Розділ І ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Розділ І ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

280
0

Глава 1 ГОМЕРІВСЬКА ГРЕЦІЯ

Історія Стародавньої Греції розвивалася майже одночасно і у
взає­мозв’язках з історією країн стародавнього Сходу. Більше того, як за­свідчують
розкопки останніх десятиліть, південь Балканського півос­трова є одним з
найдавніших місць людського поселення — тут жили люди ще в добу палеоліту. УIII
тис. до н.е. на Балканському півострові, особливо на півдні та на островах,
існувало вже відносно розвинене суспільство, зокрема, висока крітомікенська
культура і писемність. Жили тут племена пеласгів та ін. Водночас у цей період,
як розповіда­ють стародавні джерела, відбуваються постійні великі переміщення
народів. Так, наприкінці III тис. до н.е. у центральну та південну части­ну
Балканського півострова з півночі переселяються племена ахейців та іонійців, а
в XII ст. до н.е. — грецькі племена дорійців. У І тис. до н.е. давньогрецькі
племена остаточно переселились і сформувались. Отже, на півночі Греції і
частково в середній частині проживали еолійці. Східну частину середньої Греції,
Аттіку та деякі острови заселяли іонійці. Ахейці оселились на півночі та в
центрі Пелопонесу, а на півдні — дорійці. Впродовж тривалого часу греки
розмовляли на різних діалек­тах, а єдина мова сформувалася лише в період
еллінізму.

Дорійське завоювання Балкан прискорило розклад первіснооб­щинного
ладу як у завойовників, так і у завойованих. Ще одним на­слідком цього
завоювання було масове переселення переможених (ахейців, іонійців) зі своїх
земель на острови та узбережжя Малої Азії. Тут виникають їхні численні колонії
(у тому числі Троя, Ефес, Галікар-нас). Грецькі колонії виникають і у Північній
Африці, Італії, навіть Франції (Массалія — нині Марсель) та Іспанії (Сагунт),
Криму і Кав­казі. Колонізації сприяли й такі фактори, як нестача придатних для
заселення й обробітку земель. З тогочасних джерел дізнаємось, що в Греції
навіть виникала необхідність обмежувати дітонародження, зо-

крема синів, щоб не дробити господарство. Адже Балкани —
країна гориста, і землеробство було можливим тільки на рівнинах, тому хліб
довозили. На схилах гір вирощували виноград, оливки, фрукти, але у зв’язку з
бідністю грунтів на це витрачали багато праці. Розвивалося скотарство, проте
через нестачу прісної води це була переважно дрібна худоба — кози, вівці та ін.
Водночас Греція була достатньо багата на корисні копалини: залізо, мідь,
срібло, золото, глину, будівельні мате­ріали (камінь, мармур, граніт). Отже,
інтенсивно почало розвиватися ремесло. Географічне положення Греції (тепле
море, берегова лінія з численними затоками, безліч островів та ін.) сприяло
розвитку мо­реплавства, рибальства, морської торгівлі. Економічному розвиткові
Греції сприяла і близькість до країн стародавнього Сходу, які вступи­ли на
історичну арену швидше й економічно та культурно були роз-виненішими.

Отже, як зазначалось, дорійське завоювання і переміщення
племен прискорили розклад родоплемінних відносин. Розвивається приватна
власність, поглиблюється майнова нерівність, відбувається класоутво-рення.
Особливо інтенсивно ці явища спостерігаються у ХІ-ІХ ст. до н.е. В історії цей
період називають «гомерівським» за іменем легендарно­го сліпого
співця Гомера, якого стародавні греки та в пізніші часи вва­жали автором
знаменитих епічних поем «Іліада» й «Одіссея» (нині це
беруть під сумнів). Тривалий час майже всі знання про цей період чер­пали саме
з цих творів. Потім їх доповнювали численними археологіч­ними знахідками.

Отже, в ХІ-ІХ ст. до н.е. греки жили ще на стадії
первіснообщин­ного ладу. Населення поділялося на роди, декілька родів
об’єднували­ся у фратрію, а декілька фратрій — у плем’я, так звану філу. Членів
філ пов’язували спільність походження, ведення господарства, спільність
релігійного культу (власне опікунське божество та осередок його куль­ту).
Племена вже об’єднувалися в невеликі народи, родові відносини ще були міцними.
Людина, котра не належала до якогось _р_оду_, була поза суспільством, вона
ніким і нічим не захищалась. Зберігається зви­чай кривавої помсти. Залишити
вбивство родича без помсти вважали безчесним, це викликало б гнів богів і
накликало б біду на весь рід. Проте вбивця за згодою роду міг відкупитися —
заплатити штраф родичам вбитого або піти у вигнання. Земля перебувала ще у
колек­тивній власності общини (роду), але була розбита на ділянки, якими
володіли окремі сім’ї. Спочатку ділянки розподіляли щороку за жере­бом
(клерос), потім вони закріплювалися за сім’ями назавжди, а врешті
перетворювалися у приватну власність і були одним з основних мірил багатства.

138

139

Населення,
крім землеробства, активно займалося скотарством, ре­меслами, торгівлею. У
гомерівських поемах згадуються лікарі, ворож­бити, гончарі, ковалі, зброярі,
кушніри, столяри, каменярі та ін. Здійснюється перехід до використання заліза,
золотих і срібних виробів. Виникають численні укріплені міста, які стають
осередками господарсь­кого, культурного, політичного життя. Розвивається
торгівля. Платежі здійснюють спочатку зерном, худобою та іншим, потім
з’являються гроші. Однак загалом господарство мало ще натуральний характер,
продукція виготовлялася головно для власного вжитку і споживання. Численні
ремісники працюють не у власних майстернях, а вдома у за­мовника, користуючись
його матеріалом і знаряддям.

У цю епоху з’являється вже рабство, яке має домашній
характер. Рабів ще небагато, здебільшого — це домашні, дворові люди, які до­помагають
вести господарство, у польових роботах чи ремеслі, пасуть худобу, їхня праця не
є основною в господарстві. Іноді господарі да­ють їм невеликі земельні ділянки,
хату, дозволяють мати сім’ї.

Серед вільних поглиблюється майнова і соціальна
диференціація. Верхівка общини поступово виділяється в родову знать — це вожді,
старійшини, герої. Вони володіють кращими і більшими наділами землі, мають
багато рабів, худоби, золото, срібло. До них потрапляють в економічну
залежність щораз більше збіднілих общинників, котрі позичають у багатіїв зерно,
інвентар, насіння, гроші. Чим людина ба­гатша, тим вона впливовіша,
авторитетніша, краща. Вже у поемах Го-мера біднота характеризується як елемент
ненадійний, хиткий, непев­ний, словом — жалюгідний. Але багатії і знать ще не
зовсім відокре­мились у суспільстві. Вони особисто працюють у своєму
господарстві, виконують різні, у тому числі важкі роботи.

Організація суспільства гомерівської доби

Держави у греків у той час ще не існувало, проте певні
органи уп­равління суспільством, безумовно, існували. Найважливішими з них були
такі постійнодіючі органи:

)Рада старійшин — буле. До її складу входили всі старійшини
роду, а якщо їх було надто багато, то обирали осіб з їхнього середовища. Своя
рада старійшин була не тільки у кожному роді, а й у фратрії та пле­мені.
Старійшини виступають представниками даного роду, фратрії, філи, у переговорах
з чужинцями чи іншими грецькими племенами дають клятви від імені общини, беруть
участь у родоплемінному суді. Вони ж разом з вождем розв’язують усі питання
стосовно життя і діяль-

ності роду, фратрії, філи. В епоху Гомера рада старійшин —
це вже не зібрання мудрих, досвідчених літніх людей, а орган найважливіших
представників родової знаті, заможної верхівки суспільства.

