6.2. Загальна характеристика філософсько-традиційного(далекосхідного) підтипу правової системи

6.2. Загальна характеристика філософсько-традиційного(далекосхідного) підтипу правової системи

36
0

Філософсько-традиційний
(далекосхідний) підтип правової системи є досить своєрідним. Він має давню
історію і є довговічним.

Країни
Далекого Сходу є різноманітними як за історичними умовами розвитку, так і за
правовою культурою та сучасним станом правової системи, а також за концепціями
соціального розвитку. Поряд з тим, однією з найсуттєвіших ознак, що відрізняє
цей підтип від інших типів та підтипів правової системи свого
(релігійно-общинного) типу, є специфічне праворозуміння. На відміну від
західного розуміння права як виключно важливого інструменту соціального життя
щодо впорядкування суспільних відносин, далекосхідне розуміння наділяє право
субсидіарною функцією, і схильне відноситися до права, як до засобу
забезпечення соціального порядку та справедливості. Вихідними засадами цієї
концепції є те, що соціальний порядок забезпечується переважно методами
переконання, технікою посередництва, самокритичними оцінками поведінки, духом
поміркованості та згоди.

На
розвиток далекосхідного підтипу особливий вплив мала китайська та індійська
(індуська) філософсько-світоглядна доктрина і правова культура. Особливо
впливовим у свій час було конфуціанство, яке і заклало філософсько-релігійні
(традиційні) основи даного підтипу. Зокрема, ще у давнину сформувався (на базі
конфуціанства) традиційний скептицизм по відношенню до узагальнюючих
формулювань приписів нормативно-правових актів (норм права і до всіх форм
застосування їх судами. Ці традиції і на сьогодні мають певний вплив на право
КНР, у свій час сприяли формуванню права даного типу у Японії, Монголії, Кореї,
має відповідне значення для китайців, що проживають у Гонконзі, Індонезії,
Малайзії, Бірмі та інших країнах Індокитаю.

 

Глибокі
морально-релігійні та філософсько-традиційні витоки виявилися настільки
стійкими, що наступні рецепції континентального і загального права не змогли
суттєво змінити сутність та природу даного типу, не привело до зміни
традиційних структур.

Кодифікація
правових систем, інші модифікації права не дають підстав стверджувати про повну
відмову від традиційного права. Інститути західного права у багатьох випадках є
фасадом, за яким здійснюється регламентація суспільних відносин за традиційними
моделями. Поряд з цим, керівництво цих країн повинно враховувати і рівень
свідомості населення. Часто етично-філософські цінності та традиційні способи
регулювання відносин діють через право (включаються, трансформуються в нормах
права).

Все
це дає можливість виділити загальні ознаки далекосхідного підтипу правової
системи:

наявність
філософсько-традиційних джерел права щодо врегулювання деяких суспільних
відносин;

вплив
філософсько-релігійної доктрини на праворозуміння та формування правової
системи;

наявність
значної частини нормативно-правових актів, зокрема, законів; їх
кодифікованість;

дуалізм
системи (наявність нормативно-правових актів та традиційних норм);

рецепція
ознак континентального та загального права;

наявність
специфічних способів вирішення юридичних спорів (судових процедур та позасудових).

В
той же час можна виділити і ряд тенденцій розвитку даного підтипу:
1) розвиток правової ___ за західноєвропейськими зразками;
2) звуження сфери застосування традиційних норм; 3) фіксація
філософсько-релігійних принципів у правових нормах; 4) плюралізм у
юридичній науці; 5) розформалізованість в системі.

Найбільш
чітко виділити різні важливі та характерні елементи далекосхідного
(філософсько-традиційного) підтипу правової системи дозволить характеристика
китайського та японського права.

Правові
системи Китаю та Японії – це два різні види суспільства: Китай керується
соціалістичними (комуністичними) цілями, Японія – дотримується принципів
ліберальної демократії.

6.2.1. Загальна характеристика китайського
права: система, зовнішні форми права та юридична діяльність і професії

Основою
далекосхідного права, як вже відмічалося, є китайське право. Історія Китаю – це
історія багаточисленних філософських ідей. На китайське праворозуміння
вирішальний вплив мали лише три з них – даосизм, конфуціанство та легізм.

