Глава 22 ОСНОВНІ СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

Глава 22 ОСНОВНІ СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

43
0

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних
концепцій права. Такими, зокрема, є природно-правова, позитивістська,
реалістична, психологічна та ін. Суттєвою загальною рисою, що характеризує
різноманітні сучасні концепції права, є заперечення ними зв’язку між держа­вою
і правом. Аналізуючи праці представників різних на­прямів, можна дійти
висновку, що право в більшості ви­падків вони вбачають як явище самостійне, яке
існує авто­номно по відношенню до держави. Право найчастіше по­дається як
категорія, породжена суспільством, що досягло певного рівня розвитку, яка
захищає саме його інтереси, а тому, в певному розумінні, стоїть над державою. У
цьому зв’язку одностайної критики зазнає концепція позитивізму за те, що вона
пов’язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права вважає
закон. її представники — Б. Бентам, Д. Остін, Г. Кельзен — зазна­ли критики за
відрив права від моралі і розгляд права як замкненої системи, за ігнорування
проблеми «чи потрібно виконувати поганий закон».

Відрив права від держави обумовлює широко поширене
в наш час твердження про те, що основним джерелом права є судовий прецедент і
звичай, а не нормативно-пра­вовий акт. Панівне становище судового прецеденту і
зви­чаю як основних джерел права обґрунтовується тим, що вони випливають з
«природного права», «справедливості», «народного
духу», а держава зобов’язана лише санкціо­нувати їх застосування і
забезпечити захист.

Все частіше представники різних концепцій
права, об­ґрунтовуючи автономність права стосовно держави, зверта­ються до
аналізу співвідношення права в цілому і норм, що діють у додержавних
суспільствах, — те, що нині називається «передправом». Виник навіть
певний напрямок в юридичній науці — юридична етнологія, яка вивчає родові і
племінні звичаї, обряди, різні форми регульованої поведінки. Звідси й випливає
висновок, що право виникло до утворення держави, а не з її появою, розвинулось
зі звичаїв, обрядів, інших правил поведінки. Так, соціоло­гічна концепція права
розрізняє три його форми, що існу­ють у суспільстві: звичаєве право,
бюрократичне право і правопорядок. Витвором держави є тільки бюрократичне
право, воно охоплює всі види нормативно-правових актів,

233

що видаються державними органами. Але основною фор­мою, вважають
представники цієї концепції, є звичаєве право і правопорядок, які за умов
демократичної будови суспільства обмежують вплив на нього бюрократичного права.

«Багатогранність» права також є
загальною рисою всіх сучасних концепцій права. Право при цьому «розчиняє­ться»
у системі соціального регулювання і розглядається як система, складовими якої є
справедливість, мораль, гу­манізм, система цінностей і т. ін., на
протиставлення зако­ну. Так, незважаючи на протилежність щодо підходів істо­ричної
школи права і природного права, основою їх було уявлення про право як явище, що
виражає відповідно до першої з названих теорій історичні традиції, а відповідно
до другої — природжені права людини. Кожна з цих те­орій розглядає право як
виразник моралі, справедливості тощо, а закон — як закріплення волі держави
(пануючого класу). Порушена ще в працях стоїків, софістів, Платона і Аристотеля
теорія розрізнення «закону» і «права» знайшла розвиток у
багатьох сучасних концепціях права.

Природно-правові теорії відіграли вирішальну
роль у підготовці Великої французької революції, тому що теорія природних
(природжених) прав і свобод була ідеологічною основою боротьби проти феодальних
привілеїв за встанов­лення формальної юридичної рівності. Широкого поширен­ня
природно-правові теорії набули у Росії і в Україні. Це, насамперед, стосується
діяльності таких вчених, як О. Алексєєв, Б. Кістяківський, П. Виноградов, та
інших, які стверджували, що право не створюється законодавцем, що не закон дає
силу праву, а право утверджує закон, що закон творить не монарх, а тільки
представницькі органи1. Отже, стверджувалось, що право — це не тільки норми,
санкціоновані державою, а й інші правила поведінки, похідні моралі,
справедливості, ідей гуманізму, що має безумовно позитивне значення.

У подальшому у рамках теорії позитивного права
розви­валися різні напрями природно-правової теорії, які особли­ву увагу
приділяли дослідженню форми права, етатичні теорії, за якими вважалось, що
обмеження держави правом переслідує,  насамперед,  її ж інтереси.  Цей
інтерес  може

1 Алексєєв А.С. Начало верховенства права в современном государ-стве. —
М., 1910; Кистяковский Б. Реальность обьективного права. — М., 1910; Виноградов
П.Н. Очерки по теории права. — М., 1919.

