2.10. Особливості романського та германського права

2.10. Особливості романського та германського права

237
0

Однією
з основних ознак континентального права є поділ цього типу правової системи на
дві підсистеми: романську і германську.

До
романської підсистеми належать правові системи Франції, Італії, Іспанії,
Бельгії, Люксембургу, Голландії, Португалії, а до германської – правові системи
Німеччини, Австрії, Швейцарії.

Основними
країнами, на прикладі правових систем яких буде розкритий поділ на
«романське» і «германське» буде Франція та Німеччина,
оскільки поділ, який зумовлений історико-політичною ситуацією, в якій
формулювались правові системи цих країн, виявляється тут найбільш чітко.

1)
Критерієм поділу романо-германського типу на підсистеми виступають джерела
права.

Франція
пройшла тривалу правову історію: основу сучасної системи джерел права досі
складають кодекси наполеонівської епохи, про які йшлося вище. Загальновизнаним
є те, що незважаючи на чисельні поправки, ці кодекси застаріли, а на сучасному
етапі в країні діє багато правових актів, які лежать за межами традиційної
кодифікації. Щодо цих нових правових актів, то тепер не передбачається мета
«переосмислити» сукупність норм тієї чи іншої галузі, а здійснюється
логічне перегрупування вже прийнятих законодавчих актів та регламентів.

Центральне
місце в сучасній системі джерел права займає конституція 1958 року.

Серед
законодавчих актів, що видаються парламентом, особливу роль відіграють
органічні закони, що доповнюють важливі конституційні положення. Звичайні
закони – акти парламенту – регулюють або галузі права, або окремі правові
інститути.

Конституція
передбачила коло питань, які входять до компетенції парламенту, і тим самим
обмежила сферу його законодавчої діяльності. І навпаки, щодо виконавчої влади
(наявність великої кількості ордонансів, декретів, рішень, постанов і т.ін.)
повноваження її істотно розширились, а вага та значення актів виконавчої влади
у системі джерел права значно зросли.

У
французькій правовій системі в якості самостійного джерела права визнають
загальні принципи, особливо там, де у законодавчій структурі є істотні
прогалини (сфера адміністративного права).

У
французькій юридичній літературі джерела права поділяють на дві основні групи:
первинні (основні) і другорядні (додаткові). До першої групи належать державні
нормативні акти. До другої – судова практика. На думку деяких французьких
науковців-практиків, вона – «джерело закону в рамках закону». Суддя
хоча й не зобов’язаний жорстко дотримуватись букви закону і зберігає, в певній
мірі, свободу рішень, все ж знаходиться під сильним авторитетом попередніх
судових рішень.

В
Німеччині основою права є, як і у Франції, кодекси. Вони неодноразово
змінювались, але основна частина змін у праві Німеччини, внесена не через
кодекси, а за допомогою спеціальних законів.

Конституція
є також основним нормативно-правовим актом.

Система
джерел права у Німеччині відображає федеральний характер державного устрою
країни.

При
тлумаченні законів у Німеччині, на відміну від багатьох інших країн, велике
значення надається матеріалам комісій по підготовці відповідних актів.

Основний
закон Німеччини 1949 року не визнає за виконавчою владою і навіть забороняє їй
практику автономної регламентації. Урядові та інші підзаконні акти у ФРН можуть
бути видані тільки в рамках виконання закону, хоча на практиці зустрічаються
винятки з цього правила.

Консолідованих
кодексів, на відміну від Франції, у Німеччині немає. Правовий звичай у
приватному праві теж, як і у Франції, має значення лише у вузькій сфері.

Що
ж стосується публічного права, то в Німеччині його роль є меншою, ніж у
Франції. Судова практика у Німеччині набуває характеру джерела права тоді, коли
якась правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні ряду аналогічних
справ, і дане рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції.

Зараз
в Німеччині визнається важлива роль Федерального Конституційного суду і інших
вищих судових установ, рішення яких розглядаються в якості джерела права як при
застосуванні закону, так і, особливо, у випадку виявлення неточності чи
прогалин у законодавстві.

У
Франції рішення Конституційної ради хоча і є обов’язковим для всіх державних
органів, але Конституційна рада може впливати на застосування діючих законів і
інших нормативних актів, а тому і на судову практику.

Що
ж до норм міжнародного права, відповідно до ст.25 Конституції Німеччини
1949 p., загальні норми міжнародного права є складовою частиною права
федерації.

У
Франції міжнародне право визнається, але відображено це в конституції у дещо
поміркованій формі. У ст. 55 мова йде не про норми міжнародного
права, а про договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені.

Таким
чином, роль підзаконних нормативно-правових актів, наявність консолідованих
кодексів, використання судової практики, як джерела, значення міжнародних актів
відрізняє підсистеми між собою. І якщо в деяких державах проявляються вказані
вище моменти (в тій чи іншій мірі), то маємо підстави відносити їх до
романської або германської підсистеми.

