8.2. Характеристика і види соціальних систем

8.2. Характеристика і види соціальних систем

55
0

Соціальні
системи є найбільш складними та значущими. Їхньою родовою ознакою виступає їх
людська природа та сутність. Соціальні системи створюються людьми, служать
сферою їх діяльності, об’єктом їхнього впливу. Це обумовлює і міцність і
слабкість соціального управління, його творчий характер і можливість виявлення
суб’єктивізму, волюнтаризму.

Соціальні
системи володіють специфічними ознаками. Насамперед, кожна з них прагне
досягнути певної мети. Люди об’єднуються в різного роду організації,
суспільства, класи, соціальні групи та іншого роду системи, яким обов’язково
притаманні певні загальні цілі. Між поняттями «мета» та
«інтерес» існує тісний зв’язок. «Де нема спільності інтересів,
там не може бути єдності цілей», – підкреслював Ф. Енгельс». Отже,
однією з основних ознак соціальних систем є їх цілеспрямованість.

Для
досягнення мети потрібні відповідні зусилля. Дії соціальних систем, їх
компонентів у даному напряму обумовлені їхніми функціями. При цьому треба
враховувати, що функції підсистем є похідними від функцій системи в цілому.
Таким чином, наявність функцій є однією з ознак соціальних систем.

Неодмінний
атрибут кожної з них – прагнення до самозбереження в існуючій якості, прямим
наслідком чого є адаптація соціальної системи до внутрішніх та зовнішніх
впливів. Якщо дана система досить складна, вона не тільки пристосовується до
середовища, в якому функціонує, до впливів з боку інших систем, але й сама
активно впливає на них.

Існування
та розвиток соціальних систем немислимі поза інтенсивного обміну інформацією
між системою в цілому та середовищем, між елементами всередині системи та
кожного з них із середовищем. Тим самим забезпечується зв’язок суб’єктів та
ооєктів управління. Ознака інформаційності також характерна для соціальних
систем.

Тісно
пов’язаною з названими рисами є ознака відкритості соціальних систем, оскільки
вони інтенсивно обмінюються з навколишнім середовищем людьми, предметами та
повідомленнями. Ступінь їх відкритості різний; він залежить від об’єктивних та
суб’єктивних факторів. До перших відносяться природні обмеження, що обумовлені
необхідністю дотримувати державної, службової

‘Див.:
Маркс К., Знгельс Ф. — Соч. — Т. 8 — С. 14.

159

та
професійної таємниці і т.д.; до інших – обмеження, що надумані, бюрократичні,
особливо характерні для періоду культу особистості та суспільного застою. На
сьогодні гласність все ширше та впевненіше входить до нашого повсякденного
життя, служить засобом, який забезпечує відкритість соціальних систем.

Усі
соціальні системи в принципі керовані. Однак ефективність управління ними теж
визначається об’єктивними та суб’єктивними факторами. Важливе значення тут
мають структура, функції, правовий статус даної системи, а також її здатність
до самоуправління, тобто до підтримки своєї цілісності, в умовах зовнішніх та
внутрішніх збурюючих впливів.

Кожна
соціальна система управління (як і всяка інша система управління – біологічна,
технічна) складається з двох самостійних, але взаємопов’язаних підсистем:
управляючої (тобто тієї, яка управляє) та керованої (тієї, якою управляють),
або суб’єкта управління та ооєкта управління. До керованої підсистеми
відносяться всі елементи, що забезпечують безпосередній процес створення
матеріальних і духовних благ або надання послуг. До управляючої підсистеми
відносяться всі елементи, які забезпечують процес управління, тобто процес
цілеспрямованого впливу на колективи людей, які зайняті в керованій системі.

