§ 4. Взаємодія органів та установ виконання покарань з іншими органами держави, підприємствами...

§ 4. Взаємодія органів та установ виконання покарань з іншими органами держави, підприємствами та установами

28
0

Реалізуючи цілі кримінального покарання та завдання, які
стоять перед кримінально-виконавчим законодавством і виконанням покарання,
кримінально-виконавчі установи взаємодіють з багатьма органами

37

держави, підприємствами та установами. Зумовлено це
насамперед тим, що у своїй діяльності кримінально-виконавчі установи стають
учасниками різноманітних правовідносин.

Відповідно до правовідносин, учаниками яких є
кримінально-виконавчі установи, можна виділити такі групи форм їх взаємодії з
органами держави, підприємствами та установами.

1.             Кримінально-процесуальні правовідносини —
взаємодія з орга

нами дізнання, слідства та суду. Взаємодія з органами
слідства та дізнан

ня перебуває у сфері тримання осіб, щодо яких застосований
запобіж

ний захід у виді взяття під варту, органи слідства та
дізнання допомага

ють кримінально-виконавчим установам у вивченні особи
засудженого,

причин та умов, що сприяють вчиненню злочину.

Діяльність органів та установ виконання покарань пов’язана з
діяльністю судів. На підставі визначеного судом видута розміру кримінального
покарання Департамент здійснює розподілення засуджених за видами
кримінально-виконавчих установ та інформує суд про місце відбування засудженим
покарання, а також про будь-які подальші переміщення засуджених з однієї
установи до іншої або про їх дострокове звільнення. Взаємодія можлива також з
приводу необхідності зміни, перегляду та скасування вироку суду або
встановлення адміністративного нагляду за засудженим.

2.             Наглядові правовідносини — взаємодія з органами
внутрішніх

справ щодо встановлення та здійснення адміністративного
нагляду, а

також з органами прокуратури. Уразі встановлення
адміністративного

нагляду на підставі матеріалів кримінально-виконавчих
установ ці ус

танови направляють постанову суду про встановлення
адміністратив

ного нагляду для виконання органу внутрішніх справ за
обраним підна

глядним місцем проживання удень звільнення такої особи.

Кримінально-виконавчі установи підлягають нагляду з боку
органів прокуратури. Прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні
судових рішень проводять перевірки відповідності закону діяльності органів та
установ виконання покарань.

Взаємодія з територіальними органами внутрішніх справ і цент

рами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до
звіль

нення та надання допомоги в трудовому та побутовому
влаштуванні

особам, які звільнені з місць позбавлення волі.

Господарські правовідносини — взаємодія з фізичними та юри

дичними особами з метою отримання прибутку від
господарювання для

забезпечення діяльності відповідної кримінально-виконавчої
установи.

 т-  Сі

Нагляд і контроль за виконанням

кримінальних покарань.

Участь громадськості у виправленні

і ресоціалізаціі засуджених

Законність
— один з головних принципів діяльності держави (ст. З Конституції України). Для
її забезпечення в процессі виконання кримінальних покарань здійснюється:

прокурорський нагляд;

відомчий контроль та перевірка виконання планових заходів;

контроль органів державної влади;

громадський контроль.

Прокурорський нагляд. Згідно з Законом України «Про
прокуратуру» на цей орган покладається функція нагляду за додержанням законів
при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні
інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.

Предметом нагляду є додержання законності під час
перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в
установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які
призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим
законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами в цих
установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Така діяльність
здійснюється Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами (ст.
22 КВК України). Зокрема, контролюється:

додержання законів про недоторканність особи, соціально-еко

номічні, політичні, особисті права і свободи громадян,
захист їх честі і

гідності;

відповідність актів органів та установ, які виконують
кримінальні

покарання, вимогам Конституції України та чинним законам.