2)Вождь — базилевс. Його обирали всім чоловічим населенням
роду, фратрії, філи. Це — військовий керівник, воєначальник, який команду­вав
військом і мав завдання захищати народ і землю. Базилевс — це не король, не
правитель з необмеженою владою чи щось подібне до того. По-перше, його обирав
народ, він відповідав перед народом і був його лідером. Він був рівним серед
своїх воїнів, спав і харчувався разом з ними, у битвах з ворогами виступав у
перших рядах війська. Однак на­кази його були обов’язкові до виконання. На війні
він мав необмежене право життя і смерті над своїми воїнами. Він повністю
відповідав та­кож за результати битви. Зате у випадку перемоги він діставав
кращі трофеї, більше, ніж інші воїни, рабів та почесті. У мирний час влада
базилевса мала швидше «батьківський» характер: він розглядав і ви­рішував
різні поточні справи, спори і конфлікти, управляв життям колективу, приносив
разом з жерцями жертви богам, керував релігій­ними обрядами тощо. Разом із_
старійшинами базилевс розв’язував різні важливі справи, судив з ними порушників
традицій і звичаїв.

На користь базилевса були встановлені серед населення певні
по­жертви, якими покривали його витрати, наприклад, на прийняття чу­жоземців,
бенкети і подарунки для них та інших почесних гостей. Ба-зилевсу виділяли
найкращу ділянку землі — теменос. На випадок його одруження чи одруження його
дітей населення робило внески, зате всіх запрошували до нього на святкування.
Ні корон, ні мантій бази-левси не носили. Єдиною відзнакою їхньої влади був
скіпетр — багато прикрашений жезл або посох.

3)Народні збори — агора. Це збори всього дорослого
чоловічого населення роду, фратрії чи філи. їх скликали базилевс чи рада старій­шин
в міру потреби, здебільшого для розв’язання найважливіших про­блем війни і
миру, про хід військових подій, з приводу епідемій, сти­хійних лих та ін. Кожен
громадянин міг виступити на зборах, беручи в руки спеціальний жезл, — знак
того, що він виконуватиме публічну фун­кцію. Голосування не було, а волю свою
народ висловлював криком. Отже, базилевс чи рада старійшин або вмілі оратори
могли легко пове­сти за собою маси. Збори повинні були закінчуватися до заходу
сонця.

Дальший розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь і
за­собів виробництва, поглиблення соціальної та майнової диференці­ації,
збільшення кількості рабів і посилення їх експлуатації, щораз ширше
використання рабської праці в усіх галузях господарства — усе це призводить до
остаточного розкладу родоплемінних відносин,

но

141

первіснообщинного ладу загалом. У VIII—VII ст. до н.е. в Греції
зміцнюється влада і зростають привілеї родової знаті. З’являється бор­гове
рабство неоплатних боржників. Дедалі більше майнове розшару­вання породжує
гострі соціальні та політичні суперечності між родо­вою аристократією, яка
тепер уже перетворилася на правлячу групу багатих землевласників, та простим
міським і сільським населенням — демосом — нащадками рядових общинників
гомерівської доби. По­ступово виникає і посилюється торгово-реміснича верства
міського населення, не пов’язана безпосередньо з сільським господарством.
Де-«~мос, зокрема міський, зі зміцненням своєї економічної сили почав ак­тивніше
домагатися своєї участі в управлінні суспільством і водночас обмеження влади
родової аристократії. Це був період зародження у Греції державності.

НаІгерТШУрігВалкаи виникло багато невеликих так званих
держав-полісів (поліс-місто). Форми правління у них були різними. Спочатку
здебільшого виникали тиранії. Тирани — одноособові правителі — вихідці з
аристократії, що примкнули до демосу, або з верхніх про­шарків самого демосу.
Вони проводили енергійну політику обмежен­ня прав старої родової знаті,
конфісковували частину її земель, вбива­ли або виганяли найактивніших
прибічників старих порядків. Попри всю недосконалість тиранії це була
прогресивна на той час форма вла­ди. Щоправда, тирани часто проводили
непослідовну політику і тим самим налаштовували проти себе демос, що їх обрав.
Ранні тиранії були недовгочасними. Поваливши владу аристократії і відкривши
простір для діяльності демосу, тирани втрачали свою владу і виявлялися не­потрібними.
Під час тиранії зростали і набували політичного досвіду і  політики, які
послідовніше відстоювали інтереси демосу, в результаті ;  народ знову повставав
— тепер уже проти тиранії.

Після повалення тиранії в найбільш економічно розвинених по­лісах
звичайно встановлювали нові форми правління демосу. Зокре­ма, у тих полісах, де
майнове розшарування громадян було порівняно невеликим, виникала стародавня
демократія («демос» — народ, «кра-тос» — правління, влада),
тобто правління вільних корінних жителів, усього поліса. А в тих полісах, де
майнове розшарування виявилося різким і вплив багатіїв великим, виникала
олігархія (тобто влада неба­гатьох). Слід чітко розуміти відмінність між
аристократією (теж вла­дою небагатьох) і олігархією. Аристократія була владою в
ранньора-бовласницькому суспільстві, яке щойно виникло після розкладу родо­вого
ладу. Це влада родової знаті. Олігархія виникає на вищому еко­номічному і
соціальному рівні. Олігархами були не обов’язково родові аристократи. Влада
олігархів ґрунтувалася на їхньому багатстві та

пов’язаній з ним економічній і політичній могутності. В
складі олі­гархів були і найбагатші представники демосу, і нащадки родової арис­тократії.

Рабовласницька демократія й олігархія, які виникли в VI ст.
до н.е., повністю розвинулися в V ст. до н.е., тобто вже в наступному, класич­ному
періоді.

Отже, на території Греції з розкладом первіснообщинного ладу
утворилося багато відносно невеликих держав. Що зумовило їх появу? Причини слід
шукати насамперед у природних та економічних умовах розвитку Греції. Природні
умови — високі дикі гори, порослі густими лісами, урвища, ущелини, які
покривають Балканський півострів, не сприяли об’єднанню племен, єдиному
господарському розвитку, фор­муванню єдиного внутрішнього ринку, встановленню
тісних контактів та взаєморозумінню між людьми. Навпаки, природні умови їх
роз’єд­нували. Крім того, Греція була заселена різними народами, які прийш­ли
туди в різні часи, були на різному ступені соціального розвитку, являли собою
різні племена, кожне зі своїми мовними, етнічними, ре­лігійними та іншими
особливостями.

Глава 2 ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНІХ АФІН

1. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея

Серед грецьких держав-полісів, які виникли на території
Бал-канського півострова, найбільш могутніми і впливовими були Афі­ни і Спарта.

— Афінська держава виникла у південно-східній частині
Балкансько-го півострова, так званій Аттіці. Аттіка — кам’янистий півострів,
май­же без родючих земель, зате там була якісна глина, родовища срібла, свинцю,
мармуру. Природні умови сприяли розвитку виноградарства, маслинництва та
скотарства. Населення активно займалося й торгів­лею, вимінюючи ремісничі
вироби на зерно. Тут поселилися племена іонійців і виникло багато міст-полісів,
які між собою вели постійні війни, що гальмувало процес об’єднання (синойкізм)
та зумовлювало пізнє утворення державності. Серед полісів Аттіки на перше місце
не­забаром виходять Афіни, де, як і в інших грецьких общинах, діяла рада
старійшин, базилевс, Народні збори. У Х-ІХ ст. до н.е. тут розгорнулася

142

143

гостра
боротьба між родовою аристократією і демосом. Влада арис­тократії була ще
міцною. У зв’язку з ускладненням функцій управлін­ня суспільством за домаганням
аристократії створено нову посаду — архонта (начальник, старший), якого обирали
на Народних зборах за­звичай із середовища родової знаті. Утворено й спеціальну
посаду * військового вождя — полемарха. Посада базилевса, хоч і не була оста­точно
скасована, стала другорядною. За ним зберігалися лише релігійні функції.

