Розділ 1 ПОНЯТТЯ, МЕТОД І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Розділ 1 ПОНЯТТЯ, МЕТОД І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

14
0

І Тема 1.1 Господарська діяльність

1.             Історія становлення та розвитку правового
регулювання господарської сфери суспільного життя.

2.              Поняття, ознаки, види господарської
діяльності та принципи її здійснення.

3.             Види господарської діяльності.

1. Історія становлення

та розвитку правового регулювання

господарської сфери суспільного життя

Перш ніж розглядати традиційні для першої лекції питання
(предмет, метод, поняття господарського права), приділимо деяку увагу історії
становлення правового регулювання господарської сфери суспільного життя. Це та
сфера, яка забезпечує суспільство необхідними для задоволення потреб його
членів, різноманітних організацій та держави в цілому матеріальними благами,
яких серед дарів природи не знайти: вони виникають в результаті або переробки
дарів природи (вже існуючих матеріальних цінностей -природних багатств,
зокрема), або виробництва (створення нових матеріальних цінностей, в т. ч. й з
елементами переробки).

Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва
різноманітних матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й
групових та інших категорій спільних інтересів.

Господарювання, у розумінні задоволення господарських потреб
(в одязі, житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп, було притаманно
людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А функціонування
будь-якої людської спільноти неможливо без регулювання відносин між її членами,
в т. ч. і з питань ведення господарських справ.

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, в т. ч.
пов’язані з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких
організацій, члени яких підпорядковувались певним правилам поведінки у формі
звичаїв, рішень, прийнятих громадою, радою старійшин чи обраним главою
спільноти. Тобто, мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося
на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав
місце, то відбувалося це у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на
засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на
інші). Відтак, за подібної організації людство не потребувало якихось
додаткових форм об’єднань, оскільки кожний член суспільства належав до того чи
іншого роду-племені, в межах якого і здійснювалося виробництво певних
матеріальних благ, що задовольняло насамперед інтереси відповідної громади
(роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої
спільноти з основних питань забезпечення їх життєдіяльності. При цьому інтереси
громади зазвичай переважали над індивідуальними або груповими інтересами.

Поділ праці (відокремлення землеробства від скотарства, а
згодом — виділення ремесел і торгівлі) послаблював родоплеменні зв’язки у
стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвів до занепаду цієї
форми організації людей.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному
ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл,
селищ, міст, районів міста, навіть вулиці, а також більш автономна, ніж за
родоплемінного ладу, сім’я) та за характером спільних інтересів, для реалізації
яких відбувалося об’єднання кількох осіб. Своєю чергою, серед згаданих
соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що
створюються для реалізації/забезпечення та захисту комплексу інтересів
учасників/членів (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести
учасників/членів державу та територіальні громади, хоча їм’притаманне значно
менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б)
спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей,
господарських

зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного
здійснення певного виду господарської та/або пов’язаної з нею діяльності, а в
певні історичні періоди — і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників
господарського життя та їх майна).

Зазначені обставини зумовили виникнення новіа об’єднань на
принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом
вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в т. ч. господарської. Так,
ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них
трапляються у древніх асирійців, фінікіян, греків):

а)                 за участю купців, що вели морську
торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника
судна;

б)              з ремісників для спільного збуту товарів;

в)                  земельні товариства, які також
виконували функції охорони від зовнішніх ворогів.

Саме такі форми об’єднань і стали підґрунтям виникнення в
майбутньому господарських організацій сучасного типу — торгових (або
господарських) товариств.

Стародавня держава також брала на себе функції організації
господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної
шкоди загальному благу та не справляла руйнівного впливу на державу. З давніх
часів відомим є регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення
граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила
для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку,
встановлюючи для них певні вимоги та обтяження на користь держави (різноманітні
податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема,
відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника
неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури
ліквідації його заборгованості перед кредиторами.

Стародавній Рим увібрав у себе надбання підкорених ним
народів, а також греків-колоністів, які асимілювалися з місцевим населенням і,
відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському праву
були вже відомі: договірне товариське об’єднання — societas, організація
корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи,-
universitatas corpus, а також товариство публікантів — societas publicanorum
(vecigalium) -як змішана форма societas і universitatas.

Регулювання господарської сфери в стародавні часи не
відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Тому,

в таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дигести
Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що
стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед
кредиторами, банкрутства, та деякі інші.

Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя
(зазвичай у приморських містах, пов’язаних з торгівлею з іншими територіями та
державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у
формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв
та суддівських рішень (як, наприклад, «Збірник морського права Ганзи»), а
згодом -до прийняття кодифікованих нормативно-правових актів.

З Францією другої половини XVII ст., часів правління
Людові-ка XIV, пов’язується перша спроба кодифікації норм торгового права.
Ініціатором кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім’я якого
отримали два ордонанси — Ордонанс про торгівлію 1673 р. і Ордонанс мореплавства
1681 р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового кодексу
Наполеона 1807 р., на території Франції було уніфіковане правове регулювання
торговельних операцій.

Більшість країн континентальної Європи свого часу приймала
Торгові (Комерційні) кодекси або статути (в т. ч. Російська імперія, до складу
якої входила більша частина території сучасної України). В сучасний період
частина країн (Голландія, Італія, Швейцарія, Російська Федерація) відмовилися
від так званого дуалізму приватного права (тобто регулювання майнових відносин
за допомогою двох кодексів — Цивільного і Торгового/Комерційного), проте
зберігає специфіку регулювання відносин у сфері господарювання шляхом прийняття
спеціальних законів — про господарські товариства чи окремі їх види
(акціонерне, з обмеженою відповідальністю), антитрестівські закони (закони про
захист економічної конкуренції) та ін.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового
регулювання господарської сфери в 20-ті роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з
внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений в
законодавчий орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого
обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання
«торгово-промислової стихії», властивої для того періоду: введені у зв’язку із
непом приватно-правові елементи господарювання необхідно було пов’язати з
державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації
правового регулювання в господарській

сфері розглядалася у зв’язку з дискусією про співвідношення
цивільного і торгового права. Відмова від непу і монополізація державою
господарської сфери країни послужили своєрідним привідом для відмови від
дуалізму (або «двосекторності») правового регулювання господарської сфери, в
якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської
правової системи.

У 30-ті роки Л. Я. Гінзбург та Є. Б. Пашуканіс — засновники
наукової школи єдиного господарського права — обґрунтовують необхідність
спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у
сфері соціалістичної економіки, проте включають в коло суб’єктів і громадян,
які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-ті
роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного
тодішнього теоретика в галузі правознавства А. Я. Вишин-ського, впливового та
послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї
школи.

В останній третині XX ст. у Радянському Союзі знову
поширюється ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте
вона не була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції
Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс,
перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо
зміненою назвою — як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох
читань, подолання президентського «вето») був прийнятий 16 січня 2003 р., а
набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в
системі господарського законодавства розглядатиметься у наступних темах).

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та
принципи її здійснення

Ключовим поняттям господарського права є поняття
господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах,
зокрема:

• у Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про
зовнішньоекономічну діяльність», у ст. 1 якого подане таке визначення:
«Господарська діяльність — будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька,
пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що
виступають у формі товару»;

•                            у Законі України від 28 грудня
1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про
оподаткування прибутку підприємств», у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше
визначення: «Господарська діяльність — будь-яка діяльність особи, направлена на
отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі
якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є
регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену
діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші
відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу
особу, яка діє від імені і на користь першої особи».

Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з
врахуванням положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане
поняття господарської діяльності:

«Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється
діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована
на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської
діяльності. Насамперед, саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів
суспільства, їх об’єднань, спрямовані на досягнення певного результату. Змістом
цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання
послуг вартісного характеру, а метою — задоволення суспільних потреб у
відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати
як товар. Особливістю господарської діяльності є також її суб’єкти — не
будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського кодексу
визнаються суб’єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не
тільки в їх власних (приватних) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку
від реалізації вироблених благ), айв інтересах суспільства (для задоволення
певних суспільних потреб у продукції, роботах, послугах). Задоволення
суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань,
навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення
господарської діяльності.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

•                             сфера здійснення — суспільне
виробництво (господарська сфера);

•                            зміст — виробництво та
реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для
власних потреб виробника,

а для задоволення потреб інших осіб — споживачів в широкому
розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб’єктів господарювання та
різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення
своїх господарських чи інших потреб);

•                             передача зазначених благ іншим
особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

•                             професійні засади
господарської діяльності;

•                             спеціальний суб’єкт, який
повинен зазвичай мати статус суб’єкта господарювання;

•                             поєднання приватних інтересів
виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської
діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола
споживачів -в отриманні певних благ; держави — в отриманні прибутків та інших
обов’язкових платежів від суб’єктів господарювання; територіальної громади —
(1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах
індивідуального підприємництва чи трудового найму суб’єктами господарювання до
господарської діяльності, (2) у задоволенні потреб громади в певних продукції,
роботах, послугах, (3) в участі суб’єктів господарювання у вирішенні завдань
територіальної громади в благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів
тощо).

