Розділ 2. ПОНЯТТЯ, ВИЗНАЧЕННЯ І ТЕРМІНИ ПО ТЕОРІЇ ПРАВА

Розділ 2. ПОНЯТТЯ, ВИЗНАЧЕННЯ І ТЕРМІНИ ПО ТЕОРІЇ ПРАВА

139
0

Соціальна норма — це історично обумовлене (або вста­новлене)
різними суб’єктами правило поведінки або діяльнос­ті людей і їх організацій,
яке має загальний або локальний ха­рактер, забезпечується різними засобами
громадського або державного впливу і направлене на регулювання та охорону
різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Технічні норми — це такі правила поведінки або діяль­ності,
які офіційно встановлюються (або рекомендуються) для регулювання порядку
експлуатації різноманітної техніки і технології виробництва.

Моральні норми (нрави) — правила поведінки або діяль­ності,
які встановлені недержавними організаціями і вира­жаються в категоріях моралі
«добра», «справедливості», «чес­ності», «гідності», «порядності», «свободи і
відповідальності», «правди», «доброзичливості», «взаємодопомоги», «колективіз­му»,
«співчуття», «терпимості», «дружби і вірності», «поваги і любові до ближнього»
і «поваги до інших людей і соціальних цінностей». Аморальні норми — правила
поведінки, які напра­влені проти узвичаєних у суспільстві моральних норм і мо­ральних
загальнолюдських цінностей, в т. ч. зло, несправедли­вість, лінощі, крадіжки,
брутальність нецензурна лайка, обман, заздрість, гнів, злопам’ятство,
ненависть, помста, п’янство, жадність, осуд, неслухняність і різні
правопорушення.

Естетичні норми. Основними категоріями естетики є прекрасне,
духовна краса, досконалість, гармонія, естетичні ідеали і відношення до
дійсності, творів мистецтва, музики, літератури і культури. Естетичні норми
виражають відношен­ня особи до цих об’єктів і предметів матеріальної і духовної
культури з позицій краси, елегантності, якості, зручності то­що. Антиестетичні
норми виражають потворне, некрасиве, низьке, недосконале, безкультурність,
жадність, відсутність такту, грубість, варварство тощо. Естетичні норми досить
час­то узгоджуються з моральними нормами, а аморальна поведін­ка — з
неестетичною поведінкою і манерами.

Релігійні норми — це Божественні настанови і закони, в яких
виражаються і вказуються зв’язки з Богом і Божествен­ним світом, а також
ставлення людей до Бога і відправлення релігійних культів. Вони викладені в
Біблії, Корані, в 10 запо­відях Христа й інших священних книгах.

Звичай — це правило поведінки, яке склалось історично в силу
доцільного багаторічного застосування і перейшло в звичну поведінку і
діяльність. Звичаї мають моральний, полі­тичний, правовий, релігійний і
побутовий характер. Зі звичая­ми тісно пов’язані традиції- епізодичні правила
поведінки.

Правові норми — це правила поведінки або діяльності, які
мають формально визначений (писаний) характер, встанов­люються державою або
окремими її органами, органами місце­вого самоврядування або загальновизнані
всім суспільством чи прийняті на загальнодержавних і місцевих референдумах, які
мають офіційний характер; є загальнообов’язкові для всього населення і
державних органів, охороняються державою або суспільством від порушень,
виражають юридичні права і обо­в’язки учасників суспільних правовідносин,
встановлюють до­зволену і заборонену поведінку і діяльність, міру свободи і від­повідальності,
стимулюють і заохочують суб’єктів до правомір­ної діяльності (або навпаки, якщо
вони свавільні і волюнта­ристські) і направлені на регулювання і охорону
суспільних відносин і соціальних цінностей.

Норми права виражаються в різних нормативно-правових актах,
в т. ч. і, законах держави, в нормативно-правових дого­ворах, в
міжнародно-правових договорах, ратифікованих ВРУ, в правових прецедентах, в
правових звичаях, в правосвідомос­ті суспільства і в інших формах, які прийняті
в суспільстві і державі.

8)             Право — це система або сукупність принципів і
норм

(правил поведінки або діяльності) учасників суспільних відно­

син, які формально (офіційно) встановлені державою або ор­

ганами місцевого самоврядування, загальнодержавними або

місцевими референдумами або загальновизнані суспільством

і виражають моделі політичних, економічних, моральних і

інших соціальних правовідносин, виражають міру свободи

і відповідальності, правову рівність і рівноправ’я громадян

і юридичних осіб, міру справедливості, направлені на встанов­

лення добра, правди і мудрості, є загальнообов’язковими для

всіх суб’єктів, у т. ч. і держави, охороняються державною

владою і суспільством від порушень, виражають суб’єктив­

но-об’єктивні права, свободи і обов’язки всіх фізичних

і юридичних осіб і направлені на регулювання, закріплення,

розвиток, стимулювання (заохочення) правомірної поведінки

і діяльності, заборону протиправної діяльності і охорону

матеріальних і духовних цінностей суспільства. Право вира-

400

14    1-433

401

жається
і об’єктивується в системі законодавства та інших нормативно-правових актах при
писаній системі права (кон­тинентальна система). В інших системах права воно
вира­жається і в інших формах.

9)             Форми права — зовнішнє оформлення змісту
правових

норм, принципів права, які офіційно встановлені або санкціо­

новані в політико-юридичних нормативно-правових актах і в

інших формах: правових звичаях, рішеннях, правових преце­

дентах, нормативно-правових договорах, міжнародно-правових

актах, у рішеннях загальнонародних і місцевих референдумів

та інших формах. Форми права є засобом існування і функціо­

нування права.

