9.1. Основні поняття та підходи теорій лідерствая

9.1. Основні поняття та підходи теорій лідерствая

24
0

У кожній організації відбувається горизонтальний та
вертикальний поділи праці, у процесі яких керівники отримують повноваження,
тобто право впливати на поведінку підлеглих для забезпечення цілей діяльності
організації. Наявність права впливати на діяльність підлеглих є неодмінною
передумовою управління, але вона ще не гарантує ефективності такого впливу.
Існують різні способи реалізації цього права: від жорсткого автократичного до
найменшого (ліберального) втручання в діяльність підлеглих. Кожний з цих
способів широко використовують на практиці.

Багатьох називають керівниками тільки тому, що вони очолюють
команди або знаходяться на вершині адміністративної піраміди. Але перебування
нагорі означає лише видимість управління, а не його сутність.

Справжніх керівників вирізняє наявність такої специфічної
властивості, як здатність підбирати для кожної конкретної ситуації
найефективніший механізм впливу на підлеглих і здатність до ефективного
лідирування.

Більшість людей не розрізняють поняття керівництва, влади та
лідерства, вважаючи, що, перебуваючи на керівній посаді, певна особа автоматично
має владу над підлеглими і є лідером колективу. Формально це так. Однак на
практиці співвідношення цих трьох складових частин управлінського впливу досить
різне, оскільки воно складається під впливом багатьох чинників, до яких
належать типи організації, її масштаби, напрям діяльності, місце в ієрархії
управління, особисті якості менеджера і т. ін.

Організації, що досягають успіху, відрізняються від інших
головним чином тим, що мають більш динамічне та ефективне керівництво. У
сучасній діловій мові під керівництвом, з погляду власника, мається на увазі
або індивід «керівник», або група «керівний склад»,

308

>>>309>>>

або ж процес, тобто засіб, що володіє індивідуальними
особливостями управління організацією. Синонімами слів «керівництво» і «керівник»
є слова «лідерство» і «лідер».

Природу лідерства можна краще зрозуміти, якщо порівнювати її
з управлінням. Бути менеджером і бути лідером в організації — це не одне і те
саме. Менеджер у своєму впливі на роботу підлеглих і побудові відносин з ними
насамперед використовує і покладається на основу влади і джерела, що її
живлять. Лідерство ж як специфічний тип відносин управління ґрунтується більше
на процесі соціального впливу, а точніше на взаємодії в організації. Цей процес
складний і потребує високого рівня взаємозалежності його учасників. На відміну
від власного управління, лідерство припускає наявність в організації
послідовників, а не підлеглих. Відносини «начальник — підлегий», властиві
традиційному погляду на управління, заміняються відносинами «лідер —
послідовник».

У менеджменті лідерство є ключовою ситуаційною змінною,
визначається якостями керівника і підлеглих та ситуацією.

Лідерство — управлінські взаємовідносини між керівником і
послідовниками, засновані на ефективному поєднанні різних джерел влади і
спрямовані на спонукання людей до досягнення загальних цілей.

Виділяють формальне і неформальне лідерство. У випадку
формального лідерства вплив на підлеглих чиниться з позицій займаної посади.
Процес впливу на людей через особисті здібності, уміння та інші ресурси
називають неформальним лідерством.

Ідеальним для лідерства є поєднання двох основ влади:
особистої та організаційної.

Проблеми, що постають перед групами людей під час досягнення
ними загальних цілей, вирішують шляхом згуртування навколо одного лідера. У
підприємництві цей тип лідерства є основним. Це дозволяє за рахунок
концентрації влади в одних руках вирішувати складні завдання виживання. Проте
такий засіб взаємодії в межах усієї організації має і слабкі місця:

— проведення організаційних змін залежить тільки від думки
однієї людини;

— досягнувши мети, лідер прагне зберегти свою владу, що не
завжди відповідає інтересам інших членів організації;

— тимчасова відсутність лідера різко знижує якість
управління на невизначений термін. У цілому лідерство керівника визнають
послідовники тоді, коли керівник уже довів свою компетентність і цінність для
окремих співробітників, груп і організації.

309

>>>310>>>

Найхарактерніші риси ефективного лідера:

— бачення ситуації в цілому;

— здатність до комунікації;

— довіра співробітників;

— гнучкість під час прийняття рішень.

Учені-біхевіористи запропонували три підходи до визначення
значущих чинників ефективного лідерства: підхід з позиції особистісних якостей,
поведінковий підхід, ситуаційний підхід.

Підхід з позиції особистісних якостей. Керівництво,
лідерство стало об’єктом дослідження, коли на початку XX ст. почали вивчати
управління. Проте тільки з 1930 по 1950 pp. вивчення лідерства набуло значного
поширення та систематичної основи. Ці ранні дослідження ставили за мету виявити
властивості або особисті характеристики ефективних керівників. Відповідно до
особистісної теорії лідерства, відомої також як «теорії великих людей», кращі з
керівників мають певний набір загальних для всіх особистісних якостей. Розвиваючи
цю думку, можна стверджувати, що якби ці якості були відомі, люди могли б
навчитися виховувати їх у собі і тим самим ставати ефективними керівниками.
Деякі з них такі: рівень інтелекту та знання, вражаюча зовнішність, чесність,
здоровий глузд, ініціативність, соціальна та економічна освіта, тзерда
впевненість у собі.