234

спонукати державу відступати від чинного
права, де вона вважає за потрібне1. Етатичний підхід до права інтенсивно
розробляв Л. Гумплович, який вважав, що право — це лише атрибут державної
влади2. Проте етатичні теорії про­існували недовго. Нині вони зазнають критики
з боку представників різних концепцій права.

Найважливіше місце серед сучасних концепцій
права займають соціологічні теорії. Вони розглядають право в нерозривному
зв’язку з суспільними відносинами, які є об’єктом правового регулювання. Право
аналізується спіль­но з усією системою економічних, політичних і соціальних
умов, що склалися і в яких діє та чи інша правова систе­ма. Право пов’язується
із правосвідомістю, правовими уяв­леннями, різними соціальними нормами, з чого
випливає висновок, що суд, органи адміністрації та громадяни не зобов’язані
виконувати закон, який вважають недоскона­лим, не повинні застосовувати норми,
що суперечать суспільним інтересам або іншим соціальним нормам і цінностям.

Отже, можна стверджувати, що сучасна правова
наука характеризується «плюралізмом» концепцій права, причо­му зміст
права становлять не тільки норми закону, під-законних актів, судова
правотворчість, а й мораль, тра­диції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість
різних со­ціальних груп. Норми, зокрема й норми закону, можуть і не
виконуватись. Суддя або певний орган, громадянин по­винні погоджувати свої дії
не тільки з нормами законів і підзаконних актів, пріоритетним можуть бути і
принципи справедливості, гуманізму; звичаї можуть виявитись силь­нішими за
закон.

Розглянемо основні положення, характерні для
окремих правових концепцій.

Теорія природного права виникла в XVII—XVIII
ст., у період бурхливого процесу становлення буржуазних су­спільств країн
Західної Європи. Незважаючи на велику різноманітність учень школи природного
права, можна виділити деякі загальні риси та основні положення цієї школи. На
думку представників школи природного права, право виникло з природи людини, з
розуму і існує не­залежно  від держави.   «Мати  природного  права, —
писав

1 Див.: Иеринг Р. Цель в праве. — СПб., 1881. Див.: Гумплович. Л. Общее
учение о государстве. — СПб., 1910.

235

Гуго Гроцій, — є сама природа людини»1. Природне право притаманне
всім людям, воно вічне і незмінне, не зале­жить від держави і позитивного
права, історично передує їм. Воно пов’язане і випливає із загальної
справедливості і вічної правди. Згідно з цією теорією, природними і
невід-чужуваними правами людини будуть такі, як право на свободу, рівність,
власність. «Свобода є наслідком людської природи» . «Природними
законами, — писав Вольтер, — називаю такі закони, на які природа вказує людям в
усі часи для підтримування справедливості. Це водночас зако­ни, відповідні
людським інтересам і розуму»3.

Прихильники теорії природного права
стверджували, що право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли
воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить
природному праву, він пере­стає бути законом і стає виразом сваволі. Концепція
при­родного права мала, безумовно, прогресивний характер, тому що була
спрямована проти феодальних устоїв, від­стоювала демократичні реформи. Свого
подальшого розвит­ку вона набула у XX ст. як теорія «відродженого природ­ного
права». Міркування сучасних теоретиків природного права мають багато
спільного з ідеями класиків цієї теорії. Стверджується, що природне право
породжується не дер­жавою, воно випливає з природи людини і має відповідати
«духові справедливості», «вищому разумові»,
«природному станові душі». Отже, джерело природного права вони вба­чають
у людській природі. Сучасні теоретики природного права поділяють його на
постійне природне право і тимча­сове позитивне право, причому позитивне право
залежить від природного і має відповідати йому.

Критерієм диференціації різних доктрин
сучасного при­родного права є погляд на те, як і з чого виникають природні
права людини. Залежно від цього розрізняють такі доктрини: неотомізм,
протестантизм та інші, згідно з якими природні права походять від утвореного
Богом по­рядку буття; неогегельянство, за яким вважається, що во­ни є
результатом гармонії об’єктивного розуму та ідеї права; неокантіанство, за яким
їхнє джерело — «чисте» мислення, яке охоплює і «належне», і
«суще»; феномено­логічна концепція — ці права випливають з правових
цін-

1              Гроцій Г. О праве войнм и мира. — М., 1956.

2              Руссо Ж.-Ж. Об общественном
договоре. — СПб., 1907. — С. 6.

3              Вольтер. Статьи и материальї. —
М.—Л., 1941. — С. 31.