На ці нові посади почали обирати виключно представників
родової знаті: спочатку пожиттєво, потім на 10 років, а з першої чверті VII ст.
до н.е. — щорічно. Причому обирали вже не одного, а дев’ять архонтів, які
створили колегію. До її складу входили і базилевс, і полемарх. Очо­лював
колегію архонт — епонім, який здійснював нагляд за управлінням і виконував
судові функції. Його іменем називали рік, упродовж якого управляла колегія.
Після закінчення своїх повноважень архонти авто­матично і пожиттєво входили до
складу ареопагу (див. нижче).

Подібна доля спіткала і раду старійшин — буле, яка за нових
умов не влаштовувала родову знать. Вона була витіснена новим органом —
ареопагом, який хоч і обирали на Народних зборах, але тільки з пред­ставників
найбільш знатних і багатих сімей. Ареопаг збирався на узгір’ї, названому іменем
бога війни Ареса. До нього перейшли функції об­рання архонтів, він розв’язував
усі найважливіші питання управління суспільством, здійснював контроль над
діяльністю службових осіб. Народні збори скликалися зрідка. Держави у той час
ще не було.

Першим кроком до утворення держави стали реформи легендар­ного
грецького героя і мудреця Тесея (VII ст. до н.е.). Тесей об’єднав чотири
найбільші племена (філи) Аттіки в один народ з центром у Афінах. Поряд з
племінними органами управління було утворено єдині Народні збори, колегію
архонтів та ареопаг. Створено культ богині Афіни — опікунки міста і народу.
Кожне з чотирьох племен поділено на три фратрії (усього — 12), а кожну фратрію
на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на
три розряди:     благородних (евпатридів), землеробів (геоморів) і ремісників
(демі-

1 ^ургів).

До розрядів входили громадяни незалежно від приналежності до
племені. Евпатриди — це родова знать, аристократія. Вони покликані були
управляти суспільством. Землероби і ремісники повинні були працювати відповідно
до роду занять. Отже, влада в суспільстві воче­видь закріплялася за знаттю.

Всі справи, що стосувалися всього народу, вирішували тепер
цент­ральні органи. Почало зароджуватись спільне для всіх афінське право.

Громадян усіх об’єднаних племен не вважали тепер безправними
чу­жинцями на території будь-якого з об’єднаних племен, як це було ран­іше —
вони стали рівноправними з місцевими громадянами.

Згодом, коли утворюється військовий флот для захисту Аттіки
й охорони морської торгівлі, країна була поділена на невеликі територі­альні
райони — наукрарії, кожен з яких мав збудувати і спорядити і військовий
корабель. їх налічувалося 48 — по 12 на кожну філу. Очо­лювали такі райони
притани, які теж належали до евпатридів. Отже, розпочався поділ населення за
територіальною ознакою, і виникла ще одна посада.

Родовий устрій дедалі більше розпадається. Колегія архонтів,
аре­опаг — це вже не органи всього суспільства, що виражають волю ши­роких мас
населення, а органи родової аристократичної, землевлас­ницької та
рабовласницької знаті. Все інтенсивніший розвиток ремес­ла і торгівлі,
зростання товарності сільського господарства, втрата ним замкнутого
натурального характеру, розширення функцій грошей — це поступово, але невпинно
розхитувало первіснообщинний лад, який був безсилим проти переможного наступу
приватної власності, грошей.

Евпатриди на той час захопили майже всю найкращу землю, зали­шивши
колишнім общинникам — геоморам — невеликі неродючі ділянки, переважно на схилах
гір. Геомори, аби прожити до нового врожаю, часто змушені були брати позики
натурою чи грішми під заставу своїх ділянок або навіть під заставу особи самого
боржника. За вчасне неповернення боргу у геоморів кредитори забирали частину
ділянки або й всю, а боржник ставав залежним орендарем, сплачуючи часто
кредитору до 5/6 частин врожаю. Якщо ж позику зроблено під заставу особи чи
дітей, дружини боржника, то вони ставали боргови­ми рабами кредитора. Така
ситуація ще більше загострювала відноси­ни між родовою аристократією і демосом.
До речі, серед демосу теж було немало багатих людей — власників торгових домів,
ремісничих майстерень, кораблів, а також лихварів і купців та політично безправ­них,
які всіма засобами намагалися захистити себе від насилля знаті. Зрештою, і
серед самих евпатридів відбувається певне’розшарування. Декотрі з них починають
«організовувати торговельні промисли, реміс­ничі майстерні, зближуються за
своїми інтересами з багатими елемен­тами міського демосу.

Глибокі соціальні протиріччя -афінського суспільства у
будь-який момент могли призвести до вибуху або політичного перевороту. Грець­кий
історик Плутарх писав про тодішні Афіни: «…різка нерівність між багатими
і бідними дійшла до крайніх меж, суспільство було зовсім

144.

145

розхитане
кризою, увесь народ був у боргу в багатих». У 30-40-х роках VII ст. до
н.е. спробував вчинити переворот переможець Олімпійсь­ких ігор Кілон. Але народ
ще не був готовий до активних дій проти евпатридів, і Кілон був змушений
утекти, а його прихильників пере­били. Евпатриди одержали перемогу, але змушені
були піти на деякі -поступки. Зокрема, вони погодились на запис законів, проти
чого тривалий час заперечували, бо відсутність писаного права давала їм змогу
судити населення на підставі вигідних їм звичаїв, ними ж при­думаних правил та
ін. У 621 р. до н.е. архонтові Драконтові доручено провести запис діючого
права, що він і зробив. Докладніше про це розповімо далі.

2. Реформи Солона

Проте запис законів не міг покласти край суперечностям між
ев-патридами і демосом, бо майже не змінював економічного становища демосу і
зовсім не торкався його політичного, як і раніше, безправного стану. Сили
демосу зростали. Крім власних громадян його ряди по-повнювали люди інших
полісів, які прибували в Афіни, приваблені швидким економічним розвитком. Ці
люди нерідко були дуже багати­ми і мали значний вплив у суспільстві, хоч стояли
поза общиною і були позбавлені політичних прав.

Арістотель зазначив, що народ, позбавлений будь-яких прав,
на­решті повстав проти своїх правителів, і ця боротьба була тривалою. На
політичну арену вступив Солон (згідно з легендою, один з семи знаменитих
грецьких мудреців). Він належав до евпатридів, походив з роду легендарного
афінського базилевса Кодра, який свого часу вря­тував Афіни від дорійців. Солон
був поетом, людиною середнього достатку, багато подорожував, займався
торгівлею. З його ініціати­ви і під його керівництвом афіняни після багатьох
невдач звільнили від мегарців острів Саламін, з якого контролювався вхід до
афінсь-кої гавані Пірей. Цим самим Солон здобув надзвичайну популярність в
Афінах. У 594 р. до н.е. він був обраний архонтом з надзвичайними
повноваженнями. Солон добре розумів необхідність проведення до­корінних
перетворень у Афінах. За переконаннями він твердо стояв на боці демосу, зокрема
його торговельно-промислових кіл. За сло­вами Арістотеля, він був тим, хто
перший з евпатридів виступив на захист інтересів народу. Спираючись на активну
підтримку Народ­них зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх мож­на
поділити на економічні та політичні.

