Поняття «власність» і право власності. Власність є
матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у
двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це
присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних
засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним
громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому
разі означає ставлення суб’єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до
своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий
аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.
Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні
відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на
розмежуванні «мого» і «чужого». Сутність його полягає в
пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб’єктів від речі, тобто в
недопущенні будь-яких перешкод власнику в пануванні над річчю з боку
невласника [8; 112; 149].
Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються
і захищаються державою за допомогою норм права. Врегульовані
120
правовими нормами, економічні відносини здійснюються як правовідносини
і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних
державах.
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут
права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових
прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об’ємний і важливий правовий
інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи
цивільних кодексів, спеціальні закони країн.
Речові права характеризуються двома основними ознаками:
вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за
своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;
належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія
права відповідає обов’язок всіх інших осіб визнавати їх дію
й утри
муватися від їх порушення.
Право власності охоплює права: володіння, користування та
розпорядження майном.
Право володіння — надане законом право фактичного володіння
річчю.
Право користування — заснована на законі можливість експлуатації
майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.
Право розпорядження — надана законом можливість на власний
розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж,
дарування, знищення.
Право власності виникає на основі норм права й за наявності
певних юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.
Способи набуття права власності:
1. Первинні (право виникає вперше):
виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення
кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сау
ну), присвоєння безгосподарних речей;
давність — факт тривалого володіння чужим майном. «Осо
ба, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує
безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти
років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває
права власності на це майно (набувальна давність), якщо
інше не встановлено цим кодексом» (ч. І ст. 344 ЦКУ
«Набу
вальна давність»).
121
2. Похідні (у порядку правонаступництва):
із волі власника, наприклад договір і одностороння угода;
всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, рек
візиція).
Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в
її основу покладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не
належала — вітчизняному чи іноземному суб’єкту права власності.
Захист права власності виявляється:
у захисті відносин власності за нормального, непорушеного
стану;
у відновленні порушених відносин власності.
Способи захисту відносин власності:
1) зобов’язально-правові:
позови із відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер
розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному госпо
дарству);
позови із відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним
збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержу
вач їх не віддає);
2) дії щодо відшкодування збитків, заподіяних
під час порушен
ня договірних зобов’язань.
Існують такі види позовів для захисту прав власності:
у праві континентальної Європи — речово-правові;
у країнах загального права — спеціальні види позовів.
У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують
вінди-каційні та негаторні позови.
Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від
неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем виступає
власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в
тимчасове користування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права
власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє
чужою річчю.
Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій.
Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем виванта-жили купу цегли, і ви не
можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.
Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується
національний режим захисту права власності.
122
Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання
прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних угодах.
Стосовно МПрП це такі міжнародні акти:
Конвенція про обмеження відповідальності власників суден
внутрішнього плавання від 1 березня 1973 р.;
Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності влас
ників морських суден від 10 жовтня 1957 р.;
Конвенція про заснування Організації інтелектуальної
власності
від 14 липня 1967 р.;
Паризька конвенція про охорону промислової власності від
20 березня 1983 р. (Україна приєдналася до Конвенція 25 грудня
1991 р.)таін.
Особливості обмеження відповідальності власників суден
розглянуто у підрозділі 5.7 цієї монографії; зміст Конвенції «Про охорону
права інтелектуальної власності» — у підрозділі 5.2.
Регулювання права власності у законодавствах різних країн.
Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та
правоздатності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що
питання дієздатності особи, пов’язані зі здійсненням нею операцій з рухомим
майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно.
У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на
рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континентальної) правової
системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і питанню речового
права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у
французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II «Про майно
і різноманітні видозміни власності»; німецькому Цивільному укладенні 1896
р. з п’яти книг — книга III «Речове право»; у швейцарському
Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг — книга IV «Право
власності»; в австрійському Цивільному кодексі 1811 р. із трьох частин —
друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев’яти
розділів — четвертий «Про нерухомість», значно оновлений в 1970 р.
Отже, у країнах «родини континентального права» питанням прав
власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий
правовий інститут [49; 53; 55; 56; 59].
Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої
особливості. Це право залишається переважно судовим, правом су-
123
дового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів
європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і
приватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В деяких штатах
діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-процесуальні.
У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить
чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції
дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить
нерухомість:
за природою — будинки, споруди, землю;
за призначенням:
речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини,
інструменти, сировина, худоба в маєтку;
те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки;
незібраний урожай;
предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для
обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для
оброблення землі, рільничі знаряддя);
речі, поєднані із землею назавжди;
узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із
присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження
суті речі) на нерухомі речі;
сервітути (право користування чужим майном) або зе
мельні повинності (земельні сервітути);
• позови, які мають своїм предметом повернення
нерухомості.
Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які
можуть
змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі);
зобов’язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права
на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних та промислових
компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними
особами (ст. 516-529 Цивільного кодексу Франції).
У Федеративній Республіці Німеччині визначено вужче, ніж у
Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До
рухомого майна належить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі самі
визначення поняття рухомого та нерухомого майна існують в Італії та Японії.
Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські
й сільські
124
будівлі та споруди; води; дерева, куші, плодові насадження,
якщо вони тісно пов’язані із землею; спадкові права на вказане майно; частини
сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі
інші речі вважаються рухомими (ст. 204-205) і обліковуються у спеціальних
реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та
нерухомі у багатьох інших державах.
У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення
майна до нерухомості є фізичний зв’язок об’єкта із землею. Тому нерухомістю
вважають землю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема,
цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві
Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням
нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок,
тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить
положення стосовно зазначених об’єктів.
У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухомість
застосовується тільки щодо суб’єктів іноземного права. Але існує розподіл на
реальні та персональні речі, наприклад річ у володінні та річ у вимозі є річчю
персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.
Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові
наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці
види майна. Наприклад, у Німеччині обов’язковою є письмова форма, що вимагає
офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За законодавством ніяке речове
право на нерухоме майно не може виникнути і припинитися без занесення його до
Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних
формальностей.
Особливим типом правової системи є система мусульманського
права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у
мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета
досліджень.
Після розгляду інституту права власності у зарубіжних
країнах перейдемо до аналізу цього інституту в праві України, зокрема в нових
Цивільному та Господарському кодексах.
125