Отже, з врахуванням зазначених ознак можна дати таке
доктри-нальне визначення господарської діяльності: Господарська діяльність — це
така суспільно корисна діяльність суб’єктів господарювання щодо виробництва
продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як
товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і
здійснюється професійно.

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних
засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки
і відповідно передбачають значну свободу для суб’єктів такої діяльності
(насамперед, підприємців), а з іншого -соціальне спрямування господарської
сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб’єктів господарювання з
метою врахування публічних інтересів (суспільства, держави, територіальної
громади/громад, типових приватних інтересів громадян та організацій) в
дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що
передбачає дотримання суб’єктами господарювання різноманітних вимог
щодо:
і

— якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя
і здоров’я споживачів;

10

—                       екологічної безпеки виробництва;

—                      добросовісної поведінки у сфері
економічної конкуренції;

—                      цивілізованого використання найманої
праці (тобто з дотриманням вимог трудового законодавства) та ін.

Це знайшло відбиття в Господарському кодексі, ст. 6 якого
закріплює загальні принципи господарювання:

•                            забезпечення економічної
багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;

•                             свобода підприємницької
діяльності у межах, визначених законом;

•                             вільний рух капіталів, товарів
та послуг на території України;

•                             обмеження державного
регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення
соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства
і держави;

•                            захист національного
товаровиробника;

•                             заборона незаконного втручання
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб
у господарські відносини.

3. Види господарської діяльності

Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що
спричиняє потребу її класифікації з метою забезпечення оптимального правового
регулювання господарської діяльності як такої та певних її видів, враховуючи
специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними
ознаками. За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути
комерційною (підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України):
комерційна діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб’єкт (підприємець)
діє з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність
здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте
мета отримання прибутку при цьому відсутня.

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу,
торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне
інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної
приналежності суб’єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи
іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за
участю

11

вітчизняних товаровиробників (резидентів) та
зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч.
іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора). Специфіка здійснення
певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового
регулювання (розділ VI ГК України «Особливості правового регулювання в окремих
сферах господарювання»; розділ VII ГК України «Зовнішньоекономічна діяльність»,
розділ VIII ГК України «Спеціальні режими господарювання»; спеціальні закони:
«Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про
страхування», «Про режим іноземного інвестування», «Про концесії», «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» та
ін.).

Першій з вищенаведених класифікацій господарської діяльності
(на підприємництво та некомерційну господарську діяльність) особлива увага
приділяється в Господарському кодексі України (глави 4 і 5).

Підприємництво здійснюється на власний ризик та під власну
відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі
негативних фінансових результатів господарської діяльності — стійкої та значної
неплатоспроможності. Для підприємницької діяльності властива ініціативність, що
забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх
технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово
новими властивостями. Для цього суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати
значний рівень самостійності. Отже, характерними рисами підприємницької
діяльності, що відрізняє її від некомерційної, є:

•                           наявність мети отримання
прибутку від здійснення такої діяльності;

•                             ініціативність, що забезпечує
пошук і запровадження новітніх технологій, нових господарських зв’язків,
оптимізацію власної діяльності;

•                           ризиковий характер такої
діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у
своїй діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;

•                             власна відповідальність
підприємця у разі невиконання/неналежного виконання зобов’язань перед
кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном,
що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також
можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної
неплатоспроможності;

•                           усі вищезазначені риси
зумовлюють ще одну — самостійність здійснення підприємницької діяльності, що
дозволяє її суб’єктові

12

вжити максимально можливі заходи для успішності такої
діяльності та оперативно реагувати на кон’юнктуру ринку, на поведінку
контрагентів, на відгуки споживачів тощо.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст.
42 Господарського кодексу:

«Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами
господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних
результатів та одержання прибутку».

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами
господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах
діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього ГК України забороняється
підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, насамперед, у тих випадках,
коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва
забороняється законом (наприклад, біржова діяльність).

