Розділ III ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

Розділ III ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

13
0

Стаття  11.    Поняття злочину

1.             Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно
небезпечне винне ді­

яння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2.             Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча
формально і містить

ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але
через малознач-

ність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла
і не могла запо­

діяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі,
суспільству або державі.

1.             Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину є
формально-матеріальним. Із нього ви­

пливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому
властиві такі обов’язкові

ознаки: 1) це діяння вчинене суб’єктом злочину; 2) воно є
винним; 3) вказане діяння є

суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене
чинним КК. Останнє, крім

того, має на увазі, що обов’язковою ознакою злочину є також
5) кримінальна караність.

Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність
злочину.

Водночас, не є обов’язковою ознакою злочину аморальність:
поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній
суспільній моралі (так звані квазізлочини), а також діяння, що є нейтральними
щодо моралі (більшість необе­режних злочинів, низка злочинів у сфері
господарської діяльності, деякі службові злочи­ни, які можуть бути вчинені за
мотивами неправильно зрозумілих інтересів служби тощо).

2.             Діяння у кримінально-правовому розумінні,
застосованому у ст. 11,- це вольова

усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо
спрямована на спричинення пев­

них негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння
характерною є наявність

об’єктивних і суб’єктивних ознак. Перші відображають фізичні
рухи, здійснювані тими

чи іншими органами людського організму (або утримання від
таких рухів). До

суб’єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а
також умотивованість та

цілеспрямованість. У багатьох інших статтях КК термін
«діяння» застосовується для

характеристики об’єктивної сторони як однієї із ознак складу
злочину.

Гой факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не
можуть бути ви­знані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або
ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені
(наприклад, викладені в особис­тому щоденнику); б) вимова, написання чи
висловлення в інший спосіб думки, поба­жання або переконання, якщо таким
висловленням не здійснюється посягання на наці­ональну безпеку, територіальну
цілісність, громадський порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших
людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість
правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи
іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової
чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в
установленому по­рядку; г) суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси
характеру), наявність у неї су­димості у минулому, наявність родинних чи інших
зв’язків з особою, яка вчинила зло­чин, тощо (загалом право України допускає
визнання подібних якостей правопорушен-

І

Стаття II

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

43

ням:
вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за
які передбачена КК, якщо вони не досягай віку, з якого настає кримінальна
відповіда­льність, згідно з ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення
адміністративного стяг­нення на батьків або осіб, що їх замінюють).

Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і
попередній злочинній дія­льності, при вчиненні злочину однією особою і
співучасті у злочині, при посередньому виконанні, при вчиненні злочину і
причетності до злочину, при вчиненні одиничного злочину і множинності злочинів.
Усі ці особливості мають бути враховані при визна­ченні того чи іншого діяння
як злочинного.

КК прямо визначає перелік діянь, які не визнаються
злочинами. До них віднесені:

а)             дія або бездіяльність, яка хоча формально і
містить ознаки будь-якого діяння, пе­

редбаченого цим Кодексом, але через малозначність не
становить суспільної небезпеки,

тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди
фізичній чи юридичній особі,

суспільству або державі (ч. 2 ст. 11);

б)            готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2
ст. 14); готування до злочину або

замах на злочин, від доведення яких до кінця особа
добровільно відмовилася (стат­

ті 17 і 31);

в)             діяння, вчинене за обставин, що виключають
його злочинність (статті 36-43);

г)             деякі інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст.
385 і ч. 2 ст. 396).

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи,
в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних
наслідків.

Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само
виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних
наслідків; крім того, обов’язковою ознакою бездіяльності є наявність
спеціального обов’язку і реальної можливості запо­бігти відповідним наслідкам.
Наприклад, неповідомлення відповідних державних орга­нів особою, яка відповідно
до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій
групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльнос­ті (ст. 43), про
підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити
таке повідомлення, є злочинною бездіяльністю, а невиконання службовою осо­бою
дій, які вона за своїми службовими обов’язками і не повинна була виконувати,
або неперешкоджання викраденню майна з боку охоронника внаслідок його тяжкого
пора­нення злочинною бездіяльністю визнані бути не можуть.

Окремі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії
(наприклад, крадіжка, роз­бій), деякі інші — тільки шляхом бездіяльності (наприклад,
залишення в небезпеці, не-припинення військовим начальником злочину, що
вчиняється підлеглим), більшість же -шляхом як дії, так і бездіяльності.

3.             Поняття суб’єкта злочину розкривається у ст.
18. Його застосування у законодав­

чому визначенні поняття злочину означає, що злочином є
діяння, вчинене фізичною

осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з
якого настає кримінальна

відповідальність. Відтак, не може бути визнане злочином
прийняття (або неприйняття)

певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само
діяння, вчинене: а) не

особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною
особою, яка є неосуд­

ною; в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення
не досягла віку, вста­

новленого ст. 22.

Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним
суб’єктом, але це не є підставою для визнання спеціального суб’єкта загальною
ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.

4.             Винність діяння означає, що воно вчинене
умисно або з необережності, у т. ч.

може мати складну вину (умисел до діяння і необережність до
наслідків, або умисел чи

необережність до діяння і необережність до наслідків тощо).
Застосування ознаки

«винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за
мету підкреслити той

факт, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і
що діяння, вчинене за від­

сутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення
особи до дії чи бездіяльності,

44

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а)
рефлекторні, імпульсні, інстинк­тивні або інші рухи тіла, які не є результатом
вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є
результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння,
можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала
і не могла передбачати (казус).

Винність у вчиненні конкретного діяння відсутня, якщо,
наприклад: діяння у відпо­відній статті Особливої частини КК сконструйоване як
таке, що може бути вчинене лише з прямим умислом, а фактично вчинене з непрямим
умислом або з необережності (скажімо, особа відкрито чи таємно заволодіває
насправді чужим майном, щиро вважа­ючи, що воно належить їй), або
сконструйоване як таке, що може бути вчинене з пря­мим або непрямим умислом, а
фактично вчинене з необережності (наприклад, особа в ситуації банкрутства не
відобразила відомості про певне майно через забудькуватість).