Перевірки проводяться за заявами та іншими повідомленнями
про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за
наявності підстав — також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє
органи відомчого управління та контролю і не втручається в оперативну
діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

39

При здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і
застосуванням законів прокурор має право:

безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану поса

ду, входити в приміщення органів державної влади,
підприємств, уста

нов та організацій незалежно від форм власності,
підпорядкованості чи

приналежності, до військових частин, установ без особливих
перепус

ток, де такі запроваджено;

мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для
проведен

ня перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що
містять

конфіденційну інформацію, письмово вимагати подання в
прокурату

ру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі
необхідних

довідок;

вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції,
на

кази та інші акти і документи, одержувати інформацію про
стан закон

ності і заходи щодо її забезпечення;

вимагати від керівників та колегіальних органів проведення
пе

ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних
установ,

організацій та інших структур, а також виділення
спеціалістів для про

ведення перевірок;

викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних
або

письмових пояснень щодо порушень закону.

Для виявлення порушень закону прокурор або його заступник у
межах своєї компетенції мають право:

у будь який час відвідувати місця тримання затриманих,
поперед

нього ув’язнення, установи, де засуджені відбувають
покарання, уста

нови для примусового лікування і перевиховання, опитувати
осіб, що

там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких
ці осо

би затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано
заходи

примусового характеру;

перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адмі

ністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів,
опротестовувати

або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству,
вимагати від

посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

порушувати в установленому законом порядку кримінальну спра

ву, дисциплінарне провадження або провадження про
адміністративне

правопорушення;

давати приписи про усунення очевидних порушень закону;

вносити подання до державних органів і посадовим особам про

усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

звертатись до суду з заявою про захист прав і законних
інтересів

громадян, держави.

Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно
перебуває в місцях утримання затриманих, попереднього ув’язнення,

40

позбавлення
волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених
законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до
позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано
заходи примусового характеру, є обов’язковими. Вони виконуються невідкладно або
в передбачені законом чи визначені прокурором терміни. Невиконання без поважних
причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Посадові особи і громадяни зобов’язані з’являтись за викликом прокурора і
давати пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою.

Відомчий контроль. Стаття 23 КВК України встановлює, що за
діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відомчий контроль
органами управління і посадовими особами Державного департаменту України з
питань виконання покарань. Згідно з п.З Положення про нього завданнями
Департаменту є:

забезпечення додержання вимог законодавства в органах і уста

новах виконання покарань;

запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засу

джених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та
виявлення і

розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання
пока

рань, проведення дізнання в справах про ці злочини,
здійснення опе-

ративно-розшукової діяльності;

правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького

складу, працівників кримінально-виконавчої системи.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

контролює виконання актів законодавства з питань, що
належать

до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів,
забезпечує розподіл

та тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих
під варту;

організовує і контролює оперативно-розшукову діяльність,
нала

годжує взаємодію з відповідними підрозділами державних
органів, які

проводять таку діяльність;

використовує банки даних оперативно-довідкової, розшукової,

статистичної та іншої інформації, здійснює
довідково-інформаційне

обслуговування органів і установ виконання покарань,
заінтересованих

державних органів;

здійснює медичний контроль за станом здоров’я засуджених до

позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких
тримають у лікуваль

но-трудових профілакторіях.

Громадський контроль. Згідно зі ст.25 КВК України при
виконавчих комітетах міських (за винятком міст районного значення) рад,
місцевих держадміністраціях створюються спостережні комісії. їх основним за-

4 А. X. Степанкж

41

вданням є організація громадського контролю за дотриманням
прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування
покарання.

Задля цього спостережні комісії:

1)             погоджують постанови і подання, які
приймаються і вносяться

установами виконання покарань, щодо:

зміни умов тримання засуджених у межах однієї кримінально-ви

конавчої установи закритого типу (далі — колонія) або у
зв’язку з пере

веденням їх до колонії іншого рівня безпеки;

надання дозволу на проживання за межами колонії засудженим

жінкам на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю і
пологами, а та

кож до досягнення дитиною трирічного віку та скасування
цього дозволу;

2)             на підставі інформації органів і установ
виконання покарань ве

дуть облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування
покаран

ня, організовують громадський контроль за поведінкою цих
осіб за

місцем їх роботи (навчання) і проживання протягом невідбутої
части

ни покарання.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про органи і служби у
справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» здійснення
соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх
покладається на служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та
Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів
міських і районних у містах рад. Окрім іншого, їх завданням є здійснення
контролю за умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах
для неповнолітніх. Для цього служби у справах неповнолітніх мають право:

перевіряти умови утримання і виховання осіб, які не досягли
по

вноліття, у спеціальних установах;

приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рішення,
які є

обов’язковими для виконання органами виконавчої влади,
органами

місцевого самоврядування, підприємствами, установами та
органі

заціями незалежно від форми власності, посадовими особами і
грома

дянами;

звертатися у разі порушення прав та інтересів неповнолітніх,
а та

кож з питань працевлаштування, надання їм іншої допомоги до
відпо

відних органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування,

підприємств, установ та організацій незалежно від форми
власності.

Згідно із законодавством засоби массової інформації України
мають право висвітлювати усі аспекти діяльності органів державної влади, в тому
числі і тих, які виконують кримінальні покарання. Органи державної влади
зобовґязані надавати їм відомості про свою діяльність через відповідні
інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, не чинити
на них будь-якого тиску і не втручатися в їх

42

виробничий процес. Засоби масової інформації можуть
проводити власне розслідування і аналіз діяльності органів державної влади, їх
посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати. Згідно зі ст. 24 КВК України
представники засобів масової інформації можуть відвідувати установи виконання
покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ або органів
управління зазначеними установими.

Контроль органів державної влади та місцевого
самоврядування. За забезпеченням прав громадян при виконанні кримінальних
покарань здійснюється контроль вищіх органів державної влади та органів
місцевого самоврядування.

Президент України є гарантом забезпечення прав і свобод
особи і громадянина (ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України
вживає заходів з забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116
Конституції України). Парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина в процесі виконання покарань на постійній
основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 1
Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Органи місцевого самоврядування здійснюють контроль
виконання покарання на відповідній території самостійно або через свої органи
(спостережні комісії та служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та
Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів
міських і районних у містах рад).

Згідно зі ст. 24 КВК України для здійснення контролю без
спеціального дозволу відвідувати установи виконання покарань мають право:

Президент України;

Прем’єр-міністр України;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови
місцевих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані;

народні депутати України, а також депутати, уповноважені на
це Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами;

сільський, селищний, міський голова — на території
відповідної місцевої ради.

Розділ 6

Міжнародні стандарти поводження із засудженими

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті
на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі виконання
покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були
узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті насамперед лежить Загальна
декларація прав людини. Прийняті на її розвиток Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права, які породжують юридичні зобов’язання для держав, котрі їх
ратифікували (в тому числі й Україна), містять відповідні положення щодо поводження
з особами, позбавленими волі. Крім цих міжнародних документів загального
(універсального) характеру є доволі великий перелік документів, що доповнюють і
деталізують загальні принципи і безпосередньо стосуються засуджених. Перелік
основних міжнародних правових документів щодо осіб, що відбувають покарання за
вироком суду, нараховує понад ЗО найменувань. За ступенем зобов’язань, що
виникають при впровадженні міжнародних стандартів у кримінально-виконавче
законодавство тих чи інших країн, існують положення, що є обов’язковими до
виконання в національних кримінально-виконавчих системах, і такі, що
розглядаються як рекомендації, для реалізації яких повинні бути створені
відповідні соціально-економічні передумови.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини,
розвиваються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою
виклад стандартів поводження із засудженими, як Мінімальні стандартні правила
поводження з ув’язненими (1957 p.), Декларація про захист всіх осіб від
катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання (1975 p.), Конвенція проти катувань і інших жорстоких,
нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984
p.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 p.),
Принципи медичної етики, що визначають роль працівників охорони здоров’я,
особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від катувань і інших
жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й
покарання (1982 p.), Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до
страти (1984 p.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення
правосуддя

44

відносно неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 p.), Звід
принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув’язненню в будь-якій
формі (1989 p.), Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не
пов’язаних із тюремним ув’язненням (Токійські правила, 1990 p.), Правила ООН,
що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.).