Однією з ознак некомерційної діяльності, відповідно до ч. 1
ст. 52 ГК України, є самостійність її здійснення. Проте така діяльність — у
зв’язку з відсутністю у її суб’єкта мети отримання прибутку — не може
здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником
майна (уповноваженим органом) та засновником суб’єкта такої діяльності.
Некомерційна господарська діяльність притаманна казенним підприємствам (ч. З
ст. 76, статті 77, 78 ГК України) та некомерційним комунальним підприємствам
(ч. З ст. 78 ГК України). Фінансування їх діяльності у разі збитковості
здійснюється за рахунок відповідного бюджету. Отже, здійснення некомерційної
господарської діяльності зумовлює залежність її суб’єкта від засновника і
власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування
щодо майна суб’єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового
титулу — права оперативного управління (ч. З ст. 78, ст. 137 ГК України, що
передбачає: (1) цільове використання майна, можливість розпорядження (за
цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими коштами,
виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до державних
контрактів та інших господарських договорів), сировиною, напівфабрикатами,
комплектуючими (застосування у виробничому процесі); (2) контроль з боку
власника за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж
використання.

13

Здійснення суб’єктом права власності некомерційної
господарської діяльності (як основної) зумовлює визначення джерел отримання
коштів для покриття збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж,
наприклад, такими джерелами є періодичні внески членів біржі і надання
учасникам біржових торгів не заборонених законом платних послуг, пов’язаних з
основною діяльністю біржі).

І Тема 2.1 Організація та управління господарською
діяльністю

1.                  Поняття та значення
організаційно-управлінських засад у сфері господарювання. Рівні та форми
регулювання господарської діяльності.

2.           Державний рівень організації господарської
діяльності та керівництво нею.

3.                  Особливості управління господарською
діяльністю в державному та комунальному секторах економіки.

1. Поняття та значення організаційно-управлінських

засад у сфері господарювання.

Рівні та форми регулювання

господарської діяльності

J

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації
та керівництва.

Слово «організація» означає налагодження, впорядкування,
приведення чогось в систему. Організація господарської діяльності — це система
заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів
господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської
системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної
громади), суб’єкта господарювання.

Будь-яка господарська система складається з елементів
(складових або підсистем): суб’єкти (суб’єкти господарювання, органи управління
та контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для
функціонування системи); нормативна система, що визначає правила її
функціонування, в т. ч. правовий статус суб’єктів, правові режими майна,
правові форми взаємовідносин між суб’єктами, відповідальність тощо;
інформаційна сис-

14

тема, що забезпечує двосторонній зв’язок між центром системи
та/або її елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого -економіка
країни (макроекономіка), середнього — економіка певного регіону, локального —
суб’єкти господарювання, проміжних -господарські об’єднання,
промислово-фінансові групи та інші об’єднання суб’єктів господарювання.
Складність господарської системи обумовлює, відповідно, і складність та рівень
регулювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення
функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її
складових (суб’єктів господарювання, їх об’єднань, органів управління різного
рівня); регіональний рівень має враховувати специфіку господарської системи
конкретного регіону в межах закріплених в законі повноважень; на локальному та
проміжному рівнях суб’єкти господарювання та їх об’єднання з врахуванням вимог
вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв’язків між
собою, власні параметри діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в
різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення
правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування
(визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і
конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня);
управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань);
контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів
діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам,
виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

2. Державний рівень організації господарської діяльності та
керівництво нею

Хоча всі рівні організації господарської діяльності є
необхідними, проте останній — державний — має особливе значення, зумовлене
роллю держави в суспільному житті.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація
життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його
життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної основи
державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного
регулювання з врахуванням

15

інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання,
їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави,
а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить
чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих
інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.

Заінтересованість держави в чіткій організації
господарського життя зумовлена також наявністю в неї на праві власності
значного масиву майна (насамперед, засобів виробництва), що відповідно вимагає
від держави як власника забезпечення управління державним сектором економіки.
Тому ГК України закріплює положення щодо державної економічної політики та її
основних напрямів.

Державна економічна політика — це закріплені у відповідних
економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і
завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного
завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і
соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні
інтересів суб’єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його
різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію й економічну
тактику.

Економічна стратегія — обраний державою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення
крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного
розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її
економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного
добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного
господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних
процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві,
та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК
України).