Крім того, ознака обов’язкової винності діяння означає, що в
процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися
межі вини кожного із співучасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу
виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину
до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні
злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні
наслідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших
осіб, у т. ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у
практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична
помилка тощо.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не
звільняє від юридич­ної, у т. ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної
вимоги щодо незнання осо­бою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у
Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди
прямо визначається в законі і є завідо-мо зрозумілим для кожного. Часто це
питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в
інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до
яких відсилає диспозиція статті КК, як правило, звіль­няє її від кримінальної
відповідальності за відсутністю вини. Винятками є випадки, ко­ли знання цих
актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє
стосується, зокрема, окремих спеціальних суб’єктів злочинів, передбаче­них,
наприклад, статтями 131, 132, 139, 140, 172таін.

Детальніше про поняття вини див. коментар до ст. 23.

5. Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 названа як окрема ознака
злочину, то, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 p.,
суспільна небезпека як ознака зло­чину не включає суб’єктивну шкідливість
діяння й означає лише об’єктивну шкідли­вість його.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КК «Кримінальний кодекс України
визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання
застосовуються до осіб, що їх вчини­ли». Із цього положення випливає, зокрема,
те, що існують й інші, крім злочинів, суспі­льно небезпечні діяння. Тому
шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкриває­ться у ч. 2 ст. 11 через
узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охо­рони, якими
визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава,- і
через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди;
2) ство­рення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Фізична особа — це людина. Юридичними особами визнаються
організації, які ма­ють відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті
немайнові права і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді.
Суспільство — це сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими
соціальними формами спільної життєдіяльності. Державою є основна політична
організація суспільства, яка уповноважена здійснювати управління загальними
справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних,
духовних та інших цінностей. До об’єктів кримінально-правової охорони слід
відносити, як це випливає із ст. 1 КК, також і людство — населення земної кулі.

Стаття II

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

45

Не
є злочином діяння, яке: а) посягає на об’єкти, що не охороняються КК (напри­клад,
благочинність, порядок користування ресурсами Місяця); б) не заподіює шкоди
об’єктам кримінально-правової охорони і не створює реальної загрози її
заподіяння; в) заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони або створює
реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи могла бути
заподіяна тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність
матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в
законі на підставі заздалегідь ви­значених критеріїв (кількість
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень
тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної,
моральної, організаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється у
межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому
ви­падку при визначенні істотності шкоди, яка заподіяна чи могла бути
заподіяна, врахо­вуються такі додаткові об’єктивні ознаки, як спосіб, місце,
час, засоби, обстановка вчи­нення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути
включені до складу конкретного злочину як його обов’язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у
випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими
критеріями, за якими визначаєть­ся сама матеріальна шкода. Що ж до створення
реальної загрози заподіяння нематері­альної шкоди, то у багатьох випадках така
загроза сама по собі є істотною шкодою -моральною, психологічною, політичною,
організаційною тощо.

Указані вище та інші критерії суспільної небезпеки мають
значення для віднесення конкретних складів злочинів до того чи іншого їх виду
відповідно до встановленої ст. 12 класифікації злочинів.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов’язковою
властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини
КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю
потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту
господарської діяльності» (ст. 231), «якщо воно завдало істотної шкоди суб’єкту
господарської діяльності» (ст. 232), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1
ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1
ст. 367, ч. 1 ст. 423, частини 1 і 2 ст. 424, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 426), у т.
ч. для характеристики кваліфікуючих обставин, наприклад: «ті самі дії, якщо
вони потяг­ли істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього
рівня дитини» (ч. 2 ст. 150), «ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду»
(ч. 2 ст. 361, ч. З ст. 362, ч. 2 ст. 363, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 359, ч. 2 ст.
382), слід розглядати передусім як уточнюючі характеристики певних суспільно
небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно
небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіян­ня істотної шкоди, а
не створення загрози її заподіяння.

6. Вимога ст. 11 про те, що відповідне діяння повинно бути
передбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога
ґрунтується на ві­домому принципі nullum crimen nulla poena sine lege,
безпосередньо випливає із поло­ження п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України,
відповідно до якого діяння, які є злочина­ми, та відповідальність за них
визначаються виключно законами України і уточнює вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне
діяння, для якого характе­рна фактична суспільна небезпека, на що навіть може
існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним
КК. Наприклад, за КК не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо
виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо
такі заборони і містяться, то ці міжнародні дого­вори не ратифіковані Верховною
Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака
кримінальної протиправ-ності заперечує можливість застосування норм КК за
аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за КК за шпигунство
на шкоду інтересам іншої держави,

46

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

крім
України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних
дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Водночас, принцип nullum crimen nulla poena sine lege не
виключає можливості іс­нування у КК так званих бланкетних норм — юридичних
норм, що відсилають до пев­них правил, інструкцій тощо, іншим чином дозволяють
державним органам, посадовим особам впливати шляхом прийняття відповідних
нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на
визнання чи невизнання того чи іншого діяння злочином. До вказаних державних
органів та посадових осіб можна віднести Верховну Раду України, Президента
України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомст­ва, керівників
підприємств, установ і організацій тощо. До них не належать судді, адже вони не
приймають нормативно-правових актів, а їхні дискреційні повноваження щодо диспозицій
статей КК можуть стосуватися лише так званих оціночних ознак і не мають нічого
спільного з бланкетністю норми.

Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає
можливості криміналь­ного покарання. Проте кримінальну караність як обов’язкову
ознаку злочину слід ро­зуміти не як реальне застосування покарання, а як
загрозу, можливість його застосу­вання у разі вчинення забороненого КК діяння.
Той факт, що особа, яка вчинила зло­чин, відповідно до КК може бути звільнена
не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить
вимозі кримінальної караності. Адже пост-кримінальна поведінка особи і
посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не
перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід до цього питання
створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб’єктом
злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не
становить суспільної небез­пеки. Крім того, що це положення конкретизує зміст
суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину, метою його введення до КК є
намагання законодавця підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на
засадах принципів справедливості та інди­відуалізації кримінальної
відповідальності, за яких формальний момент — кримінальна протиправність
типового діяння — не може превалювати над фактичним — відсутністю суспільної
небезпеки конкретного діяння.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не
містить складу злочину.

Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної)
шкоди визначена безпосе­редньо в законі через певну кількість неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення
певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину, а не малозначності
діяння.

Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності, як
уже зазначалося, здійс­нюється в межах судової дискреції, а тому визнання
конкретного діяння таким, що ста­новить суспільну небезпеку або не становить її
через малозначність, залежить від конк­ретних обставин справи та їх оцінки
судом. При цьому відсутність умислу в діях особи може бути однією із зазначених
обставин лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і
через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність
умислу означає відсутність складу злочину). Так само і відсут­ність таких
ознак, як спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину
можуть бути зазначеними обставинами лише у разі, якщо такі ознаки не є
обов’язковими ознаками складу злочину (в іншому випадку їх відсутність означає
від­сутність складу злочину).

Усі необережні злочини в КК сформульовані як злочини з
матеріальним складом. Ненастання відповідних суспільно небезпечних наслідків
необережного діяння означає відсутність складу злочину. Тому малозначне діяння
не може бути необережним. Воно завжди умисне. Разом з тим, це не стосується
діянь, які являють собою порушення пев­них правил, наслідки яких не є конструктивною
ознакою складу (див., наприклад, стат­ті 333, 419, 420). У цих випадках
ставлення до діяння і до наслідків може бути як умис-

Стаття 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

47

ним,
так і необережним, а діяння, незалежно від форми вини, може бути визнане мало­значним.

Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є
встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння,
шкідливість якого не тільки об’єктивно, а й за змістом умислу винного є
незначною (мізерною). Тому не мо­же бути визнане малозначним діянням,
наприклад, збирання з метою передачі інозем­ній державі відомостей, що
становлять державну таємницю, якщо внаслідок фактичної помилки винного ці
відомості виявились не таємними або були передані не іноземній державі, а
представникам спецслужб України, які видавали себе за представників іно­земної
держави.

Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить
складу злочину, а тому не може визнаватися малозначним діянням. Замах же на
вбивство, якщо його фактичним наслідком не стало навіть заподіяння фізичного
болю, залишається злочи­ном, а не малозначним діянням. Але зазначене не
виключає, що готування до злочину середньої тяжкості, а в окремих випадках і до
тяжкого злочину чи навіть до особливо тяжкого злочину або замах на такі злочини
за певних обставин можуть бути визнані малозначним діянням. Наприклад,
малозначними діяннями можуть бути визнані за певних обставин угон річкового
судна або заподіяння судді чи його близькому роди­чу побоїв — тяжкі злочини,
передбачені ч. 1 ст. 278 і ч. 2 ст. 377, незначне пошко­дження споруди,
технологічно пов’язаної з магістральним нафтопроводом, якщо це призвело до
пожежі, яка була швидко погашена,- особливо тяжкий злочин, передба­чений ч. З
ст. 292.

Щодо співучасті у злочині, то слід мати на увазі, що
суспільно небезпечні наслідки діяння, вчиненого у співучасті, є спільними для
всіх співучасників, умислом яких вони охоплювались, і не можуть ділитися на
частки. А тому не може бути такого, що дії од­ного із співучасників визнаються
злочином, а дії іншого — малозначним діянням. Вод­ночас, незначна роль одного
із співучасників, яку він відігравав для досягнення спіль­ного злочинного
результату, може бути врахована при призначенні покарання або ви­рішенні
питання про можливість звільнення від покарання чи від кримінальної
відповідальності.

Так само причетність до злочину, яка визнається злочином, не
може сама по собі, без урахування конкретних обставин справи, визнаватися
малозначним діянням. В окремих випадках, визначених КК, приховування злочину не
містить складу злочину (приховування злочину невеликої та середньої тяжкості,
приховування тяжкого злочи­ну та особливо тяжкого злочину членом сім’ї чи
близьким родичем особи, що вчинила злочин).

Не є малозначним діянням вчинок (подія), який взагалі не містить
ознак злочину, атак само діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої
необхідності, під впли­вом фізичного примусу та через інші обставини, що
виключають злочинність діяння.

Не може визнаватися малозначним одне із сукупності вчинених
особою діянь, яке містить ознаки злочину невеликої тяжкості, лише на тій
підставі, що всі інші вчинені нею діяння мають ознаки тяжких та особливо тяжких
злочинів.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від
факторів, які мають другорядне кримінально-правове значення або взагалі не
мають такого, наприклад: збі­гу тяжких особистих обставин, факту прощення
потерпілим винного, позитивних харак­теристик винного тощо. Водночас, скажімо,
відносно незначне пошкодження чужого майна у сукупності з обставинами, які
відповідно до КК пом’якшують покарання (щире каяття, добровільне відшкодування
завданого збитку тощо), можуть стати підставою для визнання діяння малозначним.

Таким чином, малозначне діяння — це така формально
передбачена КК, як правило, умисна дія або бездіяльність суб’єкта злочину, яка
через малозначність заподіяної шко­ди не є суспільно небезпечною. При цьому
відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або
бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному КК об’єкту

48

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

посягання
шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об’єкту
шкоди, яка не є істотною.

Не є малозначним діяння, яке посягає на об’єкт, що взагалі
не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво або некрофілію не може бути
порушена за відсутніс­тю події злочину), або хоча й посягає на об’єкт, який
перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло
заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди (справа про непоправне
знівечення обличчя, порушена за ознаками злочину, передбаченого ст. 121, має
бути закрита за відсутністю події злочину у разі встановлення факту
добровільної згоди цивільно дієздатного пацієнта на проведення пластичної
операції).

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять
ознаки злочинів невели­кої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про
малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на
підставі ч. 2 ст. 11.