До європейських стандартів організації та правового
регулювання виконання покарань належать:

Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або

умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964
p.;

Європейська конвенція про захист прав та основних свобод лю

дини 1950 р.;

Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського
чи

такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987
p.;

Європейські тюремні правила, оголошені рекомендацією № R
(87) З

Комітету міністрів Ради Європи від 12 лютого 1987 p.;

Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 9 березня 1976
р.

«Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»;

Резолюція Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих,

громадянських та соціальних прав ув’язнених від 1 лютого
1962 p.;

Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про працю
ув’язнених

від 18 вересня 1975 p.;

Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюрмах
від

13 жовтня 1989 p.;

Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи

ув’язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24
вересня

1982 р.;

Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно надання

короткотермінових відпусток ув’язненим від 24 вересня 1982
p.;

Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів, ого

лошені рекомендацією № R (92) 16 Комітету міністрів Ради
Європи.

Наведений перелік міжнародних документів за масштабами їх
дії дозволяє виділити серед них стандарти поводження з засудженими
універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні Ради Європи)
характеру.

Серед перерахованих міжнародних документів можна виділити
стандарти: а) що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, серед яких
чільне місце займають Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими і
Європейські тюремні правила, та б) правила застосування заходів, не пов’язаних
із позбавлення волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не
пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) і Європейські правила
щодо громадських санкцій та заходів). Вагомого значення для захисту прав
засудже-

45

них через обов’язковість для країн, що їх ратифікували,
набули Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти
катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання та Європейська конвенція з попередження катувань,
нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній
декларації прав людини і в міжнародних документах, що містять стандарти
поводження із засудженими, повинні максимально враховуватись у національному
кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з принципами
кримінально-виконавчої діяльності. Загальна декларація прав людини, міжнародні
стандарти поводження із засудженими та національне кримінально-виконавче
законодавство співвідносяться між собою як загальне, особливе й окреме
(одиничне). Під цим кутом зору кримінально-виконавче законодавство і
кримінально-виконавчу діяльність, у яких імплементовані міжнародні стандарти
поводження із засудженими, слід розглядати як відображення єдності загального
та одиничного. Як особливе міжнародні стандарти відіграють роль з’єднувальної
ланки між Загальною декларацією прав людини і національним кримінально-виконавчим
законодавством, яке покликане регулювати процедуру застосування обмежень прав і
свобод, притаманних покаранню. При цьому необхідно підкреслити, що згідно із
Засадами державної політики України в галузі прав людини неприпустимо звужувати
зміст та обмежувати обсяг прав і основних свобод людини й громадянина
проголошених Загальною декларацією прав людини, що також знайшли своє
відображення і в нормах Конституції України.

Ратифікація Україною ряду міжнародних документів надала
можливість імплементувати міжнародні стандарти поводження із засудженими у
національне законодавство і, зокрема, у кримінально-виконавче законодавство.
Так, у ч. 1 ст. 1 KB K України міститься положення, згідно з яким способом
захисту інтересів особи, суспільства і держави як мети кримінально-виконавчого
законодавства є «запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню із засудженими», що цілком відповідає змісту Конвенції
проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження й покарання. 5 травня 1997 р. Україною був підписаний, а потім
і ратифікований Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод
людини (Європейської конвенції з прав людини), що зобов’язало 22 лютого 2002 р.
скасувати смертну кару як вид покарання, передбачений КК. Європейська конвенція
про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню, набрала чинності для України з 1 вересня 1997 p.,
після чого Україну у 1998,1999, 2000 і 2002 роках відвідали з інспекцією

46

члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням
чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню
(зазвичай такі інспекції Комітетом у тій чи іншій країні проводяться раз на
чотири роки). З метою сприяння членам Комітету проти катувань у проведенні
інспекції українська сторона, виконуючи взяті на себе зобов’язання,
забезпечила: доступ на свою територію й право подорожувати по ній без
будь-якого обмеження; повну інформацію про місця, де тримаються особи,
позбавлені волі; необмежений доступ до будь-якого місця, де перебувають особи,
позбавлені волі; можливість спілкуватися віч-на-віч із позбавленими волі
особами. За результагами інспектування місць позбавлення волі в Україні члени
Комітету проти катувань опублікували доповідь і надали пропозиції, спрямовані
на поліпшення захисту прав осіб, позбавлених волі. Слід зазначити, що МВС
України, Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров’я та Державний
департамент України з питань виконання покарань після проведених Комітетом
проти катувань інспекцій зобов’язані були вжити відповідних заходів,
спрямованих на поліпшення ситуації з дотриманням прав людини у
приймальниках-розподільниках, ізоляторах тимчасового тримання, гауптвахтах,
психіатричних лікарнях та виправних колоніях.