Економічна тактика — сукупність найближчих цілей, завдань,
засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної
політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку
народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики
держави:

структурно-галузева політика: спрямована на здійснення
державою прогресивних змін у структурі народного господарства,

16

удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,
стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес,
забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня
життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та
інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно
самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика: спрямована на створення суб’єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби
розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях,
розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також
забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та
здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991
р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну
діяльність»);

амортизаційна політика: спрямована на створення суб’єктам
господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу
простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на
якісно новій техніко-технологіч-ній основі (регулюється Законом України від
22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація»,
ст. 9 «Амортизація витрат, пов’язаних з видобутком корисних копалин»);

політика інституційних перетворень: спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин
власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації
виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм
власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами
господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного
господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур
(основні акти законодавства, що регулюють пов’язані з приватизацією відносини:
Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції
Закону від 19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. «Про Державну програму
приватизації»);

цінова політика: спрямована на регулювання державою відносин
обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі
реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між
галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності
оптових та роздрібних цін (основні положення з цих питань містяться в гл. 21 ГК
України та Законі від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»);

17

антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення
їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів
іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження
якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої
економіки (конкретизується в гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р.
«Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від
недобросовісної конкуренції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту
вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаровиробника від
демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого
імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та
раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів,
підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження
загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин,
регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при
перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним
кодексом України);

податкова політика: спрямована на забезпечення економічно
обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання
суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання
принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при
оподаткуванні їх доходів (закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему
оподаткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» та
ін.);

грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення
народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення
ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та
населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів
на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України: 07.12.2000 р.
«Про банки і банківську діяльність», від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і
фондову біржу», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові
та корпоративні інвестиційні фонди)», від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги
та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання
паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,

18

стимулювання зростання державних валютних резервів та їх
ефективне використання (Закон України від 23.09.2003 р. «Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про
систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання
державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами
господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника
(закони України: від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», від
19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування», від 22.12.1998 р. «Про
захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від 22.12.1998
р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», від
22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та
ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну
політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення
природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що
регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо
захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення,
непрацездатних громадян тощо). Перший напрям регулюється екологічним та
земельним законодавством, другий — системою трудового законодавства та
законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні
правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою — це
врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види
діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого
самоврядування — щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки.
Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування,
управління, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного
керівництва економікою) означає встановлення компетентними органами держави
правил здійснення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить
Верховній Раді України, яка відповідно до Конституції (статті 92) регулює
відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює
антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів
(Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:

19

•                            правовий статус суб’єктів
господарювання;

•                            правовий режим їх майна;

•                            порядок укладання господарських
договорів і виконання господарських операцій;

•                             порядок розгляду господарських
спорів;

•                            механізм захисту прав та
законних інтересів учасників господарського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби
державного регулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне
завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та
стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів;
надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності» визначає основні
принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інтересів різних
категорій учасників господарських відносин — суб’єктів господарювання,
громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її
забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч.
спеціально уповноважених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної
регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного
керівництва економікою) — це визначення за допомогою правових засобів основних
напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей
народного господарства, окремих суб’єктів господарювання. Ця форма державного
керівництва економікою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування
та прогнозування економічного та соціального розвитку») та Законом України від
23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного
та соціального розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням
економічного і соціального розвитку визнається науково обґрунтоване
передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих
адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної
сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення
параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і
соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття
конкретних рішень органами законодавчої

20

та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо
регулювання соціально-економічних процесів.

Програмування економічного і соціального розвитку України
-це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа)
цілей та пріоритетів економічного і соціального розвитку, засобів та шляхів їх
досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів
законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих
на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку,
досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика
очікуваних результатів в економіці та соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є
обов’язковим для всіх тих суб’єктів господарювання, котрим воно адресоване, і
за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге
(індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для
виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та
суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління (як правова форма державного керівництва
економікою) — означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень
для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя
(здійснення державної реєстрації суб’єктів господарювання, окремих видів
договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення
квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації продукції, робіт,
послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного керівництва
економікою) — це встановлення компетентними органами ступеня відповідності
фактичних напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарського життя
встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень
у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч.
застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного
керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає
основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т.
ч. його напрями (сфери):

—                        збереження та витрачання коштів і
матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин — за станом і
достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

—           фінансових, кредитних відносин, валютного
регулювання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами господарювання

21

кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової
дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

—               цін і ціноутворення — з питань додержання
суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

—               монополізму та конкуренції — з питань
додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

—                 земельних відносин — за використанням і
охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