Конституція України (статті 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24,
34, 55-68, 92, 111, 140).

Рішення КС у справі про депутатську недоторканність від 27
.жовтня 1999 р. № 9-рп/99.

Постанова ПВС № 2 від 25 січня 1974р. «Про судову практику в
кримінальних справах, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого».

Постанова ПВС № 9 від І листопада 1996 р. «Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя».

Стаття  12.    Класифікація злочинів

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини
невели­кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене
покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш
м’яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене
покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у
виді по­збавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене
покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного
позбавлен­ня волі.

1. Відповідно до ст. 12 критерієм класифікації злочинів є
ступінь їх тяжкості, який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки
злочинів, що посягають на один і той самий об’єкт і заподіюють йому шкоду
одного і того самого виду — фізичну, майнову, організаційну, психологічну тощо.

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують
санкції статей Особливої частини КК, а точніше — розмір санкцій у виді
позбавлення волі, що обумов­лює необхідність і значно підвищує актуальність їх
наукового обґрунтування.

Характер суспільної небезпеки — її якісна властивість — при
цій класифікації злочи­нів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм
рубрикації злочинів в Особли­вій частині КК за розділами.

Так само не має значення для класифікації злочинів форма
вини: особливо тяжки­ми, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої
тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід
законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК,
можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а також зі складною
виною.

Стаття 12

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

49

Разом
з тим, КК дає можливості для інших класифікацій злочинів. Так, із статей 6-8,
10 випливає, що дещо різними є правові наслідки злочинів, вчинених громадянами
України, іноземцями та особами без громадянства на території України і за її
межами; статті 24 і 25 визначають умисел і необережність, що все ж таки дає
підстави для поді­лу злочинів на види за формою їх вини; ст. 13 поділяє злочини
на закінчені і незакінче-ні; назви двадцяти розділів Особливої частини КК дають
підстави класифікувати усі злочини за їх родовим і спеціальним об’єктом. При
цьому ст. 401 дає окреме поняття військового злочину, ст. 8 виділяє таку групу
злочинів, як особливо тяжкі злочини про­ти прав і свобод громадян України або
інтересів України, ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 — зло­чини проти миру та безпеки
людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), а ч. 2 ст. 59 — корис­ливі злочини.

2. У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно
від ступеня тяжкості має значення для:

визначення чинності закону про кримінальну відповідальність
щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без
громадянства, які не прожи­вають постійно в Україні (ст. 8); вирішення
відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка
обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину
(ст. 10); визначення підстав кримінальної відпові­дальності за готування до
злочину (ст. 14); визначення поняття злочинної організації (ст. 28);

визначення обставин, що виключають злочинність діяння,
зокрема такої, як ви­конання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності ор­ганізованої групи чи злочинної організації, а також
визначення міри покарання особі, яка виконувала спеціальне завдання, беручи
участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи
розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила пев­ний особливо тяжкий або тяжкий
злочин (ст. 43);

визначення підстав і умов звільнення від кримінальної
відповідальності, зокрема: звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), при­миренням винного з потерпілим (ст. 46),
передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення
строків давності притягнення до кримінальної відпові­дальності, умов, за яких
перебіг давності переривається, а також питання про застосу­вання давності до
особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із зако­ном може бути
призначено довічне позбавлення волі (ст. 49); строків давності притяг­нення до
кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);

застосування покарання у виді позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна,
а також довічного позбав­лення волі (статті 54, 59 і 64); застосування
покарання щодо неповнолітніх у виді по­збавлення волі на певний строк (ст.
102);

призначення покарання, зокрема: більш м’якого покарання, ніж
передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю
вироків (стат­ті 70 і 71);

визначення підстав і умов звільнення від покарання та його
відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яку з урахуванням
бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в
суді не можна вважати суспільно небезпе­чною (ст. 74); звільнення від
відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей
віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покаран­ня у зв’язку із
закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також
визначення підстав, за яких перебіг- давності переривається (ст. 80);
умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни
невідбутої частини покарання на більш м’яке (ст. 82); звільнення від відбування
покарання у виді позбав­лення волі жінок, які стали вагітними або народили
дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітнього від
кримінальної відповідальності із застосуван­ням примусових заходів виховного
характеру (ст. 97); звільнення неповнолітнього від

50

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

покарання із застосуванням примусових заходів виховного
характеру (ст. 105); строків давності виконання обвинувального вироку щодо
неповнолітніх (ст. 106); умовно-дострокового звільнення неповнолітнього від
відбування покарання (ст. 107);

встановлення строків погашення судимості (ст. 89), у т. ч.
щодо неповнолітніх (ст. 108);

визначення підстав кримінальної відповідальності за
створення злочинної органі­зації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до
кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про
вчинення злочину (ст. 383), завідомо не­правдиве показання (ст. 384),
приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (напри­клад, суб’єктом злочину,
передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено
адміністративний нагляд. Відповідно ж до законодавства України такий нагляд
встановлюється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі
злочини).

Відповідно до п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних
положень КК 2001 р. при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених
КК 1960 p., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів
невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід
керуватися ст. 12 КК 2001 p., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність
осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.

У практиці застосування законодавства України зазначена
класифікація злочинів має також значення для вирішення питання про: 1)
визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якій особа має відбувати
покарання; 2) провадження у криміна­льних справах, зокрема, про: колегіальний
чи одноосібний розгляд справи; підсудність справ; порядок провадження дізнання
та його строки; застосування застави тощо; 3) застосування амністії; 4)
визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівни­ками міліції та
інших правоохоронних органів; 5) здійснення оперативно-розшукової діяльності,
зокрема: про право оперативних підрозділів негласно виявляти та фіксувати сліди
злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами його підготовки,
провадити візуальне спостереження; продовження строку ведення
оперативно-розшукової справи тощо; 6) порядок тримання осіб, взятих під варту;
7) наявність під­став для встановлення адміністративного нагляду за особами,
звільненими з місць по­збавлення волі; 8) дозвіл чи відмову у наданні допуску
до державної таємниці; 9) при­йняття до громадянства України, поновлення у громадянстві
України і надання статусу біженця; 10) зняття з військового обліку; 11)
особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських
посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.

Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна
ознака, яка визначає межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, що має
враховуватися судом при: 1) призначенні покарання як один із елементів
загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, статті 367, 372, 374 КПК), а
також при призначенні покарання за незакінче-ний злочин (ст. 68), призначенні
більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні
розміру штрафу (ст. 53) і, зокрема, штрафу, який застосовуєть­ся до
неповнолітніх (ст. 99); 2) звільненні від відбування покарання з випробуванням
(ст. 75) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84); 3) застосуванні
конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також поділ
складів злочи­нів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо
кваліфіковані (див. коментар до ст. 2).

Під більш м’яким покаранням у ч. 2 ст. 12 слід розуміти
будь-який із передба­чених ст. 51 видів покарання, крім позбавлення волі на
певний строк і довічного позба­влення волі.

Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає,
що злочин визнаєть­ся злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом
передбачена можливість при­значення покарання у виді позбавлення волі на строк
від одного до двох років включно, а формулювання «понад десять років» (ч. 5 ст.
12),- що злочин визнається особливо

Стаття ІЗ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

51

тяжким,
якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді
позбавлення волі на строк, що перевищує десять років, незалежно від того, на
якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання (наприклад, особливо
тяжкими злочинами є злочини, передбачені ч. 2 ст. 267, ч. З ст. 404, ч. З ст.
414, за які передбаче­но покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох
до дванадцяти років).

Норми частин 3 і 4 ст. 12 слід розуміти так, що злочином
середньої тяжкості є зло­чин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за
який перевищує два роки, але не перевищує п’яти років (злочини, передбачені ч.
2 ст. 109, ч. 1 ст. 130 тощо), а тяж­ким злочином — злочин, верхня межа
покарання у виді позбавлення волі за який пере­вищує п’ять років, але не
перевищує десяти років, незалежно від того, якою є нижня межа цього виду
покарання (наприклад, злочини, передбачені ч. З ст. 130, ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст.
276).

КПК (статті 6,7, 10, 11-1, 17, 34, 36, 46, 104, 108, 154-1,
157, 237, 407, 447).

ВТК (статті 12, 13).

Закон Україна «Про міліцію» від 20 грудня 1990 p. (cm. 15).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18
лютого 1992 р. (статті 8, 9, 9-1, 12).

Закон України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993
p. (cm. 8).

Закон України «Про адміністративний нагляд за особами,
звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 p. (cm. 3).

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1
жовтня 1996 p. (cm. 3).

Закон України «Про загальний військовий обов ‘язок і
військову службу» в редакції від 18 черв­ня 1999 р. (ч. 5 ст. 37).

Закон України «Про державну таємницю» у редакції від 21
вересня 1999 p. (cm. 23).

Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р. (п. 2
ч. 5 ст. 9, ч. 1 ст. 10).

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи іноземних держав в Україні. Затверджене указом Президента України від
10 червня 1993 р. № 198 (п. 25).

Стаття  13.    Закінчений та незакінчений злочини

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі
ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини
цього Ко­дексу.

Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на
злочин.

1.             Усі вчинювані злочини поділяються на
закінчені та незакінчені. Якщо особа пов­

ністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений
злочин, необхідність виділяти

будь-які етани кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність
виникає у разі не-

доведення задуманого злочину до його логічного завершення.
Злочин може бути не

доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну:
1) за волею особи, в по­

ведінці якої вбачається добровільна відмова при
незакінченому злочині (ст. 17); 2) всу­

переч волі особи, винної у вчиненні незакінченого злочину,-
готування (ст. 14) або за­

маху (ст. 15). У двох вказаних випадках стадії реалізації
злочинного наміру, байдужі

для закінченого злочину, набувають кримінально-правового значення.

Закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення кримінально
караного діяння: 1) го­тування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений
злочин. Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення,
ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами
незакінченого (розпочатого) злочину (поперед­ньої злочинної діяльності).

2.             Усі три вказані стадії не обов’язково мають
місце під час вчинення будь-якого

злочину. Вчинення злочину можливе і без проходження стадій
готування та/або замаху.

52

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

Наявність
незакінченого злочину визначається двома обставинами: 1) особливостями
законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину; 2) характеристикою
суб’єктивної сторони злочинного діяння.

Закінчений злочин характеризується єдністю об’єктивних і
суб’єктивних ознак, повною реалізацією об’єктивної сторони суспільно
небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК.
Йдеться про юридичну завершеність такого діяння, яка може і не збігатися з
уявленням про це з боку самої особи, яка його вчинює. Так, розбій визнається
закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим май­ном, незважаючи на
те, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.

4.             Момент закінчення злочину обумовлюється
особливістю конструкції його скла­

ду. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з
того моменту, коли фактично

настали суспільно небезпечні наслідки, передбачені статтею
Особливої частини КК як

обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину. Наприклад,
вбивство є закінченим з

моменту настання біологічної смерті іншої людини, крадіжка-
з моменту, коли винний

має реальну можливість розпоряджатись чи користуватись
викраденим майном.

В умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія
готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки,
зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, готування вважається
несумісним з убивством у ста­ні фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116
вказується на раптовість виникнення силь­ного душевного хвилювання, а тому
встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини
виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія за­маху неможлива, якщо
законодавець пов’язує кримінальну відповідальність з настан­ням певних
суспільно небезпечних наслідків, вказаних у диспозиції статті Особливої частини
КК, яких у конкретній ситуації фактично не спричинено (наприклад, ч. 4 ст. 152
— зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки).

Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту
вчинення передба­ченої диспозицією норми КК дії (бездіяльності). Фактичне
настання при цьому шкідли­вих наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого і
може враховуватися при призна­ченні покарання. Злочини з формальним складом
можуть мати стадію готування, а чи­мало з них — і стадію замаху (наприклад,
замах на контрабанду, давання і одержання хабара, підроблення грошей).

