§2. Основні вимоги правильного застосування правових норм і прийняття рішень по справі

§2. Основні вимоги правильного застосування правових норм і прийняття рішень по справі

9
0

В процесі застосування правових норм можна
виділити дві групи вимог, які пред’являються до цієї діяльності. До пер­шої
групи відносять такі принципи-вимоги: законність, об­грунтованість,
доцільність, справедливість і гуманізм. їх іноді називають основними вимогами
правильного застосування правових норм. До другої групи відносять всебічність,
повно­ту, об’єктивність, істинність тощо. Ці вимоги розглядають як похідні,
конкретизуючі і доповнюючі до основних вимог.

165

1.
Розглянемо суть основних вимог правозастосувальної діяльності. Однією із таких
вимог або принципів є принцип законності. Всі рішення, які приймаються
суб’єктами пра­возастосувальної діяльності, повинні бути законними. Ра­зом із
тим цей принцип можна конкретизувати.

а)             Всі рішення (або вироки)
повинні прийматись в межах

компетенції (повноважень) службових осіб,
державних

органів і інших суб’єктів правозастосування.
Ця компетен­

ція закріплена в нормативно-правових актах.
Наприклад,

органи внутрішніх справ згідно із Законом «Про
міліцію» не

мають повноважень розглядати спори між
громадянами і

підприємствами. Такі спори між громадянами
повинні роз­

глядати загальні суди, а між організаціями і
підприємствами

— арбітражні суди. В зв’язку з цим, службові
особи повинні

уважно вивчити справу, щоб правильно
визначити, який дер­

жавний орган повинен її розглядати.

б)            Рішення можна приймати лише на
підставі, передба­

ченій в гіпотезі правової норми або
нормативного акту. В

гіпотезі сформульовані такі обставини і факти,
яким держа­

ва надає юридичного значення. Всі інші факти і
обставини,

які не відображені в гіпотезі правової норми,
не мають юри­

дичного значення і не можуть служити підставою
для прий­

няття рішень. Такі рішення будуть незаконними.
Коли немає

норми права чи нормативного акта, який
потрібно застосо­

вувати, то рішення приймаються, виходячи із
вимог загаль­

них принципів права.

в)             Всі рішення повинні прийматись
за процедурою, яка

встановлена законом або іншими
нормативно-правовими

актами. Це означає, що потрібно точно
дотримуватись про­

цесуальних норм, які викладені в
кримінально-процесуаль­

ному кодексі (КПК), цивільно-процесуальному
кодексі, ар­

бітражному або адміністративному процесі.
Наприклад,

згідно з ст.295 КПК України головуючий суду
зобов’язаний

роз’яснити права і обов’язки учасникам
кримінального про­

цесу, особливо потерпілим і підсудним (ст.294
КПК). Спра­

ви про адміністративні правопорушення потрібно
розгляда­

ти не пізніше ніж через два місяці з моменту
скоєння адмі­

ністративного проступку.

г)             Рішення повинні прийматись у
повній відповідності з

їх змістом. Це означає, що компетентні
службові особи

166

зобов’язані точно дотримуватись не тільки
гіпотези, але і диспозиції, і санкції правової норми. Для того, щоб прий­мати
рішення, потрібно зрозуміти, вияснити зміст правової норми так, як зрозумів її
законодавець, коли приймав нор­мативно-правовий акт.

д) Рішення повинні прийматись у тій формі, яка
передба­чена законом. Форми рішень можуть бути різними: поста­нова про
адміністративне правопорушення, протокол, ви­рок по кримінальних справах, який
виноситься судом, рішен­ня по цивільних справах тощо.

В постанові Пленуму Верховного Суду України
вказуєть­ся, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя,
покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і
державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств,
установ, організацій і правопорядку. Тому суди повинні неухильно додержувати
вимоги про законність і обгрунтованість рішення в цивільній справі.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши
всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно пере­віривши
обставини, вирішив справу у відповідності з нор­мами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі
за­кону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загаль­них засад і
змісту законодавства України.1

2. Правильне застосування норм права повинно
бути не тільки законним, але й обгрунтованим. Хоч законність і об­грунтованість
співпадають в певній мірі, але не зовсім точ­но. Наприклад, рішення або вирок
суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони),
але необгрунтованим по суті. Обгрунтованість означає за­стосування норм права
на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно
не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв’язку з
конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна

‘Див.:
Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних справах.
— К. Юрінком, 1995.—С.411.