Але
необхідно відмітити особливості традиційної для Китаю концепції суспільного
ладу, яка відрізняється від західної концепції. Її фундаментальна ідея про
космогонічний лад, в якому взаємодіють земля, небо та люди є далекою від
релігійної догми (скоріше це філософська концепція). Гармонія проявляється у
відносинах між людиною та природою, а також відносинах між людьми. Поведінка
людини має відповідати природному порядку, а у суспільних відносинах на перший
план виходить ідея узгодженості (згоди). Цій концепції відповідав тип
суспільства, який існував у Китаї досить тривалий період часу. А філософське
обґрунтування цьому типові запропонувало конфуціанство. Конфуціанство заперечує
принцип недіяння, основою суспільства представники цієї концепції визнають
сім’ю з ієрархічною організацією і безмежною владою глави сім’ї. Община і
держава повинні відповідати цій моделі сім’ї. Члени общини повинні
дотримуватися правил поведінки (звичаїв) у відповідності з їх статусом, який
вони мають в общині.

В
цій статичній концепції суспільства основними принципами визнавалися: синівська
любов, підпорядкування вищим в ієрірхії, заборона будь-яких конфліктів.

Конфуцій
(551-479р.р. до н.е.) був виразником філософських та етичних ідей свого часу.
Всі наступні століття це вчення (ідеї) розвивалися його учнями. Так, зокрема,
філософ Тун Чуншу (176-104р.р. до н.е.) вніс у конфуціанство елементи
нарідності та створив доктрину космічної гармонії (в такому варіанті
конфуціанство існувало як основа державної ідеології Китайської імперії аж до
революції 1911р.) Представники цього вчення стверджували, що людина і Бог,
земля і небо, все живе та інертне є органічними частинами гармонійно
впорядкованого та єдиного Всесвіту. Люди не повинні порушувати природну
рівновагу відносин, що існують між ними, а найважливіша мета людини – її
ідеальна гармонія з космосом.

Правила,
яких повинна дотримуватися людина, називалися «лі» і визначали її
«правильну» поведінку. Вони, в значній мірі, залежали від соціального
положення людини (сім’ї, соціальній ієрархії, державі). Ці правила передбачали
поведінку у будь-якій ситуації і стосовно будь-якої особи (родичів, друзів,
батьків, дітей, подружжя тощо). Ідеальна людина згідно конфуціанства – це той,
хто усвідомлює природний порядок у світі, визнає необхідність і призначення
правил поведінки («лі»), добровільно їх виконує і підпорядковує свої
інтереси меті збереження гармонії.

А
тому конфуціанство було невисокої думки стосовно норм права та їх застосуванні
судами. Будь-яке право передбачає типізацію та формалізацію суспільних відносин
і не може врахувати багатоманітних факторів, пов’язаних із соціальним станом
осіб (сторін спору). Ще менш схильним є конфуціанство до встановлення юридичних
прав у судовому порядку. Згідно з конфуціанською етикою, якщо особа вважає, що
хтось у відносинах з нею порушив правила «лі», вона повинна
вирішувати проблему шляхом переговорів, а не звертатися до суду за відновленням
своїх прав (це тільки посилить дисгармонію). Доброчинна та мудра особа піде на
поступки і змириться з несправедливістю (чим звеличиться в очах суспільства і
Бога).

Конфуціанство
створило стійку віру в дотримання морально-релігійних та
філософсько-традиційних норм, а також зневагу до права «як зовнішнього
примусу». Пошук згоди, компромісу, подолання власних помилок вели до
ігнорування права як системи логічних та формальних норм. Китай протягом
століть не знав юридичних доктрин, професій; судочинство здійснювалось
управлінським апаратом.

Поряд
з цим, необхідний вплив на праворозуміння мали і концепції даосизму та легізму.

За
вченням даосизму, у Всесвіті панує принцип дао (великий шлях). Якщо людина йде
«великим шляхом» без вольових зусиль, тоді досягається повний
порядок. Даосизм, на відміну від конфуціанства, проповідує недіяння.

Легісти
ж, на відміну від конфуціанців, вважали, що людина за своєю сутністю є
егоїстичною і користолюбною, а тому її поведінка має визначатися
законодавством. Легісти вважали також, що всі люди є рівними перед законом,
правильна соціальна поведінка має стимулюватися примусовими заходами держави.
Влада, на їх думку, має базуватися на законах (постійно діючих). Монарх повинен
його знати, а піддані дотримуватися (виконувати). Для цього закони потрібно
оприлюднити і довести до відома кожного.