Особливість усічених складів злочину полягає у тому, що
момент їх закінчення пов’язується із вчиненням діяння, яке за своїм
кримінально-правовим змістом є попе­редньою злочинною діяльністю (зокрема
бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких
злочинах можлива стадія готування, але стадія зама­ху виключається, оскільки
саме на етап незакінченого злочину закон, з огляду на необ­хідність посилення
кримінально-правового захисту певних соціальних цінностей, пере­носить момент
закінчення кримінально караного посягання.

У злочинах, вчинюваних шляхом бездіяльності, стадія замаху
може виражатись в активних діях суб’єкта, які є реалізацією злочинного наміру і
спрямовуються на те, щоб надалі ухилитись від виконання обов’язку, покладеного
на особу під загрозою кримі­нального покарання.

5.             Умисний характер незакінченого злочину
безпосередньо закріплено у статтях 14,

15. Попередня злочинна діяльність виділяється і карається
лише в процесі реалізації

прямого умислу. Цілеспрямованість, за наявності якої можна
встановити відповідність

між задуманим злочином і реальним втіленням його в життя,
притаманна діянням, в

яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно
небезпечних наслідків. На­

приклад, замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим
умислом, коли винний

передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але
такі наслідки не настали з

незалежних від його волі обставин.

У тих випадках, коли винний усвідомлював суспільно
небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні
наслідки і свідомо припускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом, однак
результат не настав, відповідальність за замах

Стаття 13

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

53

виключається.
Дії суб’єкта кваліфікуються, виходячи з фактично спричинених на­слідків.

Необережні злочини не мають стадій, адже: а) переважна їх
більшість сконструйо­вана як злочини з матеріальним складом, природа яких може
бути встановлена лише після того, як настали суспільно небезпечні наслідки,
тобто на етапі закінченого злочи­ну. Особливістю кримінальної відповідальності
за них є те, що у разі, коли внаслідок необережних діянь шкідливі наслідки в
силу певного збігу обставин не настали, ніхто у порядку кримінального
судочинства не відповідатиме; б) у разі вчинення таких злочи­нів суб’єкт не
здійснює підготовчої діяльності, не спрямовує свої зусилля на досягнен­ня
злочинного результату. Це випливає із законодавчих визначень злочинної самовпев­неності
та злочинної недбалості (ст. 25).

6. Не визнається видом незакінченого злочину виявлення
наміру (умислу), під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом
(усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити
злочин, проте без реальних дій, спря­мованих на реалізацію цього наміру. Хоч
виявлення наміру є зовнішнім виявом внут­рішніх психічних процесів, чинне
законодавство не встановлює караність такої поведін­ки. Вважається, що думки,
бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи,
нездатні заподіяти шкоди охоронюваним законом соціальним ціннос­тям.
Закріплений у КК підхід про безкарність виявлення наміру Грунтується на відомих
ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення
дії), cogitationis poenam nemo patitur (думки не караються), враховує
конституційне поло­ження про право кожного на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань.

Від виявлення наміру потрібно відрізняти випадки кримінально
караної погрози, передбаченої, наприклад, статтями 129, 195, 258. У таких
випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за
закінчене суспільно небезпечне діяння, коли сам по собі факт проявленої зовні і
доведеної до відома потерпілого погрози ви­знається посяганням на певні
соціальні цінності — життя особи, її власність, громадську безпеку тощо.

Не є виявленням наміру передбачені КК діяння, формою
вчинення яких є різнома­нітні публічні заклики (див. ч. 2 ст. 109, статті 110,
436). Такого роду діяння, вчинювані у формі написання і проголошення слів,
фраз, промов, утворюють самостійні посягання на відповідні об’єкти
кримінально-правової охорони. Передбачені чинним КК випадки кримінально караних
погроз і закликів є прикладом обмеження на законодавчому рівні конституційного
права особи на вільне вираження своїх поглядів і переконань, яке до­пускається,
зокрема, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського
порядку, для захисту прав інших людей, для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя.

Конституція України (ст. 34).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16
грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (статті 18, 19).

Постанова ПВС від 27 березня 1992 р. № 3 «Про судову
практику у справах про зґвалтуван­ня та інші статеві злочини» (п. 19).

Постанова ПВС від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову
практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти
6-8).

Постанова ПВС від 7 липня 1995 р. № 9 «Про судову практику в
справах про бандитизм» (п. 3).

Постанова ПВС від 26 лютого 1999 р. № 2 «Про судову практику
в справах про контрабан­ду та порушення митних правил» (пункти 14, 15).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про викрадення
та інше незаконне пово­дження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими
речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня
2002 р. № 3 (пункти 22, 23, 26).

54

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини у
сфері обігу наркотичних за­собів, психотропній речовин, їх аналогів або
прекурсорами» від 26 квітня 2002 р. № 4 (п. 4).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про
хабарництво» від 26 квітня 2002 р № 5 (пункти 10, II).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини
проти життя та здоров ‘я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 (п. 4).

Стаття  14.    Готування до злочину

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування
засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину,
усу­нення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою
криміналь­ної відповідальності.

1.             На відміну від виявлення наміру (див.
коментар до ст. 13) стадія готування харак­

теризується діяльністю суб’єкта, яка полягає у створенні
умов, необхідних для подаль­

шого вчинення злочину. Водночас особа при готуванні ще не
виконує об’єктивну сто­

рону забороненого КК діяння. Саме за цією об’єктивною
ознакою готування до злочину

відрізняється від замаху на нього.

КК встановлює караність умисного створення умов для вчинення
конкретного злочину, а не для злочинної діяльності взагалі. Особа планує у
майбутньому довести свій злочинний намір до логічного завершення — вчинити
закінчений злочин і створює для цього належні умови. Тому не охоплюються ч. 1
ст. 14 випадки придбання чи при­стосування особою про всяк випадок різних
предметів, які можуть використовуватися як засоби чи знаряддя вчинення
кримінально караних діянь. За наявності підстав такі дії можуть розглядатися як
відповідні закінчені злочини (наприклад, незаконне при­дбання вогнепальної чи
холодної зброї, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів).