167

відповідати
законній стороні і навпаки. Тільки всебічне ви­вчення і врахування всіх
факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб’єкти
правозастосування по­винні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому
прийнято таке рішення, а не інше. Обгрунтованим визнаєть­ся таке рішення, в
якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи,
висновки суду про вста­новлені обставини і правові наслідки є вичерпними,
відпові­дають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в
судовому засіданні. В силу принципу безпо­середності судового розгляду (ст. 160
ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначе­ному
законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються
рішення. Неприпустимим є вима­гання і приєднання до справи матеріалів на
підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може
обгрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в
судовому засіданні і досліджені у су­купності з іншими матеріалами справи.1

3. Застосування норм права повинно бути не
тільки за­конним, обгрунтованим, але і доцільним. Доцільність в прин­ципі
закладена в нормативно-правових актах, та й сам за­кон повинен бути доцільним.
Тому точне і неухильне його виконання і дотримання є доцільним застосуванням.
Разом із тим, в законі даються альтернативні рішення, санкції, вибір яких
повинен бути найбільш доцільним. Це значить, що суб’єкт правозастосування
повинен враховувати найбільш оптимальні варіанти його застосування на підставі
конкрет­них обставин справи відповідно до місця, часу, обставин і суб’єктів,
відносно яких застосовується закон.

Закон дає простір для вибору засобів найбільш
доцільного його застосування. Він, як правило, передбачає не одне, а декілька
рішень і тим самим дозволяє найбільш доцільно його реалізувати. Доцільність не
може бути вище законності і закону, вона повинна здійснюватись лише в межах
закону;і— вибір найбільш ефективного рішення. В даному випадку

‘Див.:
Там само. С.411-412. 168

відсутнє протиріччя між законністю і
доцільністю. Якщо ж доцільність виходить за межі закону — це вже порушення
закону і правопорядку, порушення прав і законних інтересів громадян, держави і
суспільства. Верховний Суд України, узагальнюючи практику про призначення мір
кримінально­го покарання, встановив, що судами не завжди забезпечується суворе
виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з
урахуванням характеру і ступе­ню суспільної небезпечності вчиненого злочину,
особи вин­ного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують відпо­відальність.
Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які
вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від су­спільства.
У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочи­ни, раніше були судимі, а також
особливо небезпечним ре­цидивістам необгрунтовано призначаються м’які міри пока­рання.
Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупність злочинів і
вироків.1 В практичному житті є багато випадків відміни хоча і законних рішень,
але недо­цільних. Наприклад, це пов’язано з покаранням за мало­значні злочини,
в тому числі і неповнолітніх, яким недо­цільно застосовувати такий вид покарання,
як позбавлення волі. При затриманні злочинця (підозрюваного) слідчий і прокурор
повинні вирішити, який запобіжний захід найбільш доцільний — арешт чи підписка
про невиїзд.

4. Процес застосування правових норм вимагає,
щоб рішен­ня приймались не тільки законними, обгрунтованими, до­цільними, але і
справедливими. Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний,
політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії «неспра­ведливість».
В соціальному плані справедливість означає співрозмірний, відповідний до
чогось. В правознавстві спра­ведливість означає прийняття рішень таким чином,
щоб не ущемляти суб’єктивних прав і законних інтересів громадян. В кримінальних
правовідносинах покарання повинно при-

‘Див.:
Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних справах.
— К. Юрінком, 1995. — С. ЗО.

169

І

значатись в рамках закону і бути не тільки
доцільним, але і справедливим по відношенню до потерпілих і до звинуваче­них
залежно від форми вини, мотивів, характеристики пра­вопорушника тощо.