—             виробництва і праці — за безпекою виробництва
і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною,
санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими
встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

—          споживання — за якістю і безпечністю продукції та
послуг;

—                         зовнішньоекономічної діяльності —
з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб’єктів
господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку
компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови
здійснення інспектування та контролю: на підставі закону; в межах компетенції
зазначених органів та посадових осіб; неупередженість, об’єктивність,
оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та
законних інтересів суб’єктів господарювання; інформування останніх про результати
перевірок (інспектування); можливість оскарження суб’єктами господарювання дій
та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на
це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції
Закону від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову службу», від 26.11.1993 р.
«Про Антимонопольний комітет України», від

26.01.1993                   р., «Про контрольно-ревізійну
службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від
15.12.1993 p.), від

14.10.1994              р. «Про відповідальність
підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»,
від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється
підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими -тих центральних
органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною
категорією суб’єктів господарювання та/або до складу компетенції якого входить
контроль

22

за дотриманням положень відповідної гілки (інституту)
господарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок
проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної
конкуренції: затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р;
Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій
на ринку цінних паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти
методи державного керівництва економікою.

Методи державного керівництва економікою — це передбачені
законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського
життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють
адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи — це такі способи впливу держави,
коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного
органу, що підлягає обов’язковому та однозначному виконанню суб’єктом
господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими,
тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і
негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців).
Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб’єрів господарської
діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення
податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи — це такі способи впливу держави, коли
необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес
виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх
позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік — повільність
дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.

До економічних методів слід віднести:

•                            встановлення податкових пільг;

•                           державне кредитування суб’єктів
господарювання;

•                           надання дотацій;

•                             застосування господарсько-правових
санкцій за порушення встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі
застосовує економічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи
інших методів залежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне
лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих
чи інших питань суспільного життя.

23

3. Особливості управління господарською діяльністю в
державному та комунальному секторах економіки

В економіці України значна питома вага належить публічним
секторам економіки — державному та комунальному. Функціонування цих секторів
має на меті забезпечення публічних інтересів відповідних категорій — народу
України, Української держави, територіальних громад. Відтак основні засади
функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб’єктів
визначаються зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172,
183, 191), законів: від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»,
від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію
державного майна», від 10.04.1992 р. (в ред. Закону від 14.03.1995 р.) «Про
оренду державного і комунального майна, від 22.12.1995 р. «Про поставки
продукції для державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний
резерв», від 03.03.1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та
комунальної власності», від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне замовлення»,
від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних вантажів», декретів Кабінету
Міністрів України: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності», від 31.12.1992 р. «Про впорядкування діяльності
суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних
підприємств» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та
комунальному секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а
саме:

•                             організаційно-управлінські
повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів
(відповідно — державних та комунальних);

•                            суб’єктами господарювання є
організації (в т. ч. підприємства), що функціонують на базі відповідної форми
власності (державної чи комунальної), а також суб’єкти, у статутному фонді
(майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує
вплив відповідно — держави чи територіальної громади на такого суб’єкта
(змішані господарські — зазвичай акціонерні — товариства, за переважної участі
держави чи територіальної громади);

•                            зазначені суб’єкти функціонують
на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів —
праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві
господарського відання (державні та комунальні комер-

24

ційні підприємства), праві оперативного управління (казенні
та некомерційні комунальні підприємства);

•                           можливість встановлення законом
особливостей здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного
та комунального секторів економіки;

•                            можливість визначення законом
особливостей застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та
комунальним секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють
організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку
прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

Тема з. | Господарські правовідносини

1.             Поняття, ознаки та види господарських
правовідносин.

2.              Відмежування господарських відносин від
інших видів правовідносин.

3.               Методи правового регулювання господарських
відносин.

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на
різноманітність відносин, що виникають між її суб’єктами та іншими учасниками
господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою
багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні
ознаки:

•                             сфера — економіка
(господарювання) різного рівня (державного, територіального, локального);

•                            зміст — безпосереднє здійснення
господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання
послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;

•                             особливий суб’єктний склад
(обов’язковим учасником цих відносин є суб’єкт господарювання — індивідуальний
підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах
також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також
громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками
суб’єктів господарювання чи здійсню-

25

ють щодо них організацшно-господарські повноваження на
основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

•                            поєднання майнових та
організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає: 1)
сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького
договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих
зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної
організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення
новостворюваної організації необхідною для започаткування та здійснення
відповідної (окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону)
господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна
(право власності, право господарського відання чи право оперативного
управління, а щодо відокремлених підрозділів — право господарського
використання із зазначенням конкретних майнових повноважень суб’єкта цього
права);

•                           значний ступінь правового
регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням,
що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю
господарських та пов’язаних з ними зв’язків.

