої слу­жбові обов’язки працівники ОВС. У випадках аварій,
катастроф природного і техногенного характеру, куди часто залучають працівників
ОВС, рівень шуму може набагато перевищувати до­пустимі норми, наприклад, при
пожежі (вогняний шторм, горін­ня нафтових і газових шпар), рівень шуму
перевищує рівень шуму двигуна реактивного літака. При ураганному вітрі також
виникає серйозний вплив на слуховий апарат. Крім того, під-

120

розділи ОВС самі використовують джерела підвищеного шуму,
наприклад, сирени, вогнепальну зброю, боєприпаси, спецзасо-би, засоби зв’язку і
т.д.

Наприклад, світлозвукова граната «Зоря» та
світлозвуковий пристрій «Полум’я», які застосовуються у спеціальних
операціях для осліплення та оглушення небезпечних злочинців при за­триманні,
мають рівень шуму відповідно: на відстані 10 метрів — 172 дБ, а на відстані 15
метрів — 170 дБ. На відстані 10 та 15 метрів від місця вибуху цих спеціальних
засобів працівник мі­ліції без індивідуальних засобів захисту може суттєво
пошкоди­ти свої органи слуху.

Шум — безладні звукові коливання з різною частотою й ам­плітудою.
Джерелами шуму можуть виступати технологічні про­цеси, автомобілі та інші
рухливі машини, конструкції, предмети і пристрої, люди і тварини.

Сфера простору, у якій поширюються звукові хвилі, назива­ється
звуковим полем. У кожній точці звукового поля тиск і швидкість руху часток
повітря змінюються в часі. Характеристи­ками звукового поля є: звуковий тиск р
— це різниця між мит­тєвим значенням повного тиску і середнім тиском, що
спостері­гається в незбуреному середовищі. Па; інтенсивність звуку І — це потік
енергії, створюваний звуковою хвилею в одиницю часу, віднесений до одиниці
площі поверхні (Вт/м2).

Максимально приступний для слуху людини діапазон час­тот
складає 16-20000 Гц. Якщо максимум рівня звукового тиску спостерігається в
інтервалі частот до 300 Гц, то шум називають низькочастотним, якщо в діапазоні
300-800 Гц — середньочас-тотним, а при частоті понад 800 Гц — високочастотним.

За часовими характеристиками шуми поділяються на по­стійні і
непостійні, а останні, у свою чергу, поділяються на коли­вні, переривчасті й
імпульсні.

Шум вважають постійним, якщо рівень звуку, який його ха­рактеризує,
змінюється за восьмигодинний робочий день (робо­чу зміну) не більше ніж на 5
дБ. Для непостійних шумів характер­на зміна рівня звуку протягом робочого дня
більш ніж на 5 дБ.

121

Коливні шуми характеризуються рівнем звуку, що безупинно
змінюється в часі, наприклад, шум транспортного потоку. Для переривчастих шумів
рівень звуку змінюється східчасто (на 5 дБ і більше), при цьому тривалість
інтервалів, протягом яких рівень залишається постійним, складає 1 с і більше
(наприклад, шум, що виникає при періодичному випуску газу з циліндра).
Імпульсні шуми — це один чи кілька звукових сигналів, кожен тривалістю менше 1
с, що сприймаються людиною як послідовність ударів. Рівні звуку при цьому
відрізняються не менш ніж на 7 дБ.

Шуми розрізняють також за рівнем шуму:

допустимий — 0-80 дБ;

гранично допустимий — 80-110 дБ;

недопустимий — понад 110 дБ.

За частотою шуми поділяють на:

інфразвук— менше 50 Гц;

чутний звук — 30-18000 Гц;

ультразвук — 15000 Гц -9000 МГц;

гіперзвук — понад 9000 МГц.

Існує просте правило визначення небезпечності шуму: якщо на
відстані витягнутої руки для розмови вам необхідно підвищу­вати голос, тоді на
вас впливає небезпечна величина шуму.

Важко переносяться різкі звуки високої частоти. Шум понад 90
дБ викликає поступове ослаблення слуху, хвороби нервової системи, виразкову
хворобу, гіпертонію, підвищену агресив­ність. Шум понад 110 дБ веде до шумового
сп’яніння і руйну­вання тканин тіла. При шумі 120 дБ у людини виникає кісткова
провідність. При шумі 130 дБ спостерігається нестерпне болюче відчуття у вухах,
а при 140 дБ — руйнуються барабанні перети­нки. Різке збільшення рівня шуму
(наприклад, вибухи боєпри­пасів) також веде до розриву барабанних перетинок.
Звукові коливання сприймаються не

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