Проте
погляди легістів (як і даосистів) не закріпилися у свідомості більшості
китайського населення.

При
династії Хан (206р. до н.е.) конфуціанство набуло статусу офіційної державної
ідеології. Послідовники розповсюдили це вчення в країні, і конфуціанство стало
духовною та філософською основою китайського суспільства та держави на наступні
2000 років.

В
той же час, послідовники конфуціанства визнавали, що правила «лі» та
морально-філософського вчення недостатньо для врегулювання суспільних відносин.
Держава має створити і правові норми навіть, якщо вони не матимуть цієї ж
цінності, що і правила «лі». Кодекси віддавна створювалися у
китайському суспільстві (ще до об’єднання Китаю у єдину імперію), але, як
правило, ці давні кодекси не збереглися. У сьогодення дійшов лише кодекс
династії Тан (Цань), що датований VІІ ст. н.е. кодекс розділений на дві
частини: І – кримінальне право; ІІ – адміністративні правила. Але всі ці
кодекси (фрагменти та заголовки розділів яких збереглися до тепер), як і кодекс
Тан, стосувалися лише кримінального та адміністративного права і свідчили про
високий рівень юридичної техніки в Китаї. Питання сімейного та спадкового права
розглядалися лише постільки, поскільки це було важливо для кримінального та
адміністративного права (зокрема, оподаткування).

Вплив
конфуціанства прослідковується в усіх галузях права, навіть кримінальному. Це,
зокрема, дістає вираз у чіткій градації кримінальних покарань. Ця градація
враховує наміри злочинця, обставини злочину, соціальний стан злочинця і
потерпілого. Наприклад, якщо старший брат вдарив молодшого – ці дії не
каралися, а якщо навпаки – він отримував 2,5 років каторги і 90 ударів
бамбуковими палицями.

Таким
чином, основна маса законів мала кримінально- або адміністративно-кримінальні
справи.

В
той же час, на основі конфуціанського вчення отримали розвиток різні форми
позасудового вирішення спорів. В такому порядку і вирішувалися цивільно-правові
конфлікти. Сімейні розбіжності вирішував глава сім’ї, родичі, авторитетні особи
(за соціальним станом тощо). Критерії вирішення проблеми визначалися на
підставі правил «лі», місцевих звичаїв, світогляду та життєвого
досвіду осіб, що вирішували спір.

Якщо
перша мирова пропозиція не приймалася сторонами, переговори продовжувалися до
досягнення загальної згоди. Якщо сторони не були зв’язані сімейними
відносинами, але проживали в одному селі чи об’єднувалися за професією, тоді
посередником міг бути старійшина, інші поважні особи, керівники. Сторони могли
звернутися і до суду, але, як правило, вони спочатку намагалися вирішити спір
шляхом мирової процедури (в іншому випадку вони заслуговували б на громадський
осуд). До того ж, розгляд позовів у судах був довготривалим та дорогим, а
суддійський штат – корумпованим. Тому лише дуже мала частина цивільно-правових
спорів розглядалася державними судами. Це влаштовувало і державу, так як її
адміністрація звільнялася від законодавчої та судової діяльності у сфері
цивільного права.

Китайське
право позначалось спочатку терміном «ксін» (у сучасній мові означає
покарання), а пізніше використовувалося слово «фа» (право). Тому
можна вважати, що китайці під правом розуміють тільки кримінальне право.

Китайцям
досить довго було невідоме поняття суб’єктивного права (це слово іноземного
походження, запозичене у новітній Японії. Суб’єктивне право, на думку китайців,
служить джерелом зіткнення інтересів, бо соціальний спокій не досягається
шляхом приведення до гармонії суб’єктивних прав кожного члена суспільства. Така
точка зору є характерною для азіатського мислення. В їх уяві порядок у
суспільстуві базується не на праві, а на етиці. Кожна людина повинна не
порушувати природний порядок; традиції передбачені для того, щоб запобігти
соціальному злу. А тому вони мають первине значення, а право необхідно
використовувати як можна менше. І навіть, якщо виникає спір, головним при його
вирішенні є усвідомлення кожною стороною відповідності її позиції
«дао» (в чому полягає їх обов’язок по відношенню порушеної гармонії).

