4.1. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

4.1. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

15
0

Поняття «власність» і право власності. Власність є
матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у
двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це
присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних
засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним
громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому
разі означає ставлення суб’єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до
своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це ма­теріально-речовий
аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні
відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на
розмежуванні «мого» і «чужого». Сутність його поля­гає в
пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб’єктів від речі, тобто в
недопущенні будь-яких перешкод власнику в пану­ванні над річчю з боку
невласника [8; 112; 149].

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентують­ся
і захищаються державою за допомогою норм права. Врегульовані

120

правовими нормами, економічні відносини здійснюються як пра­вовідносини
і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних
державах.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут
права власності. Праву власності належить головне місце у системі ре­чових
прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об’ємний і важ­ливий правовий
інститут у всіх правових системах світу. Йому присвя­чено відповідні розділи
цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за

своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія

права відповідає обов’язок всіх інших осіб визнавати їх дію
й утри­

муватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та
роз­порядження майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння
річчю.

Право користування — заснована на законі можливість експлуа­тації
майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на власний
розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж,
дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності
пев­них юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.

Способи набуття права власності:

1.  Первинні (право виникає вперше):

виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення

кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сау­

ну), присвоєння безгосподарних речей;

давність — факт тривалого володіння чужим майном. «Осо­

ба, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує

безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти

років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває

права власності на це майно (набувальна давність), якщо

інше не встановлено цим кодексом» (ч. І ст. 344 ЦКУ
«Набу­

вальна давність»).

121

2.  Похідні (у порядку правонаступництва):

із волі власника, наприклад договір і одностороння угода;

всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, рек­

візиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в
її основу покладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не
належала — вітчизняному чи іноземному суб’єкту права власності.

Захист права власності виявляється:

у захисті відносин власності за нормального, непорушеного
стану;

у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1)             зобов’язально-правові:

позови із відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер

розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному госпо­

дарству);

позови із відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним

збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержу­

вач їх не віддає);

2)             дії щодо відшкодування збитків, заподіяних
під час порушен­

ня договірних зобов’язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності:

у праві континентальної Європи — речово-правові;

у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують
вінди-каційні та негаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від
неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позива­чем виступає
власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загу­бив, передав іншій особі в
тимчасове користування, а та відмов­ляється її повернути), але не втратив права
власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє
чу­жою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій.
Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем виванта-жили купу цегли, і ви не
можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується
національний режим захисту права власності.

122

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регу­лювання
прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних угодах.
Стосовно МПрП це такі міжнародні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден

внутрішнього плавання від 1 березня 1973 р.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності влас­

ників морських суден від 10 жовтня 1957 р.;

Конвенція про заснування Організації інтелектуальної
власності

від 14 липня 1967 р.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від

20 березня 1983 р. (Україна приєдналася до Конвенція 25 грудня

1991 р.)таін.

Особливості обмеження відповідальності власників суден
розглянуто у підрозділі 5.7 цієї монографії; зміст Конвенції «Про охорону
права інтелектуальної власності» — у підрозділі 5.2.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн.
Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздат­ності та
правоздатності власників можуть бути у різних країнах не­однаковими. Відомо, що
питання дієздатності особи, пов’язані зі здійсненням нею операцій з рухомим
майном, багато в чому зале­жать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на
рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континентальної) пра­вової
системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і пи­танню речового
права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у
французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II «Про майно
і різноманітні видозміни власності»; німецькому Цивільному укладенні 1896
р. з п’яти книг — книга III «Речове право»; у швейцарському
Цивільному кодексі 1907 р. з чоти­рьох книг — книга IV «Право
власності»; в австрійському Цивільно­му кодексі 1811 р. із трьох частин —
друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев’яти
розділів — четвертий «Про не­рухомість», значно оновлений в 1970 р.
Отже, у країнах «родини кон­тинентального права» питанням прав
власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий
правовий інститут [49; 53; 55; 56; 59].

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої
особливості. Це право залишається переважно судовим, правом су-

123

дового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів
європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і
при­ватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В дея­ких штатах
діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-проце­суальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить
чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції
дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить
нерухомість:

за природою — будинки, споруди, землю;

за призначенням:

речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини,

інструменти, сировина, худоба в маєтку;

те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки;

незібраний урожай;

предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для

обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для

оброблення землі, рільничі знаряддя);

речі, поєднані із землею назавжди;

узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із

присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження

суті речі) на нерухомі речі;

сервітути (право користування чужим майном) або зе­

мельні повинності (земельні сервітути);

•               позови, які мають своїм предметом повернення
нерухомості.

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які
можуть

змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі);
зо­бов’язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права
на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торго­вельних та промислових
компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними
особами (ст. 516-529 Цивіль­ного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччині визначено вужче, ніж у
Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До
рухомого майна належить усе, що не є складовими зе­мельної ділянки. Такі самі
визначення поняття рухомого та нерухо­мого майна існують в Італії та Японії.
Відповідно до Цивільного ко­дексу Португалії до нерухомих речей належать міські
й сільські

124

будівлі та споруди; води; дерева, куші, плодові насадження,
якщо во­ни тісно пов’язані із землею; спадкові права на вказане майно; час­тини
сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі
інші речі вважаються рухомими (ст. 204-205) і обліковуються у спеціальних
реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та
нерухомі у багатьох інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення
майна до нерухомості є фізичний зв’язок об’єкта із землею. Тому неру­хомістю
вважають землю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема,
цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві
Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням
нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок,
тоб­то ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить
положення стосовно зазначених об’єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або неру­хомість
застосовується тільки щодо суб’єктів іноземного права. Але існує розподіл на
реальні та персональні речі, наприклад річ у во­лодінні та річ у вимозі є річчю
персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові
наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці
види майна. Наприклад, у Німеччині обов’язковою є письмо­ва форма, що вимагає
офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За за­конодавством ніяке речове
право на нерухоме майно не може виникну­ти і припинитися без занесення його до
Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних
формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульманського
права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у
мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета
досліджень.

Після розгляду інституту права власності у зарубіжних
країнах перейдемо до аналізу цього інституту в праві України, зокрема в нових
Цивільному та Господарському кодексах.

125

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