236

ностей; екзистенціалістська теорія — з
існування абстракт­ної людини; герменевтика — з історичного праворозуміння.

З критикою природного праворозуміння виступили
при­бічники історичної школи права. Представниками її були Г. Гроцій, Ф.
Савіньї, Г. Пухта. Вони доводили, що при­родне право тотожне позитивному, а
останнє — це не тільки право, що породжується державою. Право, на їх думку,
виникає стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки
систематизує і доповнює його. Отже, позитивне право розвивається із звичаєвого
права, а останнє, у свою чергу, відповідає свідомості народу, «на­родному
духові». Представники цієї школи визнавали ево­люцію права, котра, на їх
думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей. При цьому
зазначалося, що право в своєму історичному розвитку проходило два послідовних
етапи: перший — у формі звичаїв, другий — у формі матеріалу для опрацювання
його законодавцем. На їх думку, будь-яке право, правова система не можуть
функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства,
національного і культурного духу народу. Го­ловне призначення права — охорона
існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому.

Політична спрямованість концепції історичної
школи права полягала в тому, щоб звеличенням духу німецького народу
відокремитися від революційних ідей, які на той час (кін. XVIII ст.) панували у
Франції. Дуже точну характеристику суті ідей історичної школи права виклав у
своїй поемі «Німеччина» Генріх Гейне:

«Не їзди на північ, Не давайся тому, Хто
в Тулє сидить на престолі, Його поліцейським, жандармам його, Та істо­ричній
школі».

Представниками концепції позитивізму в праві,
що ви­никла і оформилась у XIX ст., були — Д. Остін (Англія), К. Берг
(Німеччина), М. Коркунов, Г. Шершеневич (Росія, Україна) та ін. Започаткувала
розвиток теорії позитивізму критика школи природного права, але позитивісти, на
відміну від прихильників історичної школи, підійшли до Цієї критики зовсім по-іншому.
Вони виступили проти дуа­лізму теорії природного права, тобто уявлення про те,
що поряд з позитивним правом існує більш високе за своєю значущістю право
природне, яке є мірилом цінностей зако­нодавства. Юристів вони закликали до
вивчення тільки позитивного права, виключаючи при цьому необхідність його
оцінки і критики,  водночас відкидаючи можливість

237

пізнання сутності права. Завдання науки вони вбачали в простому описі
або систематизації норм права, їхньому формальному аналізові.

Право, на їх думку, є сукупність норм, даних
об’єк­тивно, які не потребують ідеологічного обгрунтування. Його роль у
суспільстві полягає у забезпеченні соціального! компромісу. «Право являє
собою рівнодію двох сил, — писав Г. Шершеневич, — джерелом однієї з них є
інтереси володарюючих, а іншої — інтереси підвладних»1. Вихідний елемент
права — норма права, розглядалась позитивістами* як раз і назавжди усталена
догма, а єдиним джерелом; права визнавалась державна влада, наділена примусовою
силою.

Позитивізм як концепція права набув свого
подальшого; розвитку в теорії нормативізму. Поряд з методологічною помилковістю
позитивізму слід відзначити і його конструк­тивні риси. Вони, головним чином,
полягають у тому, що теоретики позитивізму зробили значний внесок у розробку
теоретичних і практичних питань, пов’язаних з формою права, правовими
відносинами, юридичним процесом, іншими суттєвими питаннями правової науки.

Ідейне джерело нормативістської концепції
права, або «чистої» теорії права, становлять неокантіанська доктрина
природного права і позитивізм, найбільш яскравим пред­ставником якого є Ганс
Кельзен. Юридична наука, на думку Кельзена, повинна займатися формою права, а
не його змістом, тим самим обмеживши себе вивченням норм права, його структури,
елементів. У подальшому вона по­винна виключати вивчення ідеологічних і цінних
аспектів права, моральних і політичних його оцінок. «Чисте» вчен­ня
про право, — заявляє він, — безпартійне, надкласове. Кельзен вимагає повного
відокремлення права від справед­ливості і соціального аналізу. Цим він
відмежовується від соціології, політики, психології і історії.

Право, вважає Кельзен, — це сукупність правил
по­ведінки, які регулюють суспільні відносини з точки зору належного і сущого,
незалежно від реального життя. Право виникає безпричинно, з самого себе, з
першої (основної) норми, котра і забезпечує єдність і узгодженість права.
Основна (первинна) норма постулюється як така, що існує незалежно від реальних
суспільних відносин. Зміст її неві­домий, відомо тільки те, що вона виголошує:
«Ти пови-

1 Шершеневич Г.Ф. Общее учение о праве и государстве. — М., 1908.