Тому
процесуальна техніка захисту прав є для Китаю непритаманною. Бо переконати
сторони виконати свій обов’язок повинен не суддя, а посередник. Далекосхідна
концепція має і виховний характер.

І
лише в кінці ХІХ ст. (після підписання договорів з Англією, Францією,
Німеччиною, Росією та Японією) відбулися зміни у китайському суспільстві. У
1899р. готувалася анексія всього Китаю (територія поділялася на сфери впливу).
Але у 1911р. імператор зрікся престолу, китайська держава була оголошена
республікою. Відносна стабільність настала у 1926-1928р.р. після перемоги
партії Гоміньдана. Цей час був використаний для кодифікації приватного права.
Як і в Японії, кодекси були створені за зразками німецького та швейцарського
права. Цивільний кодекс (який включав цивільне та торгове право), набрав
чинності у 1929-31р.р., Цивільний процесуальний кодекс – у 1932р., Земельний
кодекс – у 1930р. Зовні китайське право набуло європейського вигляду. Але поряд
з цим, продовжували діяти традиційні поняття та норми, адже за такий короткий
термін не можна було перебудувати мислення китайського населення та запровадити
у практику концепцію континентального права, яку тисячі років створювати юристи
Заходу. Кодекси та закони застосовувалися тоді, коли не суперечили традиції.

Але
вже в 30-ті роки почалася військова конфронтація. У 1931р. Японія завоювала
Маноджурію, а у 1937р. – почала наступ на центральний Китай. В країні почалося
повстання, яке очолили комуністи. Це повстання підтримав Радянський Союз, і в
результаті перемоги комуністичної партії (на чолі з Мао Цзедуном) Китай з 1
жовтня 1949р. був проголошений Китайською Народною Республікою.

У
1949р. були відмінені всі закони та декрети, які діяли до 1949р., а також
ліквідовуються суди. Нові закони, які були створені у 1949р. відповідали
радянській моделі. Був створений Верховний Суд, що керував нижчими судовими
інстанціями, створена прокуратура (яка забезпечувала принцип соціалістичної
законності). Проте не вистачало кваліфікованих юристів: функції судів
виконували органи поліції та державної безпеки. Поряд із судами загальної
компетенції діяли особливі суди. Контролювали їх діяльність органи виконавчої
влади.

У
1954р. суди і прокуратура були реорганізовані, а у 1957р. діяло більше 2700
народних судів.

У
1940-51р.р. були створені закони: про шлюб, профспілки, про аграрну реформу,
судову організацію тощо.

У
1954р. була прийнята Конституція Китаю, за зразком радянської конституції
1936р.

У
1969р. Китай розірвав відносини з Радянським Союзом. З цього часу пріоритет у
Китайців був наданий соціальній перебудові, а не економічному розвитку.

Конституції
1954, 1975, 1978р.р. закріпили комуністичний режим в країні, панівну роль держави
(ідеолого-бюрократичної держави). В 70-ті роки відбулася «культурна
революція», яка мала на меті відкинути конфуціанство, хоча разом з тим
відкинула принцип законності: правові норми і правопорядок замінено партійними
директивами та «чистками кадрів». Інтелектуальна структура
суспільства знищувалася. А у 1976р. були заарештовані керівники
«культурної революції», і до кінця 1984р.ж у країні почалися зміни. І
хоча були збережені соціалістичні принципи, головна роль компартії, державна
централізація та ін., в той же час проводилася модернізація сільського
господарства, промисловості, національної оборони, науки та технології.
Проводиться курс на правову регламентацію господарських та ін. відносин. У
1979р. був виданий закон про спільні підприємства та вільні економічні зони, на
підприємствах створені 4 вільні економічні зони, вжиті заходи для сприяння
іноземному інвестуванню. У 1980р. прийнято Закон про шлюб.

У
1982р. була прийнята четверта Конституція КНР, у якій визнавався пріоритет
державної економіки, а також колективних її форм, державна та колективна форми
власності на землю.

У
цей же час створюються закони про організацію Всекитайських зборів народних
представників, місцевих зборів, виборчий закон, закон про суди, народну
прокуратуру, Кримінальний кодекс, положення про адвокатуру та нотаріат.