З об’єктивної сторони готування може полягати у створенні
умов для вчинення злочину. Ч. 1 ст. 14, крім відповідного узагальненого
формулювання (інше умисне створення умов для вчинення злочину), містить
приблизний перелік конкретних видів готування до злочину (підшукування або пристосування
засобів чи знарядь, підшуку­вання співучасників, змова на вчинення злочину,
усунення перешкод). Використання вказаного узагальненого формулювання є
виправданим з огляду на неможливість пере­лічення у законі всіх форм готування.

Під засобами розуміють предмети матеріального світу, які
застосовуються при вчиненні злочину для його полегшення чи прискорення
(підроблені документи для шах­райського заволодіння майном, транспортні засоби
для перевезення членів злочинної групи або викраденого майна, відмички або
ключі для проникнення у житло з метою вчинення крадіжки тощо). Знаряддя — це
предмети, які безпосередньо використовують­ся для виконання об’єктивної сторони
злочину, зокрема для заподіяння суспільно не­безпечних наслідків (наприклад,
зброя, якою заподіюються смерть чи тілесні ушко­дження потерпілому). При так
званому посередньому вчиненні злочину своєрідним знаряддям можуть визнаватися
особи, які через певні психічні хвороби або недосягнен-ня певного віку
кримінальній відповідальності не підлягають.

Знаряддями і засобами є предмети матеріального світу, які за
своїми об’єктивними властивостями можуть бути використані для вчинення злочину,
незалежно від того, мали вони такі властивості з самого початку чи були
відповідним чином пристосовані винною особою. Ці предмети можуть бути
призначені тільки для реалізації злочинного наміру або ж використовуватись і
для досягнення інших, незлочинних цілей (скажімо, наркотичні засоби, призначені
для лікування хворих, можуть використовуватися вин­ним для тимчасового
«відключення» свідомості потерпілого і протиправного заволо­діння його майном).

Стаття 14

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

55

Підшукування
означає придбання засобів і знарядь будь-яким способом (купівля, обмін,
викрадення, отримання у борг тощо). Пристосування — це такий вплив винного на
матеріальні предмети, внаслідок якого вони стають придатними або більш зручними
для застосування при вчиненні злочину (наприклад, виготовлення обріза з
мисливської рушниці, ремонт несправної вогнепальної зброї). Поняттям «пристосування»
охоплю­ється також виготовлення засобів і знарядь вчинення злочину, тобто
технологічний процес, у результаті якого утворюються нові предмети, придатні
для успішного вико­нання задуманого злочину (наприклад, виготовлення кастету
для насильницького пося­гання на особу). У разі, коли дії з придбання,
виготовлення чи пристосування відповід­них предметів самі по собі є злочинними,
вони потребують самостійної правової оцін­ки, а все вчинене — кваліфікації за
сукупністю злочинів. Наприклад, купівля пістолета з метою вчинити вбивство
утворює готування до вбивства і склад незаконного по­водження зі зброєю (ст.
263).

Під підшукуванням співучасників слід розуміти знайомство з
потенційними спів­учасниками, їх вербування, підбурювання до участі у вчиненні
злочину як виконавців, пособників або організаторів. Змова на вчинення злочину
— це досягнення угоди між двома або більшою кількістю осіб, яким притаманні
ознаки суб’єкта злочину, спільни­ми зусиллями вчинити конкретний злочин. У
випадках, передбачених Особливою час­тиною КК, такі види готування, як
підшукування співучасників та змова на вчинення злочину, можуть утворювати
самостійні склади злочину (передбачені, наприклад, стат­тями 109, 255, 392).

Усунення перешкод — це дії чи бездіяльність, які полягають в
усуненні перепон, що заважають реалізації злочинного наміру (наприклад,
залишення відчиненими две­рей сховища з метою полегшення вчинення з нього
крадіжки, вимкнення охоронної сигналізації, отруєння сторожового собаки). Під
іншим умисним створенням умов для вчинення злочину слід розуміти, зокрема,
розробку плану вчинення злочину, влаштування засідки, підготовку місць для
зберігання викраденого, створення над­лишків ввіреного майна для наступного
протиправного заволодіння ним шляхом при­власнення або розтрати, вивчення
системи охорони банку з метою нападу на нього, підготовку алібі, з’ясування
«слабких місць» жертви запланованого вимагання майна тощо.

Характер дій (бездіяльності), які становлять об’єктивну
сутність готування до кон­кретного злочину, визначається специфікою останнього.
Наприклад, готуванням до контрабанди визнається таке створення умов, яке
полягає у підшукуванні клієнтів, ви­значенні шляхів переміщення предметів,
наданні їм іншого вигляду, підробленні доку­ментів або залученні осіб з метою
забезпечення безперешкодного переміщення предме­тів контрабанди тощо.

Обов’язковою ознакою готування до злочину є те, що ця стадія
має місце тільки у разі припинення дій винного з причин, що не залежать від
його волі. У зв’язку з тим, що стадія готування може бути досить віддаленою від
закінчення злочину, потрібно ретельно з’ясовувати момент припинення подальших
незаконних дій всупереч волі винної особи, пам’ятаючи про конституційний
принцип презумпції невинуватості. У разі припинення вказаних дій за власною
волею суб’єкта має місце добровільна відмова при незакінченому злочині (ст.
17).

Відповідно до КК 1960 p., кримінально караним визнавалось
готування до злочи­ну будь-якої тяжкості. КК 2001 р. пов’язує караність
готування до злочину зі ступенем тяжкості злочину (див. ст. 12 та коментар до
неї*), виключаючи кримінальну відповіда­льність за готування до вчинення
злочину невеликої тяжкості. Хоч за законом криміна­льну відповідальність має
тягнути будь-яке готування до злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо
тяжкого злочину, це не виключає можливості застосування за на­явності до цього
підстав норми КК про малозначність діяння через відсутність у ньому суспільної
небезпеки (ч. 2 ст. 11).