238

нен». Кельзен захищає так звану
«багатоступеневість» у праві, суть якої у тому, що вищі норми є базою
відносно нижчих норм. Найнижчий ступінь складають індивідуальні норми, які
утворюються судом та органами управління. Кельзен визнавав можливість судової і
адміністративної правотворчості (це зближує його з представниками соціо­логічної
юриспруденції) і вважав суд головним інститутом динаміки права.

Соціологічна концепція права. Засновником цієї
кон­цепції, або теорії «вільного права», був Є. Ерліх. На його думку,
право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Тому джерело його слід
шукати в поведінці людей, які реалізують право. З цих позицій він висунув ідею
«живого права союзів», котра віддавала перевагу су­довій і
адміністративній правотворчості. Право має вивча­тись юриспруденцією системно,
з урахуванням його функ­ціонування, у тісному зв’язку з суспільством, як інстру­мент
забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і різними
спільностями людей. Як і представники школи природного права, Ерліх вважав, що
законодавець тільки виявляє і закріплює право, вже знай­дене суддями і
юристами-практиками.

Соціологічна концепція у сучасній юридичній
науці представлена, в основному, Гарвардською школою права (Р. Паунд) і
«реалістами» (Д. Френк, К. Ллевелін, М. Ко-ген). Гарвардська школа
права вивчає право в тісному зв’язку і взаємодії з суспільством, використовуючи
історію, психологію, етику, соціологію. Право оголошується го­ловним
інструментом соціального компромісу, який функ­ціонує у суспільстві з метою
забезпечення загальної єдності. Право Паунд та його послідовники розуміли, пере­важно,
як правопорядок, протиставляючи його праву в законі.

На відміну від Гарвардської школи, реалістична
кон­цепція права не визнавала норм поведінки, виражених у законах і
прецедентах. Прибічники цієї концепції ототож­нювали право з практикою
діяльності суддів і посадових осіб адміністративного апарату, тому що саме там
ство­рюється, на їх думку, реальне право (звідси і назва всього напряму). Таке
право не може мати властивості норматив­ності і є категорією непізнаванною,
залежною від почуттів, емоцій, симпатій і антипатій, біологічних процесів
особи, яка реалізує своїми діями норму права. Нормативність права як його
основна ознака відкидається реалістами на

239

тій підставі, що загальне правило поведінки завжди абст­рактне і
формальне, тоді як конкретна життєва ситуація індивідуальна і рухлива.
Неможливо її вирішити на під­ставі «застиглої функції», тобто норми
права. Суд або адміністративний орган, вирішуючи ту чи іншу проблему, кожного
разу творить право заново.

Прибічником соціологічної концепції права в
Росії був професор Московського університету С. Муромцев1.

Близьким до Гарвардської школи права було
правове вчення солідаризму, Його головним представником був Л. Дюгі, котрий,
згідно із розробленою ним концепцією соціальної солідарності, суть якої у
ствердженні, що кож­ний клас у суспільстві виконує свою місію, є історично
необхідним для забезпечення гармонії і солідарності, виво­дить норму соціальної
солідарності. Суть її відображує принцип, згідно з яким будь-який член
суспільства не повинен робити нічого, що може порушити соціальну солі­дарність.
Якщо право випливає з соціальної солідарності, то воно стоїть над державою і є
обов’язковим для неї. Як і інші представники соціологічної юриспруденції, Дюгі
від­стоює стихійність виникнення права, роль законодавця зводить до фіксації і
закріплення норм; захищає широку свободу тлумачення закону, можливість відступу
від нього. Дюгі був послідовним критиком поділу права на об’єк­тивне і
суб’єктивне. Останнього, на його думку, взагалі не існує. А об’єктивне право
створює для суб’єкта тільки певну юридичну ситуацію, котру він реалізує своїми
діями, погоджуючи власну поведінку з нормами соціальної солідарності.

Психологічна теорія права виникла в XIX ст., а
най­більшого поширення досягла на початку XX ст. її заснов­никами були в
Україні та Росії — Л. Петражицький, у Західній Європі — Г. Тард, Л. Кнапп та
ін,

«Наше розуміння права, — писав Л.
Петражицький, — випливає із заперечення реального існування того, що юрис­ти
вважають реально сущим у галузі права (сукупність норм права або об’єктивне
право). Правові явища — це особливого  роду складні емоційно-інтелектуальні
психічні

1 Див.: Муромцев С.А. Что такое догма права? // Юридический вестник. —
1884. — № 4; Его же. Суд и закон в гражданском праве // Юридический вестник. —
1880. — № 11.