Про
Інтенсивний розвиток законодавства у сфері економіки свідчать такі закони: про
патенти, господарські дотації (1982), іноземні підприємства (1986),
господарські договори, про управління землею (1986), про сільське господарство
(1993) та ін. Ці закони сприяють розвитку ринкових відносин в економіці.
Відсутнім є вплив іноземного права.

У
1986р. було прийнято закон про спадкування, а у 1987р. набрали чинності
«Основні принципи цивільного права» (фактично це є цивільний кодекс).

У
сфері публічного права збережено багато інститутів та норм соціалістичного
права: щодо науково-технічного прогресу, соціалістичної конкуренції, зборів
працівників на державних підприємствах, місць утримання засуджених тощо. В
Китаї відсутній інститут приватного права на землю (селяни мають лише право
користування і часткового розпорядження землею).

У
1954р. в Китаї була створена зовнішньо-торгівельна арбітражна комісія в межах
Ради по розширенню міжнародної торгівлі. Попередній її регламент (1956р.)
відповідав радянському зразку, але практика є відмінною.

За
даними 1960р. ця комісія у Пекіні розглянула 61 справу, жодна з яких не
завершилася винесенням арбітражного рішення (в усіх справах завершені
укладенням мирової угоди).

Як
ми вже відмічали: Китай протягом тривалого часу не мав юридичної доктрини,
правових шкіл, відомих юристів-вчених, юридичної професії.

Але
вже після 1911р. Китайська республіка потребувала професійно підготовлених
юристів, і ця потреба загострилась з 1949р. (так як з’явився великий масив норм
позитивного права). У Китаї створювалися умови для навчання молодих осіб за
кордоном. Суттєво змінилася вища освіта. У 1975р. у Китаї функціонувало 4
юридичних факультети, а в 1986р. вже більш, ніж у 20 університетах були
факультети права. Строк навчання – 4 роки, програма ж охоплює широке коло
обов’язкових та факультативних предметів.

Функціонує
судова система, система органів прокуратури та адвокатура.

Згідно
з законодавством, судді повинні здійснювати судову владу згідно з законом, але
на основі незалежності: тобто вони мають бути вільними від впливу
адміністративних та політичних органів.

Законодавча
влада здійснюється парламентом (який утворений за радянським зразком), але роль
його зводиться часто до формального підтвердження прийнятих політичних рішень
вищими органами комуністичної партії).

У
сучасних умовах китайське право за рядом ознак можна віднести до
континентального права, але поряд з ними, є ряд ознак, які свідчать про
особливий специфічний характер китайського права. А тому є потреба виділити
загальні ознаки китайського права:

наявність
нормативно-правових актів (особливо законів, кодексів);

наявність
традиційних правових норм та релігійно-етичних цінностей у деяких сферах
суспільних відносин;

фіксація
філософсько-традиційних понять, принципів у праворозумінні, правових нормах та
інших елементах правової системи;

дуалізм
системи (наявність законодавства та традиційних норм);

наявність
ознак континентального права.

Одна
з суттєвих ознак полягає у функціонуванні і до сьогоднішнього часу
філософсько-традиційних концепцій, норм, ін. способів і процедур врегулювання
суспільних відносин. Які ж причини їх стійкості? До таких причин можна
віднести:

особливості
історичного розвитку та довготривалу ізоляцію від інших країн;

ізоляція
від зарубіжного права;

вплив
філософських ідей конфуціанства на праворозуміння;

трансформування
конфуціанського світогляду, принципів через правові норми;

стійкі
психологічні установки населення на дотримання цих традиційних правил, а також
невизнання права найефективнішим регулятором суспільних відносин.

6.2.2. Загальна характеристика японського
права: система, зовнішні форми права та юридична діяльність

Японське
право має глибокі історичні корені. У V ст. в Японію прийшла китайська
письменність, а вслід за нею і буддизм. Вплив китайської культури у
VІІ-ХІІІ ст.ст. дістав відображення і в реорганізації держави за
китайським зразком.

Перші
пам’ятки японського права з’явилися після 646р. В цей час у Японії вводився
порядок розподілу високих полів (ділянок), що належали державі, а також
відбувався поділ суспільства на «ранги» (соціальні прошарки
населення). Обов’язки кожної соціальної групи фіксувалися у юридичних збірниках
– «ріцу». Складені за китайським зразком, вони містили кримінальні
(репресивні) та адміністративні норми.