56

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

Стаття
15.    Замах на злочин

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння
(дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,
передбаче­ного відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при
цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала
усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не
бу­ло закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з
причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала
необхідними для дове­дення злочину до кінця.

Наведене у ст. 15 визначення замаху на злочин, порівняно з
таким визначенням, яке давав КК 1960 p., містить дві новели: 1) на законодавчому
рівні закріплено, що ста­дія замаху можлива лише у злочинах, вчинюваних з
прямим умислом; 2) шляхом вико­ристання терміна «діяння» уточнено, що замах на
злочин може набувати форми як ак­тивних дій, так і бездіяльності (наприклад,
мати не годує новонародженого, бажаючи його смерті, лікар, маючи на меті
позбавлення життя тяжко хворого, не надає йому на­лежної медичної допомоги). На
відміну від готування кримінальна відповідальність за замах на злочин настає
незалежно від ступеня тяжкості вчиненого особою злочину.

Аналіз ст. 15 дає змогу виокремити три ознаки замаху: 1)
вчинення діяння, безпо­середньо спрямованого на вчинення злочину; 2)
недоведення злочину до кінця; 3) при­чини незавершеності злочинного діяння не
залежать від волі винного.

Безпосередня спрямованість на вчинення злочину означає, що
особа розпочинає вчинення дій (бездіяльності), передбачених відповідною статтею
Особливої частини КК (починає виконувати об’єктивну сторону злочину, ставить
об’єкт кримінально-правової охорони у стан безпосередньої небезпеки заподіяння
йому істотної шкоди). Наприклад, за ст. 15, ч. 2 ст. 368 треба кваліфікувати
вимагання хабара, отримати який службовій особі не вдалося з незалежних від її
волі причин. Поведінка, яка розцінюєть­ся як вимагання, поряд з власне
отриманням незаконної майнової винагороди за дії (бездіяльність) з
використанням службового становища, входить до об’єктивної сторо­ни
кваліфікованого складу злочину — одержання хабара, поєднаного з вимаганням.

Для відмежування замаху на злочин від готування до нього
потрібно з’ясувати, чи є вчинене особою діяння складовою частиною об’єктивної
сторони того чи іншого зло­чину. Залежно від характеру злочинного посягання
одні й ті самі діяння можуть роз­глядатись і як готування, і як замах. Скажімо,
незаконне проникнення у квартиру може утворювати замах на злочин (крадіжку
чужого майна з проникненням у житло), а може розглядатися як готування до
злочину (наприклад, вбивства власника житла).

Розмежовуючи замах і закінчений злочин, необхідно
враховувати: а) конструкцію складу злочину, яка впливає на момент його
закінчення; б) зміст умислу винної особи.

3.             Притаманна замаху з об’єктивної сторони
незавершеність посягання виражаєть­

ся у відсутності однієї чи декількох ознак, передбачених
відповідною нормою Особли­

вої частини КК. У разі вчинення замаху на злочин з
матеріальним складом ознакою

об’єктивної сторони, якого не вистачає, можуть бути
суспільно небезпечні наслідки.

Недоведення злочину з формальним складом до кінця може
полягати у невчиненні всіх

дій, які становлять його об’єктивну сторону.

У замаху відсутня характерна для закінченого злочину єдність
задуманого та реаль­но вчиненого винною особою. Так, якщо при вчиненні
викрадення умисел особи був спрямований на заволодіння майном у великих чи
особливо великих розмірах, і він не був реалізований з незалежних від її волі
причин, вчинене кваліфікується як замах на викрадення у великих чи особливо
великих розмірах, незалежно від кількості фактично викраденого.

Стаття
15               ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА   57

Нереалізованість умислу як ознака замаху має бути суттєвою,
такою, що впливає на правову оцінку вчиненого. Так, якщо службова особа
прагнула отримати хабар у вели­кому розмірі, а фактично одержала лише його
частину, яка також становить винагороду у великому розмірі, розрив між
задуманим і фактично вчиненим злочином не може вважатись суттєвим і не впливає
на оцінку вчиненого. Обидва предмети хабара перебу­вають у діапазоні однієї
кваліфікуючої ознаки (великий розмір хабара), а тому діяння кваліфікуються за
ч. 2 ст. 368 без посилання на ст. 15.

Характерна для замаху незавершеність об’єктивної сторони
злочину є вимушеною. Особа не доводить злочин до кінця не за власною
ініціативою, а з причин, які не зале­жать від її волі. Під такими причинами
потрібно розуміти різноманітні обставини як об’єктивного, так і суб’єктивного
характеру, які зашкодили закінчити злочин всупереч докладеним зусиллям особи
(наприклад, активний опір потерпілого, недосконалість знарядь злочину,
недостатність фізичних сил чи досвіду, невміння користуватись зброєю або її
несправність, затримання злочинця тощо). Причини, внаслідок яких особа вимушена
відмовитись від доведення злочину до кінця, можуть виникнути під впливом її
власних дій (наприклад, вживання значних доз алкоголю або наркотиків, втрата
зброї, випадкове заподіяння самому собі тілесного ушкодження).

Однією з причин недоведення злочину до кінця є фактична
помилка — ситуації, ко­ли особа помиляється стосовно об’єктивних властивостей
вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. У зв’язку з цим розрізняють такі
види замаху, як замах на непри­датний об’єкт і замах з непридатними засобами. У
разі вчинення замаху на непридат­ний (нереальний, відсутній) об’єкт можливість
заподіяння реальної шкоди соціальним цінностям виключається, оскільки на місці
вчинення злочину взагалі відсутнє те, на що спрямоване посягання, або предмет
посягання чи потерпілий не володіють належними ознаками (постріл у манекена,
помилково прийнятого за людину, тощо). Наприклад, як замах на незаконне
придбання наркотичних засобів слід розцінювати дії особи, яка придбаває інші
засоби, що реалізуються під виглядом наркотичних.

Замах з непридатними засобами має місце тоді, коли суб’єкт
для досягнення зло­чинного результату обирає засоби, які за своїми об’єктивними
властив

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