У 40-х роках XX ст вчені почали досліджувати зібрані факти
щодо співвідношення особистісних якостей та лідерства. На жаль, незважаючи на
сотні проведених досліджень, вони не дійшли єдиної думки щодо набору якостей,
які неодмінно вирізняють визначного лідера. Учений Стогдил провів комплексний
огляд досліджень у сфері лідерства, в якому відзначив, що вивчення особистісних
якостей продовжує давати суперечливі результати. Він виявив, що лідери, як
правило, вирізнялися інтелектом, прагненням до знань, надійністю,
відповідальністю, активністю, соціальною участю та соціально-економічним
статусом. Проте Стогдил також відзначив, що в різних ситуаціях ефективні
керівники виявляли різні особистісні якості. Потім він зробив висновок, з яким
би погодилися сучасні вчені-біхевіористи: людина не стає керівником тільки
завдяки тому, що вона має певний набір особистісних якостей.

Висновок про те, що не існує певного набору особистісних
якостей, які властиві всім ефективним керівникам, часто наводять як доказ того,
що ефективність керівництва має ситуативний характер. Проте Стогдил також
вважає, що його точка зору не достатньо уточнює особис-тісну природу лідерства.
Він стверджує, що існують переконливі докази того, що різні ситуації потребують
різних здібностей та якостей, а також що структура особистісних якостей
керівника повинна співвідноситися з особистісними якостями, діяльністю та
завданнями його підлеглих.

310

>>>311>>>

Поведінковии підхід. Такий підхід створив основу для
класифікації стилів керівництва або стилів поведінки. Це стало серйозним
внеском і корисним інструментом розуміння складності управління.

Розчарування в підході до лідерства з позицій особистісних
якостей посилювалося тому, що в цей час у теорії управління почала дуже
інтенсивно розвиватися біхевіористська школа. Тому немає нічого дивного, що за
другим підходом до вивчення лідерства зосереджено увагу на поведінку керівника.
Згідно з поведінковим підходом до лідерства ефективність керівника визначається
не його особистісними якостями, а швидше манерою поведінки щодо своїх
підлеглих.

Незважаючи на те, що поведінковии підхід прискорив вивчення
лідерства, зосередивши увагу на фактичній поведінці керівника, який спонукає
підлеглих на досягнення цілей організації, його основний недолік полягає в
тому, що дослідники передбачають існування одного якогось «оптимального» стилю
керівництва Більш ранні автори біхевіористської школи, як правило, розглядали
лідерів, які поводили себе демократично і враховували думку інших, як
найефективніших у сучасних організаціях. Однак, узагальнюючи результати
досліджень, які застосовували саме цей підхід, група авторів стверджує, що не
існує одного оптимального стилю керівництва. Згідно з поведінковим підходом до
лідирування результативність управління визначається не стільки особистісними
якостями, скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже,
поведінковии підхід спирається на стиль управління. Стиль управління — це
манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку він і впливає на
робітників організації. При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника
формується під впливом багатьох чинників, які до того ж постійно змінюються;
вони такі: особистісні якості керівника, особистісні якості підлеглих, завдання
та дії, які вони виконують, тощо. Унаслідок цього дуже важко окреслити чіткі
межі того або іншого стилю управління. Отже, будь-який зі стилів управління
характеризується різним ступенем впливу.

Імовірно, що ефективність стилю залежить від характеру
конкретної ситуації, і коли ситуація змінюється, змінюється і відповідний
стиль. Більш пізні автори та вчені біхевіористської школи зазвичай визнавали,
що потрібний ситуаційний підхід до керівництва. Оптимальний стиль керівництва
змінюється залежно від ситуації.

Ситуаційний підхід до лідерства. Ні підхід з позицій
особистісних якостей, ні поведінковии підхід не змогли виявити логічне
співвідношення між осбистісними якостями або поведінкою керівника, з одного
боку, і ефективністю — з іншого. Це не означає, що особистісні

311

>>>312>>>

якості керівника та його поведінка не мають значення для
керівництва. Навпаки, вони є суттєвими компонентами успіху. Проте пізніші
дослідження показали, що в ефективності управління вирішальну роль можуть зіграти
додаткові чинники. Ці ситуаційні чинники включають потреби та особистісні
якості підлеглих, характер завдання, вимоги та вплив середовища, а також наявну
у керівника інформацію.

Тому сучасна теорія лідерства звернулась до ситуаційного
підходу. Вчені намагаються визначити, які стилі поведінки та особистісні якості
найбільше відповідають певним ситуаціям. Результати їхніх досліджень показують,
що аналогічно тому, як різні ситуації потребують різних організаційних
структур, так слід вибирати і різні засоби управління залежно від характеру
конкретної ситуації. Це означає, що керівник-лідер повинен уміти поводитися
по-різному в різних ситуаціях.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