146

Економічні реформи. Головна економічна реформа Солона відома
під назвою «сисахфія», що означає «скидання тягаря» у
прямому і пере­носному розумінні._Вона полягала у «скиданні тягаря»
боргів, тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених
земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх
попереднім володільцям.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства.
Такі боргові зобов’язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня,
були заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин
відпускали на волю. Солон ужив усіх заходів, щоб ви­купити за рахунок
громадських коштів громадян, проданих у рабство за межі Аттіки.

Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив
максимум землеволодіння в одних руках, проте це іншими джерелами не підтвер­джено.
Був виданий закон про свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку,
коли заповідач не мав законних дітей, він міг запові­сти своє майно будь-якій
особі чи віддати його на суспільні потреби. До речі, з цього часу під виглядом
заповідання в Афінах почали про­давати і купувати землю, а Аттіка на тривалий
час перетворилася в країну середнього і дрібного землеволодіння.

До Солона в обігу були різні грецькі гроші, навіть родові
міри та монети. Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги,
запозичивши їх у Евбеї, що розширило торговельні контакти Афін. В інтересах
міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з краї­ни продовольство,
за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню
нових і розширенню старих вино­градників, садів, городів та регулювали правила
користування города­ми та колодязями, зрошувальними системами.  !.

Щоб успішніше розвивалися ремесла і торгівля, був виданий
закон про обов’язок батька навчити сина будь-якого ремесла, а інакше син мав
право відмовитись допомагати батьковГчи утримувати його в по­хилому віці.
Видано закон проти неробства.

Політичні реформи. У політичній сфері реформи Солона теж
були вагомими і глибокими._Він скасував генократію (гр. «генос» —
рід) — „владу родової аристокра^тії1піо^.снувала до цього часу, і замінив її
ти-мократією (гр. «тиме» — ціна, вартість) — владою, яка грунтувалася
на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов’яза­них з
пережитками родового ладу:

Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на
чотири роз­ряди за майновим цензом. До першого, найвищого розряду, належа­ли
громадяни,- які одержували з землі не менше 500 медимнів сипучої

—    ‘         ■             .               .               147

або
рідкої сільськогосподарської продукції на рік (медимн становив у середньому 50
кг або літрів). Згодом до них були прирівняні інші гро­мадяни (не тільки
землевласники), що мали майна на таку ж суму. їх називали п’ятсотмірниками,
вони мали обов’язок оснащувати військові кораблі, тримати їх у доброму стані, а
також служити у важ-коозброєній піхоті^До другого розряду належали громадяни,
які одер­жували не менше 300 медимнів, їх називали вершниками, оскільки вони
повинні були служити у кінноті на власному бойовому коні або у важ-коозброєній
піхоті. До третього розряду належали громадяни, котрі мали прибуток не менше
200 медимнів — зевгіти (гр. зевгос — запряг волів). Вони також служили у
піхотному ополченні й повинні були мати власне важке озброєння. До четвертого
розряду належали всі інші громадяни, тобто ті, які мали прибуток із землі менше
200 медимнів або відповідне рухоме майно, їх називали фетами (виробниками),
вони служили у легкоозброєній піхоті й на флоті.

Тепер уже політичні права, як і взагалі правове становище
людей у суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а
від майнового стану громадян. Отже, бути архонтами, членами арео­пагу, займати
інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого
розряду. Всі інші посади обіймали грома­дяни другого і третього розрядів. Фети
не могли бути обраними на жодні посади — вони тільки брали участь у Народних
зборах. Але й це мало неабияке значення, бо саме Народні збори обирали всіх
службо­вих осіб, тут вони звітували про свою діяльність, тут приймались зако­ни
і, власне, в Народних зборах фети становили більшість.

Саме ця реформа завдала найвідчутнішого удару пережиткам пер­віснообщинного
ладу. Права і обов’язки громадян з цього часу почали визначатися залежно від
їхнього майнового стану, а не від родової знат­ності. Народні збори з часів
Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх
розширилась. Вони мали на­зву «еклезія», тобто збори викликаних,
оскільки про день зборів зазда­легідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх
громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його
компетенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготов­ки
цих справ, а також загального управління країною він створив но­вий державний
орган — Раду 400. До неї кожне плем’я (всього чотири) обирало на своїх зборах з
громадян перших трьох розрядів, що посяг­ли 30-річного віку, по 100
представників (щорічно).

Збереження племен (філ) було поступкою родоплемінній знаті,
одним з проявів незавершеності, половинчастості реформ Солона. Це засвідчило
також збереження ареопагу, який був і залишався далі оп-

148

лотом родової знаті. Ареопаг зберігав за собою нагляд за
дотриманням законів, контроль за діяльністю Народних зборів і службових осіб,
су­дові функції, які навіть були розширені. За словами Солона, Рада 400 і
ареопаг — це ті якорі, які повинні стримувати державний корабель від наслідків
бурі.

Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена
виконавчою вла­дою, здійснюючи також судові та релігійні функції. Кожна філа
обира­ла з-посеред своїх громадян першого розряду по 10 кандидатів (усього 40).
Народні збори Афін обирали серед них дев’ять архонтів і одного секретаря. Про
це йдеться докладно далі.

Солон заснував ще один новий орган — суд присяжних (геліею).
До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох розрядів! Геліея була не
тільки найвищим судовим органом країни з обширною ком­петенцією, а й мала
важливі політичні функції, зокрема у сфері законо­давства (див. далі).

Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на
наукрарії

(48 — по 12 на кожне плем’я) з їхнім обов’язком поставляти
державі по

бойовому кораблю на рік. Провів він ще й інші реформи. Так,
було

прийнято закон про політичну активність громадян,’ згідно з
яким,

обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі
краї­

ни, всього народу, присутні повинні були висловити свою
думку,

відкрито сказати «так» або «ні», не
ховатися за спини інших, не відмов­

чуватись. Будь-який громадянин мав право притягнути до суду
зло­

чинця, порушника. Раніше таке право мали тільки сам
потерпілий або

представники його роду. Прийнято закони щодо фізичного
вихован­

ня молоді, проти марнотратства жінок та ін.               .,

Реформи Солона мали надзвичайно велике значення. Він, по-пер­ше,
розпочав еру так званих політичних революцій, які давно назріва­ли в афінському
суспільстві. По-друге, Солсда ‘Завдав рішучого удару залишкам первіснообщинного
ладу в усій Аттіці. Він продовжив роз­почату колись Тесеєм справу розбудови
Афінської держави, створив, по суті, цю державу у цілісному вигляді, її
механізм, систему держав­них органів. Після вилучення у евпатридів земельних
ділянок, які вони захопили за борги, скасування боргів і боргового рабства та
повернен­ня земельних ділянок селянам з’явилося багато дрібних власників, яких
евпатриди не мали змоги поневолювати. Ці реформи привели до роз­витку
рабовласницького господарства на основі ввезення рабів з-за кордону і, отже,
заклали основи для розвитку античного рабства. Ре­форми Солона, спрямовані
проти засилляевпатридів, зміцнювали ста­новище міського Демосу. Розділена за
майновими ознаками на різні розряди, родова аристократія втратила колишню силу
і вплив. Тому

і    і          149

вона
активно виступала.проти Солона, його реформ, намагаючись відновити старі
порядки.