Джерела права— це факти і обставини, з яких беруть початок,
народжуються форми і зміст права, правових норм. До таких джерел можуть
відноситись матеріальні і духовні дже­рела- різні наукові теорії і концепції,
ідеї, ідеали, правотворча сила законодавчих, виконавчих і судових органів, міжнарод­них
організацій, міжнародних і міждержавних договорів, по­літичні, економічні і
моральні відносини тощо. Джерелами можуть бути історичні пам’ятники права,
закони, правові зви­чаї і традиції, релігійні норми, діючі нормативно-правові
акти, в яких виражаються норми права.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило
поведінки або діяльності людей, яке ввійшло в звичку в силу різних обставин —
доцільності, раціональності, тому, що так поступали предки і заповідали
нащадкам, тому, що так рекомендувало Небо тощо. Правовий звичай важко
відрізнити від моральних, релігійних і побутових звичаїв. У стародавні часи
вони зливались і одночасно мали за своїм змістом всі три сторони: мораль,
релігію і право. Основним критерієм їх розмежування можуть бути суб’єктивні
права і обов’язки учасників суспільних відносин, які загальновизнані або вста­новлені
громадою, общиною й іншими спільностями людей. Правові звичаї мали такий же
регулюючий вплив, як і закони держави, оскільки вони опирались на моральні і релігійні
переконання, на закони природи. Правові звичаї, звичаєве право можна віднести
до природного права.

Правовий прецедент — така форма права або система правових
норм, які формуються судовими органами в процесі прийняття конкретних рішень по
справі, на підставі попередніх рішень і звичаїв предків, виходячи з принципу
справедливості, доцільності, правди і мудрості. Виник у Стародавньому Римі
-преторське право; розповсюдився в країнах Британської спів­дружності і США.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, яка
виникає на основі угоди між державами, юридичними і фі­зичними  особами,  в
якій   виражаються  юридичні   права  і

обов’язки сторін (учасників), строки і умови виконання, юри­дична
відповідальність за невиконання договору. Такі договори між приватними
юридичними особами і громадянами повинні і відповідати або не суперечити
законам і Конституції, принци­пам права і загальновизнаним принципам та нормам
міжнарод­ного права (державні і міждержавні угоди). Наприклад, колек­тивний
трудовий договір, договір про створення СНД, Консти­туційний Договір між
Президентом і Верховною Радою України від 10.06.95 р.

Нормативно-правовий акт — це письмовий офіційний
політико-юридичний документ, який приймається державою, її органами, народом на
загальнодержавних і місцевих рефе­рендумах, органами місцевого самоврядування,
який має за­гальнообов’язкову юридичну силу (характер), виражає зміст норм
права, забезпечується і охороняється суб’єктами, які йо­го приймали, або
судовими органами і направлений на регу­лювання економічних, політичних,
моральних і інших со­ціальних відносин. Цей акт повинен мати всі ознаки права і
правових норм. Це основна форма права в Україні.

Правовий акт — це такий офіційний юридичний пись­мовий
документ, який належним чином оформлений і при­йнятий відповідними
компетентними органами держави, який може мати нормативно-правовий характер (п.
14), офі­ційний інтерпретаційний характер (тлумачення), індиві­дуальні акти
застосування і реалізації норм права.

Інтерпретаційні акти — це правові акти офіційного тлумачення
норм права, законів та інших нормативних актів, які поділяються на два види: 1)
інтерпретаційні акти, які ма­ють нормативно-правовий характер, приймаються
офіційними органами державної влади і є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів
правовідносин; 2) інтерпретаційні акти казуального характеру, тлумачення по
конкретній справі, які обов’язкові тільки для учасників даної справи, яка
розглядалась.

Індивідуально-правові акти ~ це акти застосування правових
норм з конкретних цивільних, трудових, криміналь­них і інших справ, які
виражаються в рішеннях, вироках та інших постановах, що приймаються судовими
органами і ор­ганами управління, мають обов’язковий характер тільки для
учасників цих конкретних правовідносин. До індивідуальних актів також
відносяться акти реалізації суб’єктивних прав, свобод і обов’язків громадян і
юридичних осіб — приватні уго­ди, договір займу, заповіт, договір дарування,
які можуть бути нотаріально посвідчені тощо.

Закон — це нормативно-правовий акт вищого представ­ницького
органу державної влади — парламенту (Верховної Ради) або загальнодержавного
референдуму, який приймаєть­ся в особливому порядку, виражає потреби та
інтереси всього

402

14*

403

народу
або більшості населення з найбільш важливих питань і суспільних відносин, має
вищу юридичну силу по відношенню до підзаконних нормативно-правових актів і має
всі інші озна­ки нормативно-правових актів і норм права.

Правовий закон — це такий нормативно-правовий акт, який
приймається парламентом (референдумом) в особливому порядку, виражає потреби і
інтереси всього або більшості на­роду, відповідає принципам правової рівності,
рівноправ’я і справедливості, направлений на встановлення міри свободи і
відповідальності, меж правомірної і протиправної поведінки і діяльності та
охорону загальнолюдських матеріальних і духов­них цінностей суспільства,
правди, добра, істинності, мудро­сті, доброчинності, природних прав і свобод
людини і грома­дянина. Правові закони — це моральні, загальнонародні і демо­кратичні,
розумні і мудрі закони, які відповідають законо­мірностям економічного,
політичного і морального розвитку суспільства і людини.

Диктаторські закони — це закони, в яких закріплюєть­ся воля,
потреби й інтереси окремих соціальних груп населен­ня, класів, військових,
вождів і фюрерів, деспотичних імпе­раторів, монархів тощо. Це антидемократичні,
деспотичні і свавільні або волюнтаристські закони, які закріплюють за­стосування
жорстоких, насильницьких методів і засобів для пригнічення і експлуатації одних
людей іншими за допомогою державного апарату — апарату примусу.

Надзвичайні закони — це закони, які приймаються в
надзвичайних ситуаціях, викликаних різними стихійними ли­хами, політичною і
економічною кризами, загрозою і станом війни, оголошення військового стану
тощо.

Під законні нормативно-правові акти — це такі нор­мативно-правові,
акти державних органів і органів місцевого самоврядування, підприємств і
установ, які мають всі ознаки норм права і нормативно-правових актів і
приймаються на підставі і на виконання законів.

Локальні правові акти (норми) — норми права або нормативні
акти, які мають всі ознаки правових норм, але розповсюджують свою дію на окремі
трудові колективи, уста­нови і організації, окремі населені пункти тощо.
Наприклад, колективний трудовий договір, загальнообов’язкові рішення органів
місцевих держадміністрацій і місцевого самовряду­вання.