Система
розподілу земель у VІІ ст. погано функціонувала і тому у ІХ-Х ст.ст.
з’являється система сеньорії – недоторканого володіння, звільненого від
податків. Вона стає великим земельним володінням з суверенною судовою владою.

У
1185р. з’являються феодальні відносини нового типу. Влада імператора
зменшується і переходить до військової касти. Імператорський фельдмаршал –
сьогун від імені імператора реально здійснював владні повноваження.

Період
громадянських війн у Японії (1333-1573р.р.) завершився встановленням
феодального унітаризму (зі своєрідною структурою, заснованою на суворій
ієрархії – підпорядкування нижчих вищим структурам). Ця структура була посилена
у період з 1603 по 1868р. використанням конфуціанства як основної офіційної філософської
доктрини. В цей же час проводилася політика ізоляціонізму.

Владу
у будь-яких справах здійснював сьогун (розгляд спорів – лише у виняткових
випадках). У ХVІІІ ст. його юрисдикція розширилася (до 53 різновидів
справ). Але його судові функції не відрізнялися від інших публічно-правових
функцій. У Японії в цей час не було правових шкіл, професійних суддів,
прокурорів, адвокатів, нотаріусів.

Ідея
права викликала в цілому заперечення. В той же час виникає цілий комплекс норм
(етичного характеру), які регулювали поведінку осіб у їх взаємних відносинах у
всіх випадках життя. Ці норми називали гірі. Вони стосувалися відносин батька і
сина, чоловіка та дружини, інших родичів, а також господаря і службовця,
старшого службовця та підлеглого, покупця та продавця, власника та користувача
та ін. Гірі підмінили право і навіть мораль. Виконання їх забезпечувалось
осудом з боку суспільства. Таким чином, правила поведінки визначав кодекс
честі, що мав характер звичаю. Все це виливало на визнання цінності права:
право вважалось зайвим.

В
ХІХ ст. політика ізоляціонізму занепадає. З 1853р. Японія заключає
договори з США, Англією, Росією, Нідерландами. І хоча вони були
нерівноправними, все ж таки ізоляція Японії була знята (велася торгівля,
відкривалися консульства і представництва). У 1867р. влада знову перейшла до
рук імператора.

Відбулися
зміни в правосвідомості населення та юридичній практиці, коли почав формуватися
централізований устрій. Інтенсивні торгівельні зв’язки, ріст промисловості
вимагали запозичення західних зразків права. На японську мову здійснюється
переклад французьких та германських кодексів, відчутним є вплив і англійського
права.

У
1882р. були прийняті Кримінальний кодекс та Кримінально-процесуальний кодекс
(за французьким зразком), а у 1890р. прийняті Закон про судоустрій та
Цивільно-процесуальний кодекс (за німецьким зразком). Цивільний кодекс, що
набрав чинності у 1898р. був створений за німецькою моделлю. У 1899р. був
прийнятий Торгівельний кодекс.

У
1889р. була прийнята Конституція, яка встановила новий адміністративний поділ
(на префектури). Були прийняті Закони про комуни (1888) та про префектури
(1890). У 1907р. прийнято Кримінальний кодекс.

Після
1945р. (ІІ світової війни) на японське право великий вплив мало загальне,
зокрема, американське право.

У
Новій Конституції 1946р. була зафіксована ідея посилення ролі судової влади, а
також включений перелік основних прав, що потребували безпосереднього судового
захисту. Конституція визнавала принципи розподілу влади. Зокрема, імператор є
главою держави, законодавчу владу здійснює парламент, виконавчу – Кабінет
Міністрів. В країні створена єдина судова система, яку очолює Верховних Суд.

У
1947р. прийнято Закон про трудові стандарти, а у 1949р. – Закон про профспілки.

Близько
10 законів функціонує у сфері пенсійних відносин. З 1958р. в наступні 20 років
видаються закони про охорону навколишнього середовища: про охорону води від
забруднення промисловими відходами, основний закон про контроль за забрудненням
оточуючого середовища, про регулювання вібрації та ін.

У
1948р. набрав чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс. В цей же період
були прийняті Закон про судоустрій (1947), Закон про прокуратуру (1947), Закон
про адвокатуру (1949).

Джерелами
кримінального права є КК (1907), Закон про малозначимі злочини (1948), Закон
про неповнолітніх (1948) та ін.

Прийняття
нових законів, запозичення ідей загального та континентального права вплинули
на трансформацію та модернізували правову систему Японії.