На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке
док-тринальне визначення:

Господарські правовідносини — це врегульовані нормами права
суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо
безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або
організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб’єктним
складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне
визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у
процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами
господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у
сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність
їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань:
нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних
видів господарських відносин), 5 навчальною метою (вивчення характерних ознак
певних видів гос-

26

подарських відносин та пов’язаних з цим особливостей їх
правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів
господарських відносин, віднайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового
регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним
працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що
здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські
відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та
внутрішньогосподарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та
організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При
цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та
інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання в процесі
безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація
товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що
складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами
організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською
діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч. щодо державної реєстрації суб’єктів
господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими
суб’єктами правил у сфері господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських
відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії —
всередині господарської організації (між її структурними підрозділами,
органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та
її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука
господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських
відносин — міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично
самостійними суб’єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види
господарських відносин:

•                            горизонтальні (учасники
правовідносин рівноправні);

•                             вертикальні (одним із
учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч.
власник майна іншого учасника).

і За галузями економіки і сферами управління, в яких вони
виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому
комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері
приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції
та антимонопольного регулювання тощо.

27

2. Відмежування господарських відносин від інших видів
правовідносин

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що
не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються
Господарським кодексом та нормами інших нормативно-правових актів
господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

•                            майнові та особисті немайнові
відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

•                            земельні, гірничі, лісові та
водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного
світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря
(регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні
— Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі -Кодексом «Про надра» від
27.07.1994 p., лісові — Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., водні — Водним
кодексом від 06.06.1995 p., відносини щодо використання й охорони рослинного і
тваринного світу (законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього
природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999
р. «Про рослинний світ»), територій і об’єктів природно-заповідного фонду —
Законом від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», атмосферного
повітря — Законом від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»);

•                           трудові відносини — Кодексом
законів про працю та іншими актами трудового законодавства;

•                              фінансові відносини за участі
суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю
виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом
від 21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових
актів);                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  j

•                             адміністративні та інші
відносини управління за участю суб’єктів господарювання, в яких орган державної
влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською
компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських
повноважень щодо суб’єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється
Кодексом законів про адміністративні правопорушення, низкою законів: «Про
місцеве самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати
місце) в діяльності особистих селянських господарств: остан-

28

ні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для
задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім’ї), проте у
разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму
селянське господарство виступає як суб’єкт господарювання зі специфічним
правовим статусом, що визначається спеціальним Законом — «Про особисте
селянське господарство», від 15.05.2003 р.

Суміжними з господарюванням є народні промисли, яким також
притаманні риси цієї діяльності — виробництво (зазвичай на професійних засадах)
з метою реалізації за плату третім особам предметів художніх промислів, хоча і
з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності; додатковою метою
{збереження народних художніх промислів і спадкоємного розвитку традицій
народного мистецтва у певній місцевості), особливістю матеріальних благ, що
виробляються при цьому, — художні вироби декоративно-вжиткового призначення.
Особливість господарської діяльності, пов’язаної з народними промислами,
визначається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли».

3. Методи правового регулювання господарських відносин

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в
них організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового
регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин — це
застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин
відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають
взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень,
характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юридичного
захисту прав та законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання
господарських відносин. До них належать:

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично
значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо
підпорядкованого йому суб’єкта (рішення власника про створення підприємства чи
його реорганізацію, ліквідацію;

29

видача ліцензії; розміщення державного замовлення на
підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і
підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем
відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного
фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків,
корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна,
обов’язковості певних фондів чи резервів (або навпаки — забороні їх створювати,
як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові
та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає
насамперед врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи
територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна щодо
створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання
підприємством майна власника та обов’язки щодо власника).

Метод автономних рішень дозволяє суб’єктам господарювання
приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і
обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих
рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення
про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський
рік).

Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих
рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав’язувати свої умови іншій
стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського
договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами
адресованих суб’єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної
(бажаної для сусп

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