Юридична сила закону -це специфічна властивість закону та
інших нормативно-правових актів. Вона визначаєть­ся політичною силою, місцем і
значенням, повноваженнями тих державних органів, які видають їх. Юридична сила
або ієрархія нормативних актів визначається ієрархією державних органів і їх
підпорядкуванням. Найвищим законодавчим орга-

404

ном України є парламент — Верховна Рада, яка лише одна в
державі має право видавати закони. Крім ВРУ закони можуть прийматись на
загальнодержавних (народних) референдумах. Серед законів найвищу юридичну силу
має Конституція. Ра­зом з тим в Конституції закріплено принцип верховенства
права над законами. Це питання також пов’язане з дією зако­нів і
нормативно-правових актів.

25)           Дія нормативно-правових актів — регламентовано

Указом Президента України «Про порядок офіційного опри­

люднення нормативно-правових актів та набрання ними чин­

ності» від 10.06.1997 р. № 503/97. В Указі встановлено, що

закони і акти вищих державних органів України (Верховної

Ради, Президента, Кабінету Міністрів), після їх прийняття у

встановленому порядку і підписання, підлягають оприлюд­

ненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях

не пізніше як у 15-денний строк. Офіційне оприлюднення

здійснюється після включення їх до Єдиного державного реє­

стру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєст­

раційного коду. Нормативно-правові акти можуть бути опуб­

ліковані в неофіційних виданнях лише після їх офіційного

оприлюднення. Публікації нормативних актів в інших неофі­

ційних друкованих виданнях мають інформаційний характер і

не можуть бути використані для офіційного застосування.

Нормативно-правові акти Верховної Ради і Президента України
набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не
передбачено самими актами, але не раніше часу з дня їх опублікування в
офіційних виданнях: «Офіційний Вісник України», «Відомості Верховної Ради Ук­раїни»,
газета «Урядовий кур’єр». Указ Президента встановлює й інші особливості дії,
чинності нормативних актів.

26)           Втрата юридичної сили законів — означає, що
закон

перестав діяти в часі, просторі і по суб’єктах, або втратив

чинність. Юридична сила втрачається у трьох випадках:

коли закінчився строк дії закону, на який він видавався;

якщо прямо відмінили нормативно-правовий акт іншим актом;

у випадку фактичної відміни (заміни), коли виданий но­вий
акт, який встановлює нові норми права. Старий акт втра­чає свою силу з дня
введення в дію нового нормативного акта.

27)           Зворотна сила закону — за загальним правилом
(прин­

ципом) всі нормативно-правові акти діють вперед і розповсюд­

жуються на факти, які виникли після введення в дію даного

нормативного акта. Це означає, що «закон зворотної сили не

має», тобто новий закон не розповсюджує свою дію на факти і

наслідки, які наступили до вступу його в юридичну силу. Ра­

зом з тим, в окремих випадках закон має зворотну силу (дію).

Зворотна сила закону означає розповсюдження дії нового за-

40″

кону
на факти і наслідки, які виникли до введення його в дію. Такі винятки бувають:
1) коли в законі прямо про це вказується; 2) коли закон з гуманних міркувань
держави пом’якшує пока­рання або усуває покарання (в кримінальному і
адміністрати­вному праві тощо).

Соціальна цінність права — означає, що право і пра­вові
закони мають велике значення для суспільства, держави і людини, оскільки воно
закріплює певні суспільні відносини, державний лад, систему держорганів, форми
власності, права, свободи і обов’язки людини, охороняє матеріальні і духовні
блага людини і суспільства, забороняє протиправну, шкідливу діяльність і
поведінку, встановлює відповідальність за неї, регулює суспільні правовідносини
тощо. Інші соціальні норми не мають такого значення, оскільки не забезпечуються
дер­жавною силою і примусом або силою всього народу.

Функції права — це основні напрямки впливу права на
правосвідомість, поведінку і діяльність людей і їх організацій. Право виконує
багато загальносоціальних функцій — пізна­вальна, інформаційна, економічна,
політична, екологічна, орієн-таційна та інші, а також спеціально-правові —
статичну закріп­люючу, регулюючу суспільні правовідносини, стимулюючу розвиток
різних правовідносин, охоронну функцію. В окремих випадках законодавство може
виконувати негативні, деструк­тивні і дезорганізуючі функції в розвитку
економіки, політи­ки, особи і держави тощо.

Принципи права — це основоположні ідеї або ідеали, правові
вимоги до певної системи права. На їх базі (основні) створюється система законодавства,
система права, окремі га­лузі права. До таких принципів можна віднести: принцип
роз­поділу влади, принцип правової рівності і рівноправності гро­мадян, принцип
юридичної відповідальності за правопору­шення тощо.

Правові аксіоми — це такі правові принципи, норми або
положення, які сприймаються за істинні без доведення. Наприклад, закон, який
встановлює чи посилює кримінальну відповідальність, зворотної сили не має.

32)           Правові презумпції — такі ідеї або принципи,
які

припускають їх істинність без доведення, або це правові

припущення. Наприклад, незнання закону не звільняє від

юридичної відповідальності; презумпція невинності (ст. 62

Конституції).

Правові дефініції — визначення тих чи інших правових понять,
які даються офіційно в законодавстві або доказані (встановлені) юридичною
наукою. Наприклад, в ст. 7 Кримі­нального кодексу дається визначення
кримінального злочину.

Об’єктивне право — так прийнято в правознавстві на­зивати
систему нормативно-правових актів або законодавства

на відміну від суб’єктивного права фізичної чи юридичної
особи. Це законодавство значною мірою не залежить від волі конкретних людей,
але воно може часто змінюватись залежно від потреб і інтересів законодавчої
влади, партій, класів, соці­альних груп і інших факторів. Тому право, створене
держа­вою, має відносно об’єктивний характер.

35)           Суб’єктивне право — це конкретні права,
свободи і

юридичні обов’язки, які належать фізичній чи юридичній осо­

бі, які можуть ними розпоряджатись — право власності, право

укладати і розривати трудовий договір тощо. Суб’єктивне

право закріплено в законодавстві і на підставі закону реалі­

зується і захищається державою. Разом з тим можуть бути такі

права і свободи, які не закріплені в законі.