Не зовсім задовольняли реформи Солона і низи демосу, зокрема
селян. Вони сподівалися на переділ земель, конфіскацію великих во­лодінь знаті,
проте Солон не насмілився на такий крок. Окрім збере­ження старих племен,
впливу знаті в ареопазі, це було ще одне свідчення половинчастості його реформ.
Отже, знать вважала реформи над­мірними, а низи — замалими, неповними, всі
разом вимагали їхнього удосконалення.

Отож, гостра політична боротьба в Афінах, щоправда, вже іншо­го
спрямування, ніж попередня, продовжувалась.

Намагаючись зберегти реформи, Солон вирішив зректися своєї
посади, всіх повноважень, і, взявши з громадян обіцянку не змінюва­ти реформ,
зберігати їхню дію і перевірити її часом до його повернен­ня, на десять років
покинув Афіни.

3. Реформи Клісфена

Цей крок Солона не зупинив боротьби. У 584 р. до н.е. було
виріше­но збільшити кількість архонтів до десяти, причому евпатриди пого­дились,
що троє з них будуть геоморами і двоє — деміургами. Але й це не розрядило
ситуації. Спираючись на міську і сільську бідноту, 560 р. до н.е. владу
захоплює Пісістрат, який у молоді літа прославився, відвоювавши (за ініціативою
Солона) у мегарців острів Саламін. Він проголосив себе тираном, ставлеником
демосу і перебував на цій по­саді 33 роки. Реформ Солона він не змінив, усі
попередні органи теж залишались. Пісістрат та його сини дбали тільки про те,
щоб на всіх важливих посадах були їхні прибічники. Тиран конфіскував частину
земель у евпатридів, наділивши ними бідних селян, запровадив дер­жавний
довгостроковий кредит селянам і ремісникам, увів інститут роз’їзних суддів, щоб
люди з місць не мусили їздити по судових спра­вах у Афіни. Він призначив єдиний
поземельний податок (залежно від розміру землеволодіння), сприяв створенню
афінських колоній, зок­рема на кримському і кавказькому узбережжях Чорного
моря, зробив спробу захопити Дарданелли (Геллеспонт), вів в Афінах обширне бу­дівництво.
У 527 р. до н.е. Пісістрат помер і тиранами стали двоє його синів, їхня
політика була дещо іншою: збільшувались податки, чини­лись розправи над
політичними супротивниками, посилився терор. Незабаром одного з них вороги
тиранії вбили, другий 510 р. до н.е. був змушений зректися влади.

Боротьба між аристократією та демосом спалахнула з новою
силою. Спроба спартанців втрутитись у події і допомогти аристократам відновити
свою владу закінчилась невдачею. Демос переміг. На чолі Афін став вождь демосу,
непримиримий противник тиранії, арис­тократів і спартанців Клісфен, що походив
зі знатної родини Алк-меонідів.

У 509 р. до н.е., ставши першим архонтом, Клісфен провів
серію реформ. Ці реформи остаточно ліквідували залишки родового ладу і
сформували систему афінської демократії, яка зберігалася з невелики­ми змінами
впродовж усього періоду існування Афінської держави. Ос­новною метою Клісфена
було остаточно ліквідувати вплив і силу реак­ційної землевласницької родової
знаті, демократизувати суспільно-по­літичний устрій Афін.

Насамперед Клісфен ліквідував чотири родові племена і
натомість запровадив територіальний поділ: поділив Аттіку на 10 територіаль­них
філ. При цьому враховувався природний поділ країни на три ос­новні регіони:
міський (Афіни), прибережний і внутрішній. У двох перших переважав демос, у
третьому — аристократія. Кожна філа поді­лялася на три частини — триттії: по
одній з кожного регіону. Отже, всього було 30 триттій. Філи не становили
єдиної, цілісної території, бо питання, з яких саме триттій складатиметься
філа, вирішувалося жеребкуванням. Часто триттії однієї філи не мали спільних
кордонів, бо розташовувались далеко одна від одної. Клісфен мав на меті згурту­вати
раніше розірваних родовими і племінними відносинами людей з різних частий
Аттіки. Причому у кожній філі 2/3 населення були міські жителі і ті, що тяжіли
до міст, і тільки 1/3 — сільські, де відчутними були вплив і влада
аристократії. Клісфен увів до складу філ не тільки корінних афінян, але й
значну частину метеків та інших чужоземців, що оселилися назавжди в Афінах.

Водночас ця обставина (розкиданість триттій) у зв’язку з
невели­кими розмірами території Аттіки не утруднювала управління такими
черезсмужними філами.

Клісфен поділив територію Афін на 100 ще дрібніших одиниць —
демів. На триттію припадало по три-чотири деми та по 10 демів на кож­ну філу.
Згодом кількість демів зросла. Кожного афінського громадя­нина було приписано
за місцем проживання до якогось дему. Прина­лежність ця була спадковою.
Називати себе родовим походженням за­боронялось. Кожен громадянин поруч зі
своїм іменем повинен був за­значати ще й назву дему. Тільки приналежність до
дему давала грома­дянам повноправність. Отже, на той час була така
адміністративно-те-глгторіальна структура: 10 філ, 30 триттій, 100 демів,

150

151

Найвищим органом влади філи були Народні збори (агора),
поточ­не управління здійснювала колегія трьох епімелетів, яку обирали що­річно
Народні збори (здебільшого це були начальники триттій, але не обов’язково).
Кожна філа мала свого покровителя — бога або леген­дарного героя. У триттії
діяли свої Народні збори, які щорічно обира­ли начальника. У демах також
управляли Народні збори і щорічно оби­раний ними староста (демарх). Його
обов’язками було скликати На­родні збори, виконувати їхні рішення, здійснювати
поточне управлін­ня. Народні збори обирали також скарбника та інших урядовців.
Деми, з одного боку, мали свою, внутрішню, автономну компетенцію, з іншо­го —
виконували доручені їм державою справи (наприклад, ведення обліку
військовозобов’язаних — каталогів, збирання податків — ей-сфора). До демів
перейшли усі фінансові, поліційні та інші справи, якими раніше відали
наукрарії, проте самі наукрарії збереглися (замість 48 їх стало 50 — по п’ять
на філу). Вони і далі повинні були щорічно будувати по одному військовому кораблю.

Клісфен утворив нові державні органи. Рада 400 у зв’язку з
ліквіда­цією чотирьох племен була теж ліквідована. Замість неї утворено Раду
500 — по 50 осіб від кожної філи (докладно це розглянемо далі).

Створено також колегію десяти стратегів — по одному від
філи. Головно це були військові вожді, але не тільки — вони мали також важ­ливі
адміністративно-політичні повноваження.

Інші державні органи — геліея, ареопаг, колегія архонтів — з
дея­кими змінами в їх компетенції залишилися і діяли.

Щоб зміцнити демократичні засади суспільства, зокрема
запобігти ‘ відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так
званий остракізм — суд черепків (гр. остракон — черепок). Один раз на рік на
головних зборах шостої пританії (про це докладніше — далі) присутні повинні
були відповісти на запитання, чи є в державі люди­на, яка своєю діяльністю
шкодить демократії, існуючому суспільству, устрою. Якщо народ на це запитання
відповідав ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких
вони писали ім’я цієї людини. За більшістю голосів таку людину виганяли з Афін
на десять років (згодом на п’ять) без позбавлення громадянських чи будь-яких
майнових або спадкових прав.

Отже, реформи Клісфена, завдавши остаточного удару пережит­кам
родоплемінного устрою, завершили так звану епоху політичних революцій і
формування афінської державності.