Наступною
особливістю романо-германського типу правової системи буде використання
додаткових джерел права: судової практики (прецедентів), правових звичаїв,
нормативно-правових договорів, доктрин.

Це
зумовлено тим, що теорія джерел права у всіх країнах РГПС відображає традиційну
для всіх них концепцію, згідно якої право міститься не тільки у законодавчих
актах. Пошук права – це завдання, яке повинно виконуватися всіма нормами,
кожним у своїй сфері, і з використанням своїх методів.

Судова
практика або прецедент – рішення суду по конкретній справі, яке застосовується
при вирішенні аналогічних справ. На думку Саїдова А.Х., це в першу чергу
стосується «касаційного прецеденту», оскільки касаційний суд – це
вища інстанція, і тому рішення, яке проходить касаційний етап, може сприйматись
іншими судами при вирішенні аналогічних справ, як фактичний прецедент.

Роль
судової практики в країнах РГ типу може бути розглянута лише у межах закону.
Враховуючи прагнення юристів цих країн діяти на підставі закону, творча роль
судової практики завжди пов’язується з тлумаченням закону. І лише у виключних
випадках судді можуть відкрито визнати наявність у них влади по створенню
правових норм. Так, в системі Швейцарського Цивільного кодексу сформульовано:
«при відсутності закону і звичаю, суддя повинен вирішити справу на
підставі такого правила, яке б він встановив, будучи законодавцем».

В
загальному ж судова практика відмовляється створювати правові норми, так як, на
думку суддів, це справа лише законодавця. Це пов’язано із тим, що між нормами,
створеними судовою практикою і нормам, встановленими законодавцем, існує
різниця.

По-перше,
судова практика діє в межах, встановлених законодавцем, отже, її застосування
обмежено, на відміну від англо-саксонської правової системи.

По-друге,
правова норма, створена судовою практикою, не має того авторитету, яким
володіють законодавчі норми, і цей авторитет зростає ще з періоду середніх
віків, коли вважають, що правова норма повинна мати доктринальне або
законодавче походження, лише така ретельно продумана правова норма в стані
охопити цілий ряд типових випадків, які б вклались у фактичний склад судової
справи.

Судова
практика не зв’язана нормами, які вона сама створила; вона навіть не може
послатись на них для обґрунтування прийнятого рішення. Норма, створена судовою
практикою, існує і застосовується лише в тих межах, в яких судді – вважають
можливими.

Подібність
тієї ролі, яку відіграє судова практика у всіх країнах романо-германського
правового типу обумовлена не лише традицією, але і принципами судової
організації, способом підготовки і підбору суддів.

В
рамках РГ правового типу судоустрій має, як правило, загальні риси. Судова
система побудована по ієрархічному принципу. Всі спори підвідомчі судам першої
інстанції, що розміщені по всій території країни, над ними є значно менша
кількість апеляційних судів. Завершує ієрархію Верховний (касаційний) суд. Але
це загальна схема, в рамках якої багато відмінностей. Так, існуючі в країні
спеціальні суди по сімейних, трудових спорах тощо, можуть бути відсутні в іншій
країні. Верховний суд в одній країні діє як апеляційна інстанція, в іншій – як
касаційна.

В
деяких країнах, крім судової системи, є і інші, незалежні від неї, юрисдикції.
Наприклад, адміністративна юрисдикція, яка є у Франції, Німеччині, Австрії,
Бельгії, Фінляндії, Італії, Швеції, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Монако.

В
інших країнах також існують адміністративні юрисдикції, але вони підконтрольні
Верховному суду, де для цього є Апеляційна Палата.

Судова
практика різних країн нормативно-актної правової сім’ї відрізняється
різноманітними елементами. Серед них і наявність збірників судової практики.
Офіційні збірники судової практики є у Франції, Німеччині, Іспанії, Італії,
Швейцарії.

У
Франції у збірниках публікуються лише ті рішення, які визнала авторитетним
кримінальна палата касаційного суду.

У
ФРН – лише принципові рішення Федерального адміністративного суду. В Швейцарії
публікації рішень передує коротке узагальнення доктринального плану.

В
цілому ж про підвищення ролі судової практики в якості джерела права свідчить
така тенденція, як наявність обов’язкових прецедентів. В порядку виключення із
загального принципу, в особливих випадках може бути встановлено обов’язок судді
слідувати певному прецеденту або певній лінії встановленій прецедентами.

У
ФРН такий авторитет наданий рішенням федерального конституційного суду. В
Швейцарії суди кантонів пов’язані рішенням Федерального суду, який визнав
неконституційним кантональний закон. В Португалії авторитет прецеденту мають
рішення Пленуму Верховного суду.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