Крім того, суб’єктивне право розуміють як одне конкретне право:
право на громадянство, право на свободу, право на без­пеку тощо. Таке
суб’єктивне право — це міра можливої або бажаної поведінки чи діяльності особи.
Це право володіти, користуватися і розпоряджатися матеріальними і духовними
цінностями. Це право панувати над цінностями, це право ви­ражає відношення
власника до своїх цінностей. Це відношен­ня суб’єкта (особи) до об’єкта його
потреб і інтересів, відно­шення до інших суб’єктів у зв’язку з переходом
матеріальних і інших цінностей до іншого суб’єкта в результаті зобов’язань і
угод. Право — це влада на володарювання і володіння над цінностями, об’єктами і
предметами. Суб’єктивне право також виражає владу над людьми, владу
розпоряджатися ними, управляти ними, особливо стосовно політичних прав, прав
посадових осіб.

Суб’єктивний юридичний обов’язок — це міра необ­хідної
поведінки і діяльності особи по виконанню нею цивіль­них зобов’язань, трудових
обов’язків, громадських обов’язків, які передбачені чинним законодавством або
виникають із вза­ємних угод, договорів, контрактів, обов’язків перед державою,
сім’єю, трудовим колективом і іншими суб’єктами. Обов’язок -це зобов’язання
діяти, виконати, зробити ту чи іншу роботу, передати майно, гроші, надати
допомогу відповідно до угод, які не протирічать закону або випливають також із
моральних зобов’язань.

Законне право — такі суб’єктивні права, свободи і за­конні
інтереси, які встановлені або закріплені в Законі. На­приклад, спадкування за
законом є законним правом спадкоєм­ців 1-ї черги, а при їх відсутності —
спадкоємців ІІ-ї черги.

Матеріальне право — правові норми, які регулюють економічні,
майнові і пов’язані з ними немайнові (напівмай-нові) правовідносини. До
матеріального права відносять нор­ми всіх галузей, за виключенням процесуальних
норм і проце­суальних галузей права. Назва певною мірою умовна, оскільки

406

407

є
галузі права, правові інститути, правові норми, які регу­люють немайнові
(духовні) правовідносини.

Процесуальне право — правові норми, правові інститу­ти,
цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право, арбітражний
процес, законодавчий процес тощо, які регулюють процедуру і порядок розгляду
спорів, різних справ, порядок прийняття законів.

Політичне право — об’єктивне законодавство та інші норми і
форми права, які регулюють політичні відносини, по­літичну систему, виборчу
систему, представницьку і безпосе­редню демократію, політичні
міжнародно-правові договори та інші нормативно-правові акти і угоди, предметом
яких є по­літичні правовідносини. Наприклад, Конституційний договір між
Верховною Радою і Президентом України від 10.06.1995 р. До цього права
відносяться також суб’єктивні політичні права і обов’язки.

Моральне право — це суб’єктивні права, свободи і обов’язки
особи, які не закріплені в системі законодавства, але регулюють моральні
правовідносини між людьми і юридич­ними особами. Предметом морального права є
моральні цін­ності суспільства. Це можуть бути цінності як матеріального, так і
духовного характеру. Наприклад, моральне право і обо­в’язок поважати інших
людей, надати допомогу (яка в законі не передбачена як обов’язок), питання
дружби, взаємодопомо­ги, вимоги совісті тощо. Це право ще не вивчено, оскільки
з позицій позитивістської теорії права (державного права) все, що не закріплено
і не виражено в законодавстві, належить до моралі. Разом з тим, природне право,
соціальне право, звичаєве право, общинне право та інші моральні норми, в яких
виража­ються моральні права і обов’язки, існують в реальному житті. В
стародавні часи, коли не було писаного державного права, моральне право
співпадало з правовими звичаями і з релігійним правом.

Міжнародне право — поділяється на міжнародне пуб­лічне право
і міжнародне приватне право. Публічне право регулює відносини між державами.
Воно виражається в між­народно-правових актах, договорах між державами, в право­вих
документах ООН. Наприклад, Загальна декларація про права людини, прийнята ООН в
1948 р. Міжнародне приват­не право регулює відносини між приватними особами в
сфері цивільного, торгового, економічного, фінансового співробіт­ництва і угоди
юридичних і фізичних осіб. Ратифіковані міжнародно-правові акти є складовою
частиною національ­ного права України.

Правова норма — це правило правомірної поведінки або
діяльності суб’єктів суспільних відносин (правовідносин), яке виражається в нормативно-правових
актах держави, має

формально визначений характер, встановлене чи санкціонова­не
державою (або прийняте на референдумі) або органами міс­цевого самоврядування,
є загальнообов’язковим для всіх, охо­роняється державою від порушень, виражає
права і обов’язки учасників суспільних правовідносин і направлене на регулю­вання
правовідносин шляхом встановлення меж свободи і юридичної відповідальності за
шкоду і правопорушення, вста­новлює правові приписи: заборону, дозвіл,
заохочення (сти­мул) до правомірної поведінки і діяльності та охороняє соці­альні
і духовні цінності суспільства. Правові норми можуть виражатись і в інших
формах права.

Структура правової норми — правові норми неодно­значні і не
всі вивчені. Вивчені норми-приписи й норми-пра-вила поведінки. В таких нормах
розглядають логічну струк­туру правової норми або юридичну структуру, оскільки
всі норми повинні бути логічними. Повна структура правової норми складається з
трьох частин: гіпотези, диспозиції і санк­ції. Всі три елементи цієї структури
дуже рідко зустрічаються в одній статті нормативного акта, їх потрібно шукати в
різних статтях закону. Ця структура може виражатися в схемі: «якщо -то —
інакше» або «якщо — то». Цю структуру можна і потрібно застосувати до всього
нормативного акта.

Гіпотеза правової норми — це така частина правової норми,
яка виражає обставини і умови, при яких наступає дія, реалізація суб’єктивних
прав і обов’язків. Вона встановлює межі дії диспозиції.

Диспозиція — це така частина норми, в якій сформульо­вано
правило поведінки (діяльності) суб’єктів, їх юридичні права і обов’язки. Вона
вказує, що можуть робити і зобов’я­зані робити суб’єкти, яка діяльність і
поведінка дозволена і яка заборонена тощо.

Санкція — це частина правової норми, в якій закріп­люються
заходи юридичної відповідальності, покарання або інші види впливу і примусу у
випадку вчинення правопору­шення, злочину або іншої шкоди, які передбачені в
нормі пра­ва. Санкції можуть виражатись в різних законах і норматив­них актах.