Від
всебічності вивчення їх специфіки значною мірою залежить ефективність розподілу
суспільної праці та регулювання соціальних процесів. Так, знання особливостей
суб’єктів соціальних систем управління дозволяє розмежовувати та сполучати їх
функції, правильно визначати мету кожної із систем на тому чи іншому етапі
розвитку, запобігати дублюванню впливу безлічі суб’єктів щодо одного і того ж
об’єкта. В цьому полягає особлива значущість усвідомлення названих
управлінських категорій. Виходячи із сучасної теорії управління, дуже важливо
правильно визначити співвідношення об’єкта та суб’єкта.

Головною,
кінцевою метою системи управління є не особиста діяльність, а організація та
забезпечення належного стану її об’єкта. Останній може розглядатися двояко: як
організована підсистема системи управління і як об’єктивні явища, процеси
матеріального світу, що підлягають впливу, перетворенню та використанню в
інтересах людей. Цілеспрямований вплив на об’єкти складає основний зміст
управлінського процесу. Зміни в об’єктах зумовлюють етапи розвитку системи
управління та оцінку ефективності її функціонування. Тому об єкт володіє
властивістю як би «опредмечувати» управлінську діяльність з точки
зору кінцевих результатів. Більш того, саме об’єкт генетичне визначає стан і
функціонування суб’єкта, впливаючи на його побудову, організацію діяльності, на
вибір цілей та використання всього комплексу засобів їх досягнення5.

3
Див.: Тгіхомиров Ю.А. Управление делами общества. – М., 1984. — С. 33.

160

Вказані
підсистеми мають свої особливості. При цьому, кажучи про систему та сукупність
її елементів, слід звернути увагу на те, що в самій соціальній системі та в її
великих частинах (управляючій та керованій підсистемах) ясно проглядаються
однорідні групи елементів, які і створюють своєрідні системи іншого змісту і
рівня. Це – технічна, технологічна, організаційна, економічна та власне
соціальна.

Технічна
система являє собою пропорційне сполучення окремих технічних засобів із безлічі
окремих видів різного обладнання.

Технологічна
система заснована на розділенні політичної діяльності, матеріального або
духовного виробництва на етапи, стадії і процеси, які є її елементами. Дана
система являє набір правил та норм, що визначають послідовність операцій в
процесі матеріального або духовного виробництва та управління ними.

Організаційна
система за допомогою розробки структури управління, відповідних положень та
інструкцій дозволяє раціонально використовувати технічні засоби, предмети
праці, інформацію, площі та трудові ресурси.

Економічна
система – це єдність господарських та фінансових процесів і зв’язків.

Власне
соціальна система є сукупністю соціальних відносин, що створюються в результаті
спільної діяльності людей та соціальних груп. Саме соціальна система разом з
економічною визначає цілі матеріального та духовного виробництва, суспільної політики,
формує принципи та методи їх організації.

Усі
системи – технічна, технологічна, організаційна, економічна та соціальна –
взаємопов’язані і в своїй єдності складають цілісний організм. При цьому
технічна, технологічна та організаційна системи в сукупності забезпечують та
характеризують організаційно-технічну сторону управління, а економічна та
соціальна – соціально-економічну.

Таким
чином, кожна ланка, що характеризує рівень управління соціальними системами,
складається із управляючої та керованої підсистем, що знаходяться у
взаємозв’язку та взаємозалежності.

За
самим загальним підходом до розмежування соціальних систем їх можна
підрозділити на два класи: 1) системи у вигляді соціальних явищ різного роду;
2) системи-організації.

Перші
з них представлені наукою, правом, мистецтвом і т.д. Другі ж створені
відповідно до структури суспільної діяльності та суспільних відносин у таких
сферах соціального буття, як, наприклад, матеріально-виробнича, політична,
духовна, сімейно-побутова. Основні сфери суспільного життя диференціюються на
певні їх галузі, яким відповідають певні системи-організації. Усі вони
створюють багатоступінчасту ієрархію різноманітних соціальних структур. Це
обумовлене складністю самого суспільства, яке перебуває в постійному розвитку.
Великої ваги тут набуває політична система.