Під
час реформи (1948) кримінального процесу використовувався американський зразок.
Поряд з цим, були прийняті антимонопольний закон, закон про компанії, про
контроль за біржами та цінними паперами (за американськими зразками).

Японська
правова наука запозичила нову методику досліджень (німецький догматизм втратив
основну роль). Японська юридична наука розвивається у різних напрямках:
соціологія права, марксистські концепції, правовий консерватизм, юридичний
позитивізм та природниче право європейської моделі тощо. А все частіше японські
вчені-юристи проводять дослідження на стикові права та соціології, а також
функціонування окремих правових інститутів.

Система
права (як і в континентальному типі) поділяється на публічне та приватне право.
Система права включає: конституційне, адміністративне, цивільне, торгове, кримінальне,
кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне, право соціального
забезпечення, господарське право, сімейне право, виділяються такі підгалузі:
медицинське та освітянське право.

Рецепція
великої кількості іноземних правових інститутів не привела до значимості їх у
правовій практиці Японії.

В
сфері публічного права передбачені законами демократичні інститути
деформуються. Японці говорять «про зовнішній конституціоналізм їх
політичного режиму. Конституційний контроль Верховним Судом здійснюється обмежено
(акти відміни законів та інших нормативних актів – поодинокі).

Японці
у праві вбачають і тепер засіб примусу. А тому навіть наявність кодексів і
чітко структурованої судової системи не змінили традиційну ментальність. Ідея
права не ввійшла у повсякденне життя японців. Мало хто з громадян користується
правами, передбаченими новими законами. Керівна роль відводиться традиційним
формам посередництва.

Всі
спори між членами сім’ї вирішуються на підставі звичаїв і без судового
втручання. Наприклад, зазвичай, перед реєстрацією шлюбу сім’ї наречених
звертаються до посередника, який вирішує всі проблеми, пов’язані з підготовкою
весілля, і є свідком. В його обов’язок входить вирішення спорів між подружжям
та членами їх сімей. До судової процедури розлучення звертаються лише в окремих
випадках (коли відсутнє єдине рішення по даній проблемі). Якщо ж бажання
подружжя співпадає, вони вважаються розлученими відразу ж як оформляють рішення
про розлучення. Наслідки розлучення (спори про розподіл майна, аліменти, батьківські
права) улагоджуються посередником (родичами, друзями ін.). Спори між сусідами,
дорожньо-транспортні пригоди тощо вирішуються шляхом посередництва.

Звернення
до суду є крайнім засобом, якщо не досягнуто згоди шляхом переговорів.

Сучасна
судова система Японії склалася в результаті реформ 1947-1948р.р. Вона включає:
Верховний Суд, вищі, територіальні, сімейні та первинні суди.

Очолює
цю систему Верховний Суд. Він є вищою судовою інстанцією та вищим органом
конституційного нагляду, а також органом, що керує нижчими судами. Він
встановлює правила для роботи суддів, адвокатів, яких повинні дотримуватися і
прокурори. Конституційний контроль може здійснюватися і нижчими судовими
інстанціями.

Прокуратура
в Японії входить у систему міністерства юстиції.

Всі
судді призначаються Кабінетом Міністрів на посади терміном на 10 років, голова
Верховного Суду – імператором. Судді перебувають на посаді до виходу у
відставку (65 або 70 років). Судді всіх судів можуть усуватися з посади тільки
через публічний розгляд звинувачення судді спеціальними органами парламенту (за
процедурою імпічменту).

Для
заняття посади судді, прокурора, адвоката існують суворі правила відбору.
Випускники юридичних факультетів японських університетів повинні здати екзамени
спеціальній комісії міністерства юстиції (їх витримують лише 2-3% осіб, що
екзаменуються). Вони зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників
юстиції при Верховному Суді. В програму входять теоретичні заняття, практика у
судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення
курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката, прокурора
отримують призначення. Корпорації професійних юристів свідомо обмежують
збільшення корпусу юристів у Японії. Так, у країні з населенням більше 120 млн.
є приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і більше 12000 адвокатів. Через курси
підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб.