Система права — це об’єктивно зумовлена внутрішня
організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і
узгодженість правових норм, правових інститутів, підгалузей, галузей, блоків
галузей, яка виражається в сис­темі законодавства і інших нормативно-правових
актах, а також в інших формах права (правових звичаях, правових прецедентах,
правових договорах тощо). Для розмежування різних структурних частин системи
права є такі крите­рії: предмет правового регулювання — правовідносини; ме­тоди
правового регулювання — автономний (диспозитивний),

408

409

імперативний,
дозволяючий, рекомендуючий; кількість і якість нормативного матеріалу;
актуальність або соціальне значен­ня. В сучасний період виділяють такі системи
права світу: континентальна система права Європи (система писаного права),
прецедентна система права (країни Британської спів­дружності і США), система
мусульманського права, система релігійного і традиційного права; змішані
системи права; так званого, соціалістичного права; перехідна система права (від
соціалістичної системи до системи писаного права континен­тальної Європи).
Можуть виділятись і інші системи права.

Правова система — включає в свій зміст і структуру всі
правові явища, які існують у суспільстві: систему права і сис­тему
законодавства, правовідносини, правотворчий і законо­творчий процес, реалізацію
і застосування права, законність і правопорядок, правосвідомість і правову
культуру тощо.

Галузь права — це така сукупність якісно однорідних норм
права, які регулюють також однорідні правовідносини за допомогою тих чи інших
методів правового регулювання і складають підсистему права, яка має автономний
характер. Галузі права мають динамічний характер, вони виникають із правових
інститутів, розвиваються і можуть повертатися до них або зникати, втрачати свою
актуальність. До галузей пра­ва можна віднести: конституційне право,
адміністративне, ци­вільне, господарське, шлюбно-сімейне, фінансове,
екологічне, земельне, кримінальне, процесуальні галузі та ін.

Підгалузь права — це така система однорідних норм права і
правовідносин, яка складається з декількох правових інститутів і входить у
галузь права. Наприклад, право соціаль­ного забезпечення, пенсійне право;
податкове право, держав­ний бюджет — в системі фінансового права.

Правовий інститут — це найменша структура або гру­па дуже
однорідних правових норм і правовідносин, які тісно взаємозв’язані між собою і
входять в підгалузь або галузь пра­ва (інститут громадянства, виборче право в
конституційному праві).

Система законодавства — складається з усіх законів і
підзаконних нормативно-правових актів, які офіційно при­йняті державою, мають
чинність і юридичну силу, які вира­жають зміст системи права, галузей,
підгалузей, правових ін­ститутів, норм права, правових принципів, дефініцій, а
також інших явищ — декларацій, преамбул, завдань, цілей, комента­рів, правових
програм тощо. Система законодавства ширше сис­теми права за об’ємом. Це поняття
має два значення: 1) за своїм змістом в систему законодавства входять лише
закони; 2) в широ­кому розумінні — в систему законодавства входять всі закони і
підзаконні нормативні правові акти, акти референдумів, міжна­родно-правові
договори тощо.

54)           Систематизація законодавства. Коли нормативно-

правових актів і законів приймається дуже багато і в різні
ча­

си, то ними дуже важко користуватися, оскільки існують різні

протиріччя і колізії правових норм, виникає проблема тлума­

чення і застосування. Щоб усунути ці недоліки, держава за­

стосовує систематизацію нормативно-правових актів або при­

водить їх у порядок, щоб була ясність, доступність,
логічність

тощо. Систематизація — це приведення в систему, в певний

логічний порядок всіх нормативно-правових актів, які при­

ймались у різні часи, перевірка їх чинності і юридичної
сили.

Консолідація нормативно-правових актів — це поєд­нання або
об’єднання законодавчих актів різних епох, різних систем. Наприклад, рецепція
Римського цивільного права в Європі з XII по XVII ст.

Інкорпорація — це така систематизація, або приведен­ня в
порядок нормативно-правових актів, яка не вносить ні­яких змін у зміст норм
права і самих законів. Вона може про­водитись хронологічно, по роках видання,
по сферах, по галу­зях права.

Кодифікація — це така систематизація, яка пов’язана із
суттєвою переробкою змісту норм права і законодавчих актів. Вона може бути тільки
офіційною. По видах — галузева, між­галузева, спеціальна. За формою вираження —
основи законо­давства, кодекси, закони, статути, положення.

Звід законів — здійснюється тоді, коли існує дуже багато
законів і їх потрібно систематизувати і видати окремою збіркою -збірником. Ця
систематизація включає види систематизації, а також прийняття нових законів.

Правовідносини — це такі відносини між дієздатними фізичними
і юридичними особами, які виникають на підставі чинного законодавства або норм
природного, звичаєвого, до­говірного права, мають вольовий діяльнісний характер
у фор­мі суб’єктивних прав і обов’язків їх учасників з приводу задо­волення
особистих економічних, політичних, моральних, тру­дових, управлінських і
правових потреб та інтересів і які відповідають або не суперечать чинному праву
і правовому законодавству, охороняються державною владою і суспіль­ством від
порушень. Правовідносини виникають також на під­ставі юридичних фактів — дій і
подій.

Структура правовідносин — складається із трьох еле­ментів:
суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин і зміст правовідносин.

Суб’єкти правовідносин — можуть бути фізичні і юри­дичні
особи, в тому числі держава, суспільство, народ, які мають правові властивості
— правоздатність, дієздатність і де-ліктоздатність. Всі три елементи складають
одне поняття -правосуб’єктність особи.

410

41!

Правосуб’єктність
громадян — фізичних осіб складає­ться з правових властивостей: правоздатності,
дієздатності і д ел і ктозд атності.

Правоздатність громадян — це здатність особи мати юридичні
права, свободи і обов’язки. Цивільна правоздатність громадян закріплена в ст. 9
ЦК України. Вона виникає з дня народження і закінчується (зникає) зі смертю
особи. Іноді правоздатність може виникати до народження дитини — з пи­тань
спадщини, дарування тощо. Разом з тим з позицій теорії права викликає сумнів,
чи може дитина або тяжко хвора доро­сла людина мати юридичні обов’язки. Мати
обов’язки означає виконувати юридичні обов’язки, передбачені правом і законо­давством.
Окремі категорії людей, в т. ч. і діти до 14 років, не можуть виконувати
цивільних, трудових, політичних і інших обов’язків, за винятком моральних та
інших соціальних обо­в’язків у сім’ї, школі, на вулиці тощо.