4. Реформи Ефіальта і Перікла. Розвиток афінської
державності та її падіння

У першій третині V ст. до н.е. Афінській державі разом з
усією Гре­цією (Елладою) довелося пережити тяжкі часи. На близькому і серед­ньому
сході на той час утворилася велцка і могутня Перська держава. Вона завоювала
цілу Малу Азію, Вавилон, Єгипет та багато інших ста­родавніх держав і
середньоазіатських територій. Перські царі назива­ли себе царями усіх чотирьох
сторін світу і претендували на світове (в їхньому розумінні) панування.
Невеликі, але багаті грецькі держави, які існували буквально під боком Персії,
викликали у перських царів бажання негайно їх завоювати, тим паче, що
противник, як їм здава­лося, був слабкий, сили його розпорошені. Приводом для
нападу по­служила допомога Афін і деяких інших держав Еллади грецьким коло­ніям
у Малій Азії в їхній боротьбі проти Персії. У 492 р. до н.е. персь­кий цар
Дарій І спорядив велике військо і флот на Балкани. Над усією • Грецією нависла
смертельна загроза бути поневоленою. Ця загроза була. цілком реальною, бо серед
греків виникали постійні суперечки, грецькі держави ворогували між собою, вели
безперервні міжусобні війни. Але грекам, які так і не зуміли на той час
об’єднатися, доля дала шанс вря­туватися від поневолення. Перський флот
потрапив (біля сучасного Афону) у жорстокий шторм і більша частина кораблів
була^нищена, а сухопутна армія зазнала значних втрат у боях з войовничими фра­кійськими
племенами, територією яких просувалася до Греції.

Персам тимчасово довелось відступити. Цар, однак, відрядив у
Гре-и цію послів з вимогою дати Персії «землю і воду», тобто
добровільно підкоритися. Деякі грецькі держави так і зробили (у фессаліїі
Беотії), проте більшість з них відмовилися. В Афінах перських послів скинули зі
скелі, а у Спарті втопили в колодязі, говорячи, що там вони діста­нуть і землю,
і воду.

У 490 р. до н.е. відбувся другий перський похід проти
Греції. Голов­ний удар був спрямований проти Афін. Афіни до бою залучили всіх,
кого тільки можна, і було зібрано 10 тис. воїнів. Ще тисячу надіслало союзне
місто Платеї. Інші держави вичікували. Спарта, до якої афіня­ни звернулися за
допомогою, заявила, що вона готова допомогти, але у зв’язку з релігійним святом
воїни не можуть виступити в похід. Персів же було понад 100 тис. Полководець
Мільтіад звернувся до воїнів Афін із закликом: перемога або смерть чи неволя —
це єдиний вибір. Афіняни перші пішли у наступ і здобули блискучу перемогу. Бій,
що відбувся у Марафонській долині, увійшов в історію як приклад нечуваного
героїз­му і безмежної любові до свого краю, народу, прагнення свободи.

152

153

З часу реформ Клісфена в соціально-економічному ладі Афін
відбу­лися значні зміни. В економіці великого значення набули морська тор­гівля,
ремесла, значно збільшився флот. У державно-політичному житті зріс вплив
торговельно-ремісничих верств населення, зміцніли демок­ратичні сили. Великі
кошти були виділені на будівництво військових кораблів, оборонних споруд. Афіни
стали наймогутнішою’ морською державою Греції, і це було надзвичайно важливо,
бо Персія, яку після смерті Дарія очолював цар Ксеркс (486-465 рр. до н.е.),
знову готувала похід проти Греції, який розпочався у 480 р. до н.е. За
Геродотом, Ксеркс мобілізував величезні сили: понад 1 млн воїнів, 1200 суден.
Хоч пізніші історики вважають ці цифри явно завищеними, не викликає сумніву, що
вони були значними. Але й греки, навчені досвідом, не сиділи, склав­ши руки.
Більшість грецьких держав об’єднали сили, хоча Фессалія та Беотія і далі стояли
за персів, а Аргос оголосив нейтралітет. Невеликий загін грецьких воїнів, ядром
якого було 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, декілька днів стримували
персів у гірському Фермопільсько-му проході. Всі вони героїчно загинули.
Перська армія прорвалася в Аттіку, Афіни були спустошені, але не підкорені.
Війна продовжувала­ся. У 480 р. до н.е. об’єднаний грецький флот на чолі з
афінянином Фемістоклом біля острова Саламін вщент розбив перський флот, а в 479
р. грецькі війська біля Платеїв розбили й сухопутну перську армію. Загроза
перського поневолення була відвернена.

Наслідком греко-перських воєн стало зміцнення Афін, небувале
зростання їхньої економічної і політичної могутності. Афіни органі­зували
великий морський союз грецьких держав. Члени союзу повинні були будувати
кораблі для спільного флоту (війна з Персією ще не за­кінчилася) і робити
щорічні внески (форос) у спільну скарбницю, що знаходилася на острові Делос.
Незабаром будівництво флоту, як і ке­рівництво союзом, було доручено Афінам. Та
й скарбницю перевели в Афіни. З того часу Афіни щораз частіше використовували
ці величезні кошти для своїх цілей. Вони захопили у знесиленої Персії її
численні володіння у Фракії, на малоазійському узбережжі. Афінські колоністи,
купці, работорговці розосереджувались по всіх островах і берегах Егейського,
Чорного, частково Середземного морів. Афіни почали практикувати втручання у
внутрішні справи союзних держав, поши­рювали на них дію свого права,
встановлювали вигідні їм форми прав­ління. У багатьох з цих держав були
афінські наглядачі, контролери, там розміщували афінські гарнізони, створювали
колонії афінських поселенців (клерухії). Встановлено обов’язок для всіх членів
морсько­го союзу розглядати спірні справи, що стосувалися союзу, в афінських
судах, а згодом й усі інші справи, де сторонами були громадяни різних

міст- держав. Це збагачувало афінську скарбницю. Афіни
самовільно збільшували або зменшували розміри членських внесків союзників. Вони
стали могутньою, хоч і невеликою державою, жвавим центром грецької та
міжнародної торгівлі, ремесла тощо. Обіг афінської торгівлі досяг величезних
розмірів. «Усе, що є найкращого в Італії, Сицилії, на Кіпрі, в Єгипті, у
Лівії, в Понті, в Пелопонесі і в інших місцях, усе стікається сюди, в Афіни,
завдяки нашому пануванню на морі», — за­значено в одному з політичних
трактатів V ст. до н.е. Збільшуються на­селення Афін, кількість рабів, притік
іноземців.

Надзвичайно високого розвитку досягла культура Афін. їх
вважа­ли центром грецької науки і філософсько-політичної думки. Тут про­цвітають
точні, природничі та гуманітарні науки, розвиваються основні напрями філософії,
блискучих успіхів досягає образотворче мистецт­во, література, поезія та інші
галузі культури. І сьогодні грецька мова широко вживається в науковій
термінології, значна частина наших імен грецького походження. Грецькі трагедії
і комедії не сходять зі сцен те­атрів усього світу.

Важливим наслідком греко-перських воєн була дальша демокра­тизація
державного ладу та політичного режиму Афін. Цього вимагав демос, зокрема його
низи — селяни, ремісники, на яких лягав основ­ний тягар війни. Вже у 487 р. до
н.е. обрання архонтів шляхом голосу­вання було замінено обранням за жеребом.
Крім громадян першого розряду допущено до цих посад громадян другого розряду.
Роль ар­хонтів, однак, падає у зв’язку з посиленням колегії стратегів.