Згідно
Конституції, захист звинуваченого здійснюється адвокатом за вибором
звинуваченого, або за призначенням держави (якщо у нього немає засобів, щоб
оплатити послуги адвоката). У цивільному процесі незаможнім особам може
надаватися матеріальна допомога (вона зводиться або до відтермінування оплати
судових розходів, або до призначення безкоштовного адвоката японською
асоціацією правової допомоги).

Адвокат
може утворити юридичну контору на території колегії адвокатів, до якої він
належить, з відома Федерації колегій адвокатів.

З
1947р. у Японії відсутня система адміністративної юстиції (скарги на дії
адміністративних органів розглядаються в першій інстанції територіальними
судами.

Необхідно
вказати на ще одну специфічну особливість японського права: наявність поряд із
судовою процедурою спеціальної процедури примирення.

Законом
передбачені різноманітні види мирових угод. Перша з них може здійснюватися на
досудовій стадії. У більшості випадків конфлікти закінчуються на цій стадії.

Якщо
ж сторони не уклали мирової угоди на цій стадії, вони можуть звернутися до
суду. Але і тут діє ідея примирення. Згідно з Цивільно-процесуальним кодексом
суддя у ході процесу повинен постійно намагатися примирити сторони. Найкращий
варіант – це відмова від позову та укладення мирової угоди. Суддя, згідно із
законом, має можливість на всіх стадіях виконувати роль посередника. За
статистикою, відмови від позовів щорічно складають 50% від загальної кількості
справ.

Крім
згаданих процедур, сторони мають ще одну можливість: просити про створення
комісії примирення (арбітражний комітет). Комісія складається з двох
посередників під головуванням професійного судді. Щодо певної категорії справ
(сімейні, трудові) закон рекомендує цю процедуру. Якщо комісії не вдалося
схилити сторони до мирової угоди, будь-яка сторона у 2-х тижневий термін може
звернутися до суду. Суду і в цьому випадку надається вибір: вирішити справу на
підставі закону або підтвердити варіант мирової угоди, яку запропонували
посередники.

Проте
у сучасних умовах сторони все частіше звертаються до суду з проханням вирішити
справу на підставі закону. Поряд з цим, японці не відмовляються і від своїх
традицій. А суди користуються можливістю зупинити розгляд справи і передати в
комісію примирення (узгоджувальну комісію, арбітражний комітет).

Так,
у 1959р. із всіх справ, що надійшли у японські суди: по 40% з них – укладені
мирові угоди; по 20% – справи вирішені шляхом досягнення компромісу у судовому
засіданні; по 14% – позов відкликано; по 26% – винесені рішення.

Правда
у Японії і в суди звертаються набагато менше ніж в будь-якій країні Заходу. Але
це пояснюється не тільки впливом конфуціанства на правосвідомість японців, але
і перевантаженістю судової системи, незначною кількістю суддів та адвокатів,
затяжною процедурою розгляду справи.

І
хоча юристів у Японії не так багато, як в інших країнах (з тою ж кількістю
населення), їх стає все більше, бо цього вимагають відповідні обставини.

У
Японії в останні роки значно зросла кількість колективних судових процесів
стосовно захисту оточуючого середовища та відповідальності за якість продукції.
Сторонами в цих процесах є тисячі позивачів. Але яким би чином не була
модернізована правова система Японії, у ній і сьогодні зберігають свою дію
традиційні принципи та норми.

До
причин стійкості традиційних норм японського права можна віднести: 1)
ізольоване до 1853р. положення Японії; 2) відсутній вплив зарубіжного права; 3)
вплив філософсько-традиційних (релігійних) та політико-етичних норм на
правосвідомість населення (зокрема, вплив конфуціанства); 4) принципу
ієрархічної організації суспільства (якому відповідали традиційні норми –
гірі); 5) відсутність довгий час правових шкіл та юридичних професій; 6)
тривале невизнання цінності права як регулятора суспільних відносин.

Поряд
з цим, можна виділити і ряд загальних ознак сучасного японського права:

наявність
нормативно-правових актів (законів і 6 кодексів);

наявність
інших джерел права: правових звичаїв, нормативно-правових договорів;

наявність
традиційних норм у певній сфері відносин, наприклад, сімейні та ін. (яка
постійно звужується);

наявність
посередницьких процедур;

наявність
процедур примирення у судовому процесі;

дуалізм
системи (поєднання дії традиційних норм і нормативно-правових актів);

наявність
ознак континентального та загального права;

розвиток
правової системи за західно-європейськими зразками.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