Дієздатність громадян — це здатність особи самостійно своїми
діями набувати і виконувати юридичні права і обов’язки, реалізувати свої права
і обов’язки і нести юридичну відповідаль­ність. В повному обсязі виникає з
повноліття — 18 років. В окре­мих правовідносинах повна дієздатність виникає і
раніше: в тру­дових-з 15 років, адміністративних — з 16 років, кримінальних -з
14 років, цивільних — з 15 років тощо. Дієздатність виникає з певного віку і
припиняється зі смертю особи. Дієздатність і пра­воздатність — це такі правові
властивості, які не можна продати, передати, подарувати. Визнання громадянина
недієздатним, об­межено дієздатним вирішується лише в судовому порядку вна­слідок
душевної хвороби або недоумства.

Деліктоспроможність — здатність громадянина нести юридичну
відповідальність за невиконання обов’язків або за вчинені ним різні
правопорушення. В різних галузях права настає з різного віку: в цивільному
праві за майнову шкоду -з 15 років; в кримінальному праві — з 14 років (ст. 10
КК); в ад­міністративному — з 16 років і т. п.

Недієздатність — це нездатність громадянина розуміти
значення своїх дій або керувати ними внаслідок душевної хвороби або
слабоумства. Громадянин може бути визнаний недієздатним лише в судовому порядку
внаслідок душевної хвороби або слабоумства на підставі висновків судово-медич­ної
експертизи або органів охорони здоров’я.

Недієздатні громадяни не можуть вступати в цивільні та інші
правовідносини без згоди опікунів і попечителів.

67)           Обмежено дієздатні громадяни — громадяни, які
вна­

слідок зловживання спиртними напоями або наркотичними

засобами ставлять себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне ста­

новище, можуть бути обмежені судом у дієздатності і над ни­

ми встановлюється піклування. Такі громадяни можуть укла-

дати угоди, отримувати зарплату, пенсію тощо лише з дозволу
піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.

68)           Юридична особа — державна, громадська або
приват­

на організація, підприємство тощо, які мають властивості

юридичної особи, можуть бути учасниками правовідносин.

До таких властивостей і ознак юридичної особи відносяться:

організаційна єдність підприємства, організації, установи;

наявність відокремленого майна; 3) власний рахунок в банку;
4) наявність статуту про статус і діяльність особи;

офіційна реєстрація організації в органах влади і дозвіл
займатись тією діяльністю, яка передбачена в статуті (або юридичний акт держави
про створення державних установ),

правоздатність і дієздатність такої особи, можливість ви­ступати
від свого імені і нести юридичну відповідальність;

офіційна назва і печатка організації та установи.

69)           Об’єкти правовідносин — об’єктами є всі явища
і пред­

мети навколишнього світу, на які направлені суб’єктивні
права

і обов’язки особи, за виключенням тих, які вилучені з
цивільно­

го товарообігу і які є об’єктами виключної власності народу

України. Об’єкти є матеріальні і духовні (культурні)
цінності.

До матеріальних — відносяться засоби виробництва, предмети

споживання, гроші, цінні папери тощо; до духовних — мораль­

ний стан людини, властивості і всі немайнові і культурні пра­

ва і свободи.

70)           Зміст правовідносин — всі правовідносини мають

юридичний (правовий), матеріальний, духовний або фактичний

зміст (економічний, політичний, моральний, виробничий то­

що). Юридичний зміст правовідносин — це суб’єктивні права,

свободи і обов’язки фізичних або юридичних осіб. Юридич­

ний зміст не може існувати без фактичного змісту і навпаки,

їх виділяють, щоб краще зрозуміти права і обов’язки сторін.

Фактичний зміст по суті складають відносини з приводу

об’єктів — різних цінностей.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими
правові норми пов’язують виникнення, зміну або при­пинення правовідносин і
правових наслідків. Поділяються на дії і події.

Юридичні дії — це вольова поведінка або діяльність людей і
юридичних осіб по реалізації своїх суб’єктивних прав, свобод і обов’язків у
правовідносинах. Вони можуть бути пра­вомірними і протиправними
(правопорушеннями).

Події- це такі факти або обставини, які виникають не­залежно
від волі суб’єктів правовідносин. Наприклад, стихійні лиха, пожежа, повінь
тощо. їх можна класифікувати на абсо­лютні і відносно-абсолютні. Окремі з них
можуть виникати внаслідок негативного ставлення до природи, тому що не ус­відомлені
або не зрозумілі причини стихійних лих тощо.

412

413

74)           Законність
— це особливий процес правомірної діяль­

ності держави, її органів, посадових осіб, органів самовряду­

вання і всіх громадян, суть якого зводиться до наступних ос­

новних вимог:

—               прийняття правових законів і інших
підзаконних норматив­

но-правових актів, які відповідають основним вимогам права:

принципу рівності і рівноправності; принципу справедливості

і принципу свободи і відповідальності (справедливості в
еконо­

мічних, політичних, трудових і інших соціальних відносинах,

справедливості оплати праці за відповідну кількість і якість
ро­

боти); принципу природних прав людини і природного права;

принципу демократизму і народовладдя, принципу гуманізму,

правдивості, розумності, гармонії і мудрості; також іншим
прин­

ципам правової держави і громадянського суспільства;

—               повне і точне закріплення правового статусу
всіх

суб’єктів правовідносин: держави і її органів; громадян і
юри­

дичних осіб;

точне і неухильне виконання і дотримання правових за­конів і
підзаконних нормативно-правових актів, функціональ­них прав і обов’язків всіх службовців,
підприємців і працівни­ків, конституційних прав і обов’язків громадян в усіх
сферах суспільного і державного життя;

ліквідація основних причин і умов злочинності і правопо­рушень
шляхом проведення мудрих правових реформ і забез­печення гарантій законності і
правопорядку.

Таке розуміння законності можна назвати як правозакон-ність
(по С. С. Алексєєву).

Правопорядок — це система правовідносин, які вини­кають в
результаті реалізації права і правових законів у про­цесі здійснення
правозаконності і характеризуються станом злочинності і правопорушень в
суспільстві, регіоні і трудово­му колективі.