Зазначимо, що в Афінах увесь час не припинялася боротьба між
демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте
згодом знову активізувалась (остаточниц мир між грець­кими державами і Персією
був укладений 449 р. до н.е.). У 462 р. до н.е. вождь демократів Ефіальт, якого
Арістотель називав людиною спра­ведливою і непідкупною, провів ще одні реформи.
Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі
гуртувалася аристократія. Ареопагу, нагадаємо, належало право контролювати
діяльність Народних зборів і службових осіб. Ареопаг міг накласти за­борону на
рішення Народних зборів і урядовців, наглядав за виконан­ням законів, за поведінкою
громадян і т.д. Спочатку Ефіальт повів бо­ротьбу з окремими членами ареопагу,
притягнувши їх до судової відпо­відальності за зловживання службовим
становищем, за хабарі. Підго­тувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти
ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його
політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції (докладно —
далі) та нагляд за релігійним культом. Відбулося дальше зниження майно-

154

155

вого
цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій роз­ряд громадян —
зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї ре­форми життям — його було
вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого
стратега став ще один вождь демократів (хоч походив з аристократів і мав великий
маєток), знаменитий політичний діяч, оратор, перемо­жець Олімпійських ігор
Перікл. Він був глибоко відданий ідеям демок­ратії, піклувався про поліпшення
життя афінського демосу і метою свого життя поставив політичну діяльність На
користь демосу. Перікл керував державою 15 років (443-429 рр.), помер під час
епідемії, як тоді гадали, чуми. Коли перед смертю його запитали, що він вважає
найго­ловнішим у своєму житті, Перікл відповів: «Те, що жоден афінський
громадянин з моєї вини не одягнув чорного плаща» (знаку жалоби).

Період правління Перікла вважався «золотим віком»
Афін, епохою їх найвищого розвитку. На цей час остаточно склалася демократична
державність Афін, їх конституційне законодавство, правове станови­ще громадян
та ін.

Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх
гро­мадян у політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від
майна, до будь-якої посади в державі. До правління Перікла дер­жавна праця,
виконання громадських обов’язків не оплачувались. Отож, щоб зробити доступ
незаможних представників населення до державної служби реальним, Перікл домігся
через Народні збори вве­дення оплати за державну службу. Ввели оплату і за
військову службу. Навіть за участь у Народних зборах почали платити гроші (2
оболи — розмір денного середнього заробітку ремісника). До речі, Народні збо­ри
при Періклі почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх
регулярно, і вони розв’язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні
посади обирали за жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто,
особливо знать, не міг скористатися соїм впливом, розгортати закулісну
діяльність. Відкритим голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників,
оскільки вважалось, що для цих посад потрібна спеціальна підготовка.

Дбаючи про розвиток науки і мистецтва, просвіти, Перікл
сприяв їхньому розвиткові. Для найбідніших громадян він увів оплату так зва­них
театральних грошей, щоб усі могли відвідувати театри.

Перікл організував велике оборонне будівництво. Афіни і
«кори­дор» до їхнього порту Пірей були оточені стінами, велике і
пишне бу­дівництво велося у самому місті. Зі старого напівсільського міста Афі­ни
перетворилися у велике місто світового значення, яке блиском зать­марило всі
інші міста Греції. В центрі його, біля храму богині Афіни,

стояла статуя цієї богині висотою близько 20 м, виготовлена
зі золота та слонової кістки. Сюди з’їжджалися філософи, вчені, письменники,
скульптори з усіх навколишніх країн. Тут деякий час мешкали і працю­вали
історик Геродот, філософ Анаксагор, скульптор Фідій та багато інших, імена яких
донині відомі всьому світові. Перікл мріяв, щоб афінські громадяни досягли
людського ідеалу, були прекрасними. А прекрасною греки вважали людину з такими
якостями: доброчесність, хоробрість, духовна і фізична краса, почуття міри.

Однак у тому ж V ст. до н.е. Афіни спіткало ще одне
випробуван­ня: вибухнула нова війна. На цей раз зі Спартою та грецькими держа­вами
так званого Пелопонеського союзу, який очолювала Спарта. Міжусобний конфлікт
між цими двома могутніми державами назрівав давно. Причин було багато — як
економічних, так і політичних (ос­кільки Спарта була аристократичною державою).
У 421 р. до н.е. війна розпочалася і зі змінним успіхом тривала близько 30
років. Супро­воджувалася вона гострою внутрішньою боротьбою різних політич­них
сил. Зокрема, в Афінах та в деяких їхніх союзників підняла голову аристократія.
Аристократія, землевласницька знать, прихильна до Спарти, об’єднувались,
створюючи союзи, товариства, так звані ге­терії. Афіни придушували їхні виступи,
навіть повстання, безоглядно і жорстоко. •

У 410-413 рр. до н.е. афіняни зазнали серйозної невдачі у
Пелопо-неській війні. Вони здійснили великий морський похід до Сицилії, яка
забезпечувала Спарту продовольством та військовою допомогою. Про­те флот потерпів
там поразку. На суші афіняни теж були розбиті, воїнів, що уціліли, було продано
у рабство. Невдача сицилійської експедиції, великі втрати у кораблях і війську,
затрати величезних грошових і ма­теріальних ресурсів—усе це суттєво підірвало
міцність Афінської дер­жави, позиції демократів. До того ж Афіци охопила
завезена зі сходу епідемія чуми (або тифу).

У 411 р. до н.е. в Афінах, за допомогою Спарти, стався
олігархіч­ний переворот. Була створена комісія у складі 30 осіб для вироблення
нових законів. Ліквідовано низку демократичних інститутів, посад, усі виплати і
допомоги громадянам. Створено новий орган зі знаті та вер­хівки демосу — раду
400, до якої перейшли повноваження всіх інших органів афінської демократії.
Обмежено кількість повноправних гро­мадян — до 5 тис. осіб (закон Ферамена).
Оплату за здійснення дер­жавної служби скасували. Низи народу, отже, знову були
усунені від влади. Оскільки олігархи обіцяли закінчити війну (а це було на той
час основним), то народ спочатку їх підтримав, але незабаром відвер­нувся, бо
миру зі Спартою так і не було укладено (з вини Спарти).

156

157

Олігархи
спробували правити за допомогою терору, це скінчилося не­вдачею.

У 403 р. до н.е. демократію в Афінах було відновлено, але
внутрішня боротьба політичних сил не припинилася. На рік раніше закінчилася
Пелопонеська війна, Афіни були змушені капітулювати. Афінський морський союз
було ліквідовано, більшість грецьких держав, у тому числі Афіни, введено до
складу Пелопонеського союзу. Афіни втрати­ли колишню свою славу і могутність,
пальму першої у Греції держави.

Як сталося, що відстала Спарта перемогла набагато
розвиненіші в економічному і політичному відношенні Афіни?

Причина полягає в тому, що Афінський демократичний уряд при­пустився
суттєвих військових помилок, серед яких особливо грубою була сицилійська
експедиція. Спарта мала кращу і міцнішу військову організацію, та головне те,
що Спарті надавала велику фінансову до­помогу Персія. Тому Спарта мала змогу
постійно відновлювати свій економічний і військовий потенціал. Неміцним був і
Афінський морсь­кий союз, де Афіни правили методами диктату. Нестійкою,
небезпеч­ною для демократії була внутрішня ситуація Афін, де підривну роботу
постійно вели аристократи, знать.

Згодом Афінська держава дещо зміцніла, демократія знов
перемог­ла. У 378 р. до н.е. навіть відновлено Афінський морський союз. Але
Афіни вже не відігравали в ньому такої домінуючої ролі, як раніше. Скарбниця
Афін збідніла, суспільство роздирають соціальні та полі­тичні суперечності.
Різко поляризуються розкіш небагатьох і бідність низів.