В постанові Пленуму Верховного Суду України
від 22 лю­того 1991 р. №1 із змінами, внесеними постановою Плену­му від 4
червня 1993 р. №3 вказується, що суди в основному забезпечують правильне
застосування законів, справедли­вий розгляд судових справ і скарг громадян.
Разом із тим, в їх діяльності є чимало недоліків і упущень, що негативно
позначається на ефективності правосуддя. Не завжди повно і всебічно
встановлюються обставини злочину, допускають­ся помилки при дослідженні та
оцінці доказів, застосуванні норм кримінального та кримінально-процесуального
зако­нодавства, призначенні покарання. Мають місце факти не­обгрунтованого
засудження громадян. Допускаються помилки при розгляді трудових,
сімейно-шлюбних, житлових, май? нових та інших цивільно-правових спорів та
справ про адмі­ністративні правопорушення.1

Соціальна справедливість закладається в
діючому законо­давстві, оскільки правова держава зацікавлена враховувати
потреби і інтереси всіх соціальних груп та класів і виражає це в діючому
законодавстві. Реалізація правових законів веде, по суті, до реалізації
соціальної справедливості. Разом з тим, застосування правових норм повинно
враховувати практику правоохоронної діяльності, яка направлена на досягнення
справедливості. Такий підхід посилює ефективність реалі­зації правових норм,
покращує престиж правоохоронних і інших державних органів, а також посадових
осіб.

5. Одним із важливих принципів застосування
правових норм є гуманізм. В теоретичній літературі по застосуванню правових
норм в минулі десятиліття даному принципу при­ділялось мало уваги. Лише в
останні роки він знайшов своє відображення, в першу чергу стосовно функцій
правовоі| держави, демократії і права.

‘Див.:
Постанови Пленуму Верховного Суду України в кри­мінальних та цивільних
справах.—К. Юрінком, 1995.—С.18-19

170

Гуманізм означає людяний, повага людини до
людини, взаємоповага держави і особи громадянина, справедливість, свобода,
захист особи. Гуманізм — це загальнолюдська цінність, в якій виражаються принципи
християнської мо­ралі: полюби ближнього свого, як самого себе.

В праві виражаються загальнолюдські цінності —
рівно­прав’я всіх людей, соціальна справедливість, свобода особи тощо.
Критикуючи право і законодавство царської Росії, Лев Толстой писав, що вдушу
людини вкладений один вищий, дуже простий, ясний і доступний всім закон, який
не має нічого спільного з приписами людей, які називаються пра­вами і законами.
Цей закон любові до ближніх давно був би всіма засвоєний, якби не ті підступні
і шкідливі зусилля, які роблять для того, щоб приховати цей закон від людей.’
Цей моральний закон повинен пронизувати всю систему права і законодавства
України.

Разом із тим, у нас далеко не всі закони мають
правовий характер. Тому в процесі реалізації правових норм суб’єкти
застосування повинні приймати рішення з однієї сторони на підставі і відповідно
діючих нормативно-правових актів, з другої сторони потрібно враховувати, що
право і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і
Конституція. Конституція і її принципи повинні застосову­ватись в процесі
прийняття рішень у всіх сферах державно­го і суспільного життя.

Суб’єкти правозастосування, приймаючи рішення
по справі, повинні пам’ятати, що в праві і законодавстві вира­жається міра
свободи і відповідальності за протиправну діяльність і поведінку. Тому рішення
повинні бути як спра­ведливими, так і гуманними по відношенню до всіх учас­ників
цивільного чи кримінального процесу. Наприклад, принцип таліону (око за око,
зуб за зуб), який існував в стародавньому світі, — це цілком справедлива міра
відпові­дальності, але не гуманна.

‘Див.:
Толстой Л.Н. О праве. — Голос студенчества, 1910. № 1. — В кн.: Шершеневич
Общая теория права. М., 1910. С.360.

171

II

Прийняття рішень на підставі права і з
урахуванням прин­ципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень
правосвідомості і правової культури суб’єктів правозастосу-вання, що суттєво
буде впливати на стан законності і право­порядку, розвитку правової демократії,
становленню право­вої держави і громадянського суспільства в Україні.

В останні роки великий інтерес в суспільному
житті набу­ли проголошення основних прав людини і їх юридичний захист. Однак,
надзвичайне возвеличення прав окремої лю­дини веде до ущемлення прав держави і
всього громадян­ського суспільства. В процесі правозастосування потрібно
враховувати законні інтереси і потреби як окремих грома­дян, так і всього
суспільства. Тільки врахування діалектич­ної єдності інтересів громадянина і
держави, єдність юри­дичних прав і обов’язків дозволить приймати гуманні
рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по відношен­ню держави і
суспільства.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