240

процеси, які здійснюються у сфері психіки
індивіда»1. Це визнання свідчить, що представники психологічної школи
права перетворюють його в психологічний процес, вважаю­чи джерелом права
переживання і емоції людини, При цьому Л. Петражицький відкидав будь-які спроби
обгрун­тувати взаємозв’язок людських емоцій і об’єктивного світу, що привело до
висновку про незалежність права відносно політики, економіки, держави. Право
розглядалось ним у кількох аспектах: як право офіційне, тобто таке, що засто­совується
державною владою, і неофіційне, тобто право взагалі, право соціальних груп,
різних спільнот. Крім того, як позитивне право (викладене в кодексах, законах і
т. ін.) і інтуїтивне право (право, що склалося у психіці індивіда як результат
його самовизначення у суспільстві). На основі цього Л. Петражицький дійшов
висновку, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей.
Головним проголошувалось інтуїтивне право, тому що воно є ди­намічним і завжди
виражає інтереси людини. Офіційне і позитивне право мають відповідати
інтуїтивному, за від­сутності ж між ними гармонії у суспільстві виникають
непорозуміння. Для забезпечення відповідності офіційного, позитивного та
інтуїтивного права варто розробити особли­ву юридичну науку — політику права,
завдання якої, до того ж, вдосконалювати психіку людини.

Теорія інтегративної юриспруденції подається у
вченні Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі еле­менти теорії
природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши тим самим
нову школу, що від­повідала б духові часу. Так, Д. Холл запозичує з пози­тивістських
і нормативістських теорій вчення про юридичні поняття і терміни, зі школи
природного права — вчення про моральну цінність права, з соціологічної
юриспруден­ції — теорію соціальних умов виникнення права і ро­зуміння права в
процесі його функціонування. Згідно з таким підходом уся структура права
перебуває одночасно в стані, з одного боку, статики, з іншого — динаміки. Ста­тична
— норма права, динамічні — правовідносини. І те, й інше містять у собі певний
комплекс цінностей. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл і
щодо питання про джерела права, вважаючи джерелами права і

‘ Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией
нравственности. — СПб., 1907. —ТІ— С. 87.

241

законодавчу діяльність держави, і правотворчу діяльність суду.

Всі наведені погляди, характерні для різних
правових шкіл, є свідченням того, якою складною є природа права. Поділяючи
зміст одних з цих теорій і відхиляючи інші, слід і у цих останніх бачити те
раціональне зерно, яке допомагає краще усвідомити основні ознаки права.

Питання для засвоєння матеріалу:

‘ о

За якими загальними ознаками можна охарактеризу­

вати різні сучасні концепції права?

Що  визнається головним джерелом права  у
різних

концепціях права?

У чому полягає сутність теорії природного
права?

У яких концепціях вона набула подальшого
розвитку?

Які існують концепції права?

Що зближує соціологічну і психологічну теорії
права?

Як   Ви   розумієте  причину  існування
різноманітних

поглядів на суть права і його основні ознаки?

Які  теорії,   на  Вашу  думку,  найбільш
точно  відпо­

відають його дійсній суті?

Які основні позитивні сторони різних правових
кон­

цепцій?

10.           Що Ви негативно оцінюєте в
наведених вище кон­

цепціях права?     і

Література

Алексеев И.С. Начало верховенства права в
современном

государстве. — М., 1910.

Виноградов П.Г. Очерки по теории права. — М.,
1919. Гумплович Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1910. История
политических и правових учений. — М., 1988. История политических и правових
учений. Домарксист-

ский период. — М., 1991. История
политических   и   правових  учений   XX   в.   —

М., 1995.

Иеринг Р. Цель в праве. — СПб., 1881.
Кистяковский   Б.   Реальность   обьективного   права.   —

М., 1910.

242

Котляревский С.А. Вдасть и право. Проблеми
правового

государства. — М., 1915. Лейст О.З. Три
концепции права // Советское государ-

ство и право. — 1991. — № 12. Муромцев Е.А.
Что такое догма права? // Юридический

вестник. — 1884. — № 4. Палиенко Н.И.
Правовое государство и конституциона-

лизм // Вестник права. — 1906. — Кн. 1.
Петражіщкий Л.И. Теория права и государства в связи с

теорией нравственности. — Т. 1. — СПб., 1907.
Шершеневич Г.Ф.  Общее учение о  праве и государст-

ве. — М., 1908.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