У другій половині IV ст. до н.е. грецькі держави стикаються
з но­вою небезпекою: підноситься на півночі Греції Македонія (елліни, до речі,
не вважали македонців греками). Македонія, створивши потуж­ну армію, починає
захоплювати одну за одною грецькі держави. У битві при Хіронеї 338 р. до н.е.
було розбито й афінське військо. Майже всі грецькі держави, крім Спарти,
увійшли до складу імперії Александра Македонського. Після її розпаду (323 р. до
н.е. Александр Македонсь­кий помер) усю Грецію (II ст. до н.е.), в тому числі
Спарту, захопив Рим.

5. Суспільний лад

Громадяни. Населення стародавніх Афін поділялося на дві
основні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував
принциповий поділ: на громадян і негромадян. До останніх належали

метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс,
кожна держава, в тому числі Афіни, — це була тісно згуртована община гро­мадян.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину,
чиї батько і мати були афінськими громадянами і проживали у закон­но
оформленому шлюбі. Щоправда, спочатку деякий час діяло прави­ло, що для
наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати
могла бути й чужоземкою, але при законно офор­мленому шлюбі. Згодом з’явився
закон, згідно з яким для повноправ­ності дитини необхідно мати афінське
громадянство обом батькам (час його прийняття невідомий). Його, однак, не
завжди дотримувались. Тому Перікл у 461 р. до н.е. домігся через Народні збори
підтверджен- , ня цього закону, встановивши так зване «чисте
громадянство». Водно­час проведено перевірку усіх афінських громадян,
внаслідок якої близь­ко 5 тис. осіб виключили зі списків з усіма наслідками, що
з цього вип­ливали. Друга велика «чистка» була проведена у 345 р. до
н.е. за архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося
кон­фіскацією майна і продажем «самозваних» громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку,
коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему, в якому
числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили
окремі службовці. Приймали громадян у члени дему на за­гальних зборах дему.
Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту:
«Я не посоромДю священної зброї і не залишу товариша в бою, буду захищати
сам і з усіма все священне і заповітне, не применшу сили і слави вітчизни, але
збільшу їх, буду розумно коритися існуючій владі та законам, встановленим і
тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищи­ти закони або не
коритиметься їм, я не допущу цього і буду боротися проти нього і сам, і з
усіма. Буду також шанувати вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками
боги». Відмову в прийнятті у гро­мадянство можна було оскаржити до суду —
геліеї. Але якщо суд підтвердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали у
рабство. Якщо ж визнав його скаргу правомірною, то його вписували до списків
громадян дему.

Стародавні греки право громадянства вважали священним, ретель­но
оберігали його, бо воно вважалось за честь. Вчинки і дії, які пляму­вали цю
честь, тягли за собою (постійну або тимчасову, часткову або повну) втрату прав
громадянства («атімія»). Стародавні письменники та історики наводять
чимало фактів атімії. Повне позбавлення прав означало для засудженого і його
потомства позбавлення права з’явля-

158

159

тися у публічних місцях, на святах, ринках, у Народних
зборах, бути позивачем і відповідачем у суді, служити у війську. Як додаткове
пока­рання могла бути конфіскація майна. Повернення громадянських прав
допускалось тільки за рішенням Народних зборів.

Афінські громадяни — і тільки вони — користувалися всією по­внотою
цивільно-правових, економічних і політичних прав. Уся їх су­купність називалася
їате — честь. Звідси й атімія — безчестя.

Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних
зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські по­сади (з ЗО
років), право на службу у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних
воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. За важливі
заслуги перед суспільством і державою, згідно з постановою Народних зборів,
громадян наділяли пільгами і почесними правами, зокрема, звільняли від літургії
(див. далі) чи по­датків, правом займати почесні місця на святах і в Народних
зборах, носити почесний вінок, правом на почесний обід чи постійне харчу­вання
в приміщенні ради 500 та ін.

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перікла)
зале­жали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів (див. рефор­ми
Солона). Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого
розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перікла,
як зазначалось, усі громадяни були зрівняні у політичних правах. Проте поділ
громадян на чотири май­нові розряди і у зв’язку з цим певні переваги і привілеї
громадян ви­щих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. до н.е., однак, були вве­дені
деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого
розряду слугував грошовий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян
з річним прибутком 6 тис. драхм, до дру­гого —3 тис, до третього — 1 тис.
драхм. Усіх інших, що мають ниж­чий прибуток, віднесено до четвертого розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах були повноправними
громадянами тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов’язки, серед яких найважливі­шим
була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради 500, державних
урядовців та власників кораблів, які служили державі. Важ­ливими були й
обов’язки брати участь у роботі Народних зборів, вико­нувати певні повинності й
сплачувати податок на користь суспільства, держави. Найбагатші громадяни
(перший розряд) мали ще один обо­в’язок перед суспільством — так звані
літургії. Чим багатший був гро­мадянин, тим складнішими були літургії,
пов’язані зазвичай зі значни­ми видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто
такі, які повторю-

валися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних
належали хо-регії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних зма­гань,
театральних вистав та ін.), гімнасіархії (організація і харчування учасників
спортивних змагань), фінансування спільних обідів під час різних святкувань та
ін.

До надзвичайних літургій відносили трієрархію — обов’язок
спо­рядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус
корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для
плавання. За це такому громадянинові давалась змога рік командувати цим
кораблем з правом отримання певної частки воєн­них трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і
два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива,
то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого
громадянина. Коли ж і той заперечував, то пер­ший міг запропонувати другому
обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися.
Водночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе
різні літур­гії — щоб здобути в суспільстві повагу і славу, популярність й
політичні дивіденди. Як засвідчують джерела, щорічно близько 60 громадян ви­конували
літургії.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися
всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як гтромадя-ни всіх
інших держав — полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними
іноземцями. Це викликало гостру критику прогре­сивних політичних діячів,
філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно
від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак,
міждержавно-пра­вові інститути, які регулювали відносини різних міст-держав. Це
зу­мовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та
іншими зв’язками між грецькими державами. Так виникла проксенія — інститут
«гостинності», що регулювала відно­сини громадян до іноземців-греків
за принципом взаємності. Про­ксенія здійснювалась між окремими особами чи
категоріями грома­дян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав
піклуван­ня про таких іноземців спеціальним уповноваженим — проксенам або одні
держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захис­никами і
посередниками для своїх громадян перед громадянами і вла­стями інших держав.
Через проксенів вели й дипломатичні перегово­ри з іншою державою, спершу
звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою
«гостинності», іноземець не

160

161

міг
користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних
прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати
нерухомості).

Потім виникає інститут «ісополітії» — коли дві чи
більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою
уго­дою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та
приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів:
двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад,
платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли
її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв’язку з практикою ісополітій виникла
ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для розв’я­зання
мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжна­родне, точніше,
загальногрецьке право, яке відповідало новим умо­вам економічного і політичного
життя.

Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних
прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінян-ки політичних прав
не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичай­но, раби. Про чужинців-гостей
ми щойно згадували. Але була в Афі­нах ще одна, як уже зазначалося, категорія
вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно
проживали в Афінах. Звідси й їхня назва — «спільнопроживаючі».
Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало
людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремес­лом, бо
купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (на­приклад, через
дарування) не мали права. Афінські власті загалом сприяли їх появі та поселенню
в країні, тому кількість їх зростала і ста

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