Гарантії законності — це система юридичних, політич­них,
економічних, моральних і ідеологічних засобів, за допо­могою яких держава і
суспільство можуть забезпечити закон­ність і правопорядок, відновити порушені
права і відшкодува­ти шкоду, заподіяну правопорушеннями.

Правопорушення — є суспільно небезпечне або шкід­ливе,
протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність) делік-тоздатної (або осудної)
особи, яке передбачене чинним зако­нодавством і за яке встановлена юридична
відповідальність. Всі правопорушення поділяються на кримінальні злочини (пе­редбачені
Кримінальним кодексом) і проступки: адміністра­тивні, дисциплінарні, цивільні,
земельні, екологічні, консти­туційні, процесуальні, господарські (економічні)
та ін.

Правомірна поведінка (діяльність) — така поведінка і
діяльність фізичної і юридичної особи в сфері правовідносин і

правового регулювання, яка відповідає вимогам правових за­конів
і інших форм і принципів права, правовим потребам і інтересам суспільства,
держави і особи, яка не наносить шко­ди іншим суб’єктам права і правовідносин.

79)           Юридична відповідальність — це міра покарання
право­

порушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ

або цінностей, які йому належали від імені держави і
суспільства,

на підставі чинного законодавства з метою попередження право­

порушень з боку самого правопорушника та інших осіб і віднов­

лення втрачених прав або відшкодування шкоди.

Основні види юридичної відповідальності: кримінальна,
конституційна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-пра­вова, матеріальна,
процесуальна, екологічна.

Склад правопорушення — будь-яке правопорушення має свій
склад (елементи): об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Суб’єкт правопорушення — деліктоздатна або осудна фізична і
юридична особа, яка вчинила правопорушення і до­сягла відповідного віку. За
кримінальні злочини — відповідаль­ність наступає з 16 років, а за тяжкі — з 14
років (ст. 10 КК); за адміністративні — з 16 років; за дисциплінарні — з 15
років.

Форми вини — прямий намір (умисел) і непрямий на­мір
(умисел); необережність у формі протиправної самовпев­неності і протиправної
недбалості.

Форме реалізації права — виражаються в правомірній
діяльності і поведінці при дотриманні законності в таких фор­мах: 1) виконання
норм права; 2) дотримання правових при­писів (вимог); 3) використання норм
права і законодавства; 4) застосування правових норм.

Виконання норм права — така форма реалізації, яка виражається
в необхідності активної діяльності або поведінки по виконанню юридичних
обов’язків, передбачених законо­давством, договором або угодою сторін. При
виконанні норм права реалізуються зобов’язуючі норми права.

Дотримання норм права — ця форма реалізації вира­жається в
утриманні від активних дій, щоб не порушити забо­ронні норми права. Наприклад,
дотримання правил дорожньо­го руху.

Використання норм права — форма реалізації права, при якій
суб’єкт використовує свої суб’єктивні права для захис­ту своїх економічних,
політичних, майнових, немайнових і ін­ших потреб та інтересів за допомогою
законодавства. Напри­клад, договір даріння, право на заповіт або спадщину тощо.

Застосування правових норм — це така правозасто-совча
діяльність, яка здійснюється компетентними державни­ми органами і посадовими
особами або уповноваженими державою іншими суб’єктами, яка має
владно-організуючий

414

415

характер
і направлена на розгляд спорів, правопорушень, при­йняття рішень по
конкретизації правового регулювання в формі індивідуальних правових актів, які
мають обов’язковий характер для учасників конкретної справи на підставі вимог
чинного права .і законодавства і законності.

Стадії застосування правових норм — основні етапи або
послідовна логічна схема і механізм розгляду різноманіт­них справ у процесі
застосування правових норм. До них мож­на віднести: 1) аналіз і вивчення
фактичних обставин справи, оцінка доказів і фактів; 2) вибір нормативного акта
і норм права, які необхідно застосувати; 3) перевірка істинності і правильності
тексту закону, відповідність його офіційним виданням, визначення його юридичної
сили і меж дії в часі, просторі і за суб’єктами; 4) аналіз змісту і тлумачення
закону; 5) правова кваліфікація і прийняття рішення по справі в формі
індивідуального акта; 6) доведення рішення до заінтересова­них осіб і виконання
його. Залежно від специфіки професійної діяльності ці стадії можуть
змінюватись, уточнятись, допов­нюватись вивченням угоди, договору, контракту,
зібранням необхідної інформації тощо.

Основні вимоги застосування правових норм — до них
відносяться: 1) дотримання процесу законності, врахову­ючи принцип верховенства
права; 2) доцільність прийняття тих чи інших рішень по справі на підставі і в
межах правових законів і принципів права; 3) дотримання принципу справед­ливості
по кожній конкретній справі, враховуючи всі обстави­ни, юридичні факти і
докази; 4) встановлення об’єктивної іс­тини по справі на підставі застосування
законних і праведних засобів доказування; 5) дотримання процесуальних вимог і
процедури розгляду справи; 6) забезпечення принципу гумані­зму і врахування
законних інтересів всіх учасників справи; 7) забезпечення правових гарантій при
прийнятті рішень і на­дання права на захист і самозахист; 8) обґрунтованість і
вмо­тивованість прийнятих рішень; 9) забезпечення конституцій­них вимог і
принципів судочинства в процесі розгляду конк­ретних справ.

Прогалини в праві — в першому значенні вживається цей термін
як незаповнене місце або пропуск у друкованому тексті. В другому — як упущення
або недолік. Прогалини в праві — це одна із недосконалостей права і
законодавства, від­сутність в ньому того, що повинно бути. Прогалини можуть
бути «умисні», коли законодавець спеціально залишив питання відкритим.
Прогалини бувають також дійсними і уявними. Роз­межування їх ще не визначено до
кінця. Основними засобами усунення прогалин є видання нових правових законів,
введення нових норм права, доповнення частини норми права тощо. Дру­гий спосіб
— це застосування аналогії закону і аналогії права.

Аналогія закону — прийняття рішення по справі у ви­падку,
коли є закон держави, але не має в ньому норми, яка б регулювала конкретні
відносини. Тому суб’єкт застосування права приймає рішення на підставі
аналогічних конкретних норм, які існують в законі. Аналогія закону може бути
галузе­ва і міжгалузева.