161

Політична
система-організація є сукупність суспільних і державних інститутів влади з їх
взаємозв язками між собою та з керованими об’єктами, режимом функціонування.
Під останнім розуміються вибір цілей та методів їх досягнення, співвідношення
законодавчої, виконавчої та судової діяльності, наявність або відсутність
демократичних свобод в формуванні публічної влади.

Історичний
досвід людства містить різні моделі політичної системи: рабовласницькі
республіки та імперії давнього світу, феодальний   абсолютизм,
конституційні   монархії,   буржуазно-демократичний та соціалістичний устрій.
Дійсно трагічним цей досвід стає в періоди виникнення та функціонування
(причому незалежно від суспільно-економічних формацій і форм державної влади)
різного роду деспотій, тираній, диктатур. Основу цих крайніх виявів складає
тоталітарна антидемократична політична система.

Для
тоталітарної політичної системи характерні такі основні властивості:

поширення
державного впливу на усі без винятку сфери суспільного життя;

гіперболізація
функцій державного управління та їх організаційного забезпечення;

диспропорція
прямих та зворотних зв’язків системи в результаті величезного переважання
перших;

фетишизація
державного апарату, прагнення до адекватного сприйняття його такими поняттями,
як «держава», «Батьківщина»;

суворе
та диференційоване дозування інформації за різного роду адресами та каналами
зв’язку, а також широке навмисне використання дезінформації;

відсутність
гласної суспільної думки;

створення
піраміди влади, в якій на середньому та нижчому рівнях в ідеалі повинні бути
функціонери, соціальна роль яких зводиться лише до передачі «вниз»
команд, що надійшли ‘зверху»;

зведення
громадян до ролі «гвинтиків» державного механізму, в якому і
будь-який керівний функціонер також «гвинтик», хіба тільки
«змазаний» краще за інших;

відсутність
дієвого правового механізму забезпечення законних інтересів громадян у
суспільстві в цілому незалежно від існуючих щодо цього декларацій;

наявність
міцного репресивного апарату, спрямованого насамперед на придушення
інакомислення. При цьому не мають вирішального значення масштаб та ступінь
інтенсивності репресій на тому чи іншому етапі розвитку тоталітарної політичної
системи. Тут важлива постійна готовність відповідного апарату до виконання
команд на придушення, а за певних обставин – до роботи на повну силу.

Тоталітарна
політична система перекручує загальнолюдські ідеали та цінності, мораль та
моральність, уявлення про добро та зло, що складалися тисячоліттями, підмінюючи
їх скороспілими ідеями, які лопаються наче мильні бульки. Породженням тоталі-

162

тарного
режиму (звичайно, в закамуфльованому варіанті) була адміністративно-командна
система, що сформувалася в період сталінізму, де виявилися фактично сполучені
функції партійного та державного апарату, а вся повнота реальної влади була
сконцентрована в руках призначуваного зверху і, по суті, непідзвітно-го
суспільству прошарку адміністраторів’– управлінців. Під егідою
надцсптралізованого партійно-державного апарату розквітли відомчість та
бюрократизм.

Проголосивши
зверхність державної форми власності та видаючи її за загальнонародну, цей
апарат управління не створив передумов і можливостей реальної зацікавленості
громадян в її зміцненні та примноженні. Під гаслом єдності прагнень усіх верств
суспільства замовчувалася фактична різноманітність корінних інтересів.
Природно, подібна система пригнічувала у народу будь-яку трудову, творчу
ініціативу та політичну активність, що дуже характерно для часів застою.

Єдиною
альтернативою застійним процесам є реформування адміністративно-політичної
системи, суть якої в основному зводиться в сфері економіки – до приватизації,
реального усуспільнення засобів виробництва, добровільного кооперування; в
політичному відношенні – до справжнього народовладдя.

Соціальні
системи-організації (держава, партії, трудові колективи і т.д.)
характеризуються ієрархічні стю побудови, що потребує наявності в них власних
систем управління.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