Аналогія права — використовується тоді, коли не мож­на
застосувати аналогію, закону або при відсутності норматив­но-правового акта. В
таких випадках при прийнятті рішень потрібно керуватись галузевими, міжгалузевими
і загальними принципами права.

Аналогію закону і аналогію права не можна застосовувати в
тих випадках, де вона прямо заборонена законом (про кри­мінальну і
адміністративну відповідальність). Аналогію мо­жуть застосовувати тільки судові
органи, з дотриманням про­цесуальних вимог. Вона не повинна порушувати права і
за­конні інтереси громадян і держави і повинна враховувати попередню практику
прийняття таких рішень.

Тлумачення норм права — це спеціальна діяльність офіційних і
неофіційних суб’єктів по роз’ясненню і з’ясу­ванню змісту і значення правових
понять, термінів, норм, за­конів і порядку їх застосування та реалізації.

Офіційне тлумачення права — роз’яснення змісту і ці­лей
норм, понять, термінів і нормативно-правових актів, яке здійснюється уповноваженими
державними органами і має нормативний або казуальний загальнообов’язковий
характер для суб’єктів, які реалізують норми права. Воно здійснюється в
особливому порядку і виражається в інтерпретаційних актах державних органів,
які мають всі ознаки нормативно-правових актів. Юридична сила інтерпретаційних
актів визначається юридичною силою і повноваженнями державних органів, які
здійснюють цю діяльність. Нормативне тлумачення загально­обов’язкове для всіх
суб’єктів; казуальне — тільки для суб’єктів по конкретній справі.

Аутентичне тлумачення — офіційне тлумачення норм права, яке
здійснюється тим органом держави, який видав нормативно-правовий акт.

Неофіційне тлумачення — таке тлумачення, яке Здійс­нюється
неофіційними суб’єктами — громадянами, вченими, професійними юристами,
науковими і громадськими організа­ціями. Це тлумачення не має
загальнообов’язкової сили. Воно може бути доктринальним (науковим), професійним
і бу­денним.

Тлумачення за об’ємом — є буквальним, розширеним і звуженим.
Буквальне — тлумачення, яке здійснюється без будь-яких уточнень змісту правових
норм, так як офіційно сформульовано в законі. Розширене — коли норму потрібно

416

417

тлумачити
ширше змісту самої норми. Обмежене — коли зміст норми права роз’яснюється трохи
вужче тексту норми.

Способи тлумачення — це прийоми і методи, які вико­ристовуються
для тлумачення норм права. Виділяються та­кі основні способи: граматичний,
лінгвістичний, логічний, систематичний, історичний, функціональний,
телеологічний (цільовий) і інші.

Правотворчість — діяльність уповноважених і компе­тентних
державних органів, всього народу (на референдумах) органів місцевого
самоврядування, в окремих країнах судових органів, і інших уповноважених
державою громадських орга­нізацій (делеговане законодавство) по підготовці і
прийняттю законів і інших нормативно-правових актів. У системі право-творчості
особливе місце займає законотворчість парламенту -Верховної Ради.

Правосвідомість особи — система інтелектуальних, емоційних і
вольових процесів і станів, які виражаються в правових знаннях, поняттях,
теоріях, ідеях, поглядах, уявлен­нях про систему чинного і бажаного права та
законодавства, в правових почуттях права і законності, емоціях, в правових
позиціях, орієнтаціях, переконаннях, установках (готовності), в правовому
мисленні та інших елементах і компонентах, які виражають усвідомлення права і
правових явищ і направлені на регулювання поведінки і діяльності особи в сфері
правовід­носин і відповідно до вимог чинного законодавства та права і
відношення до нього. Це поняття дуже складне і має різні рівні і форми прояву,
які пов’язані з правовою культурою або безкультурністю.

Правова культура особи — це складний компонент, який включає
позитивні риси правосвідомості особи і вира­жається в правомірній діяльності і
поведінці особи, яка відпо­відає нормам і принципам права та вимогам правових
законів. Правова культура може мати різні прояви — інтелектуальна культура,
емоційна культура, культура правового мислення і спілкування, професійна
культура правозастосувальної дія­льності, культура звинувачення і захисту особи
правопоруш­ника, культура правосуддя, культура правотворчості і законо­творчості
тощо.

Правова безкультурність — пов’язана із правовою
безграмотністю, з відсутністю правових знань, вмінь і навиків правомірної
діяльності та поведінки особи, негативним від­ношенням до права, правових і
культурних цінностей народу, держави і суспільства. Дуже тісно пов’язана з
правовим нігілі­змом.

Правовий нігілізм — нігілізм у філософії означає по­зицію
абсолютного заперечення (або ніщо), заперечує саму можливість пізнання істини.
В правознавстві означає запере-

чення соціальної цінності і необхідності права, ігнорування
права і правових законів, а іноді і взагалі всякого права і зако­нів. Він має
дві форми прояву: на державному рівні — видання антиправових, антидемократичних
і несправедливих законів і інших нормативно-правових актів; відступ державних
органів і посадових осіб від вимог правозаконності, ігнорування прав і свобод
громадян тощо; на побутовому рівні — означає ігнору­вання або заперечення,
порушення правових вимог і принци­пів права, що веде до масових правопорушень.

Правове виховання — цілеспрямована, послідовна і си­стематична
діяльність державних органів, громадських організа­цій, сім’ї і школи, трудових
колективів, педагогів і засобів ма­сової інформації по формуванню високого
рівня правових знань, вмінь і навиків правомірної діяльності і поведінки в гро­мадських
місцях та вдома; формування почуття права і закон­ності, поваги до права і тих
соціальних цінностей, які воно охо­роняє, закріплює і регулює. Форми і методи
правового вихо­вання є різні.

Правове навчання — найбільш ефективна і результа­тивна форма
правового виховання, оскільки дає певну систему правових знань, вмінь і
навиків, залежно від програми кур­су «Основи правознавства» кількості часу на
вивчення цього предмета, кваліфікації вчителів і педагогів, забезпеченості
навчальними посібниками та іншими засобами.

Правова пропаганда — розповсюдження правових знань, ідей і
законодавства серед великої кількості населення. Сюди можна віднести правові
програми телебачення і радіо.

Правова агітація — це розповсюдження правових знань, ідей
серед невеликої кількості населення. Наприклад, агітація за кандидатів у
депутати, за прийняття проекту зако­ну, рішення.

418

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