У ряді міжнародних документів (Мінімальні стандартні правила
поводження з в’язнями, Основні принципи поводження з в’язнями, Європейські
тюремні правила) чільне місце займає положення, згідно з яким у поводженні із
засудженими не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси, кольору
шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або
соціального походження, майнового стану, народження чи за іншою ознакою. Саме
ця «інша ознака» в останні роки стала предметом інтересу правозахисних
організацій та регулювання Державним департаментом України з питань виконання
покарань. Мова йде про статус ВІЛ-інфікованих засуджених. До 1997 р. в Україні
позбавлені волі за результатами обов’язкового тестування усіх осіб, які
надходили до установ Департаменту, були сконцентровані у двох установах, що
породило численні проблеми, які знаходили свій прояв у додатковому обмеженні їх
прав, у надлишковій ізоляції, в упередженому ставленні персоналу до цієї
категорії засуджених, тобто у фактичній дискримінації за ознакою захворювання.
З 1997 р. в Україні, яка займає перше місце в Європі за темпами поширення
ВІЛ-інфекції, для того щоб зняти будь-які обвинувачення у можливій
дискримінації, практика тестування всіх позбавлених волі осіб на ВІЛ-інфекцію
була зупинена як дискримінаційна та така, що ображає права людини. Зараз аналіз
крови на наявність ВІЛ-інфекції засудженому робиться виключно за його бажанням,
а результати такого аналізу є лікарською таємницею. Такий підхід цілком відповідає
Рекомендації № R (98) 7 Комітету

47

міністрів Ради Європи державам-учасницям стосовно етичних та
організаційних аспектів охорони здоров’я від 8 квітня 1998 p., згідно з якою
«перевірки на ВІЛ-інфекції мають відбуватися тільки за згодою в’язнів», «не
повинна передбачатися будь-яка сегрегація стосовно осіб із позитивним аналізом
на антитіла ВІЛ-інфекцій». На сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованість не може бути
чинником, що обмежує права і обов’язки заарештованих та засуджених, які є
носіями ВІЛ-інфекції. Що ж стосується осіб, позбавлених волі, в яких виявлений
ВІЛ/СНІД, то вони мають триматися у слідчих ізоляторах і кримінально-виконавчих
установах на загальних підставах. Таким чином, головна ідея припинення
тестування на ВІЛ-інфекцію осіб, позбавлених волі, полягає в тому щоб виключити
навіть натяки на принизливе поводження та можливу дискримінацію носіїв інфекції
за цим показником.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими і
Європейські тюремні правила містять стандарти-рекомендації, тобто положення, що
сформульовані у цих документах, не мають обов’язкової юридичної сили, про що
прямо сказано у вступі, де визначається статус цих правил. Але, незважаючи на
це, розроблені нарівні Організації Об’єднаних Націй і Ради Європи стандарти
поводження з позбавленими волі визнаються міжнародними організаціями, урядами й
неурядовими організаціями і, зокрема, адміністрацією місць позбавлення волі.
Обидва документи не мають на меті нав’язати взірцеву систему установ виконання
покарань, визнаючи, що кримінально-виконавчі системи окремих країн уже досягай
більш високих стандартів. Як Мінімальні стандартні правила поводження з
ув’язненими, так і Європейські тюремні правила мають на меті лише запропонувати
свої рекомендації по створенню мінімальних загальновизнаних гуманних умов
тримання позбавлених волі, які б забезпечували повагу людської гідності. Разом
із тим, міжнародні документи виходять із того, що рекомендовані у них стандарти
поводження з позбавленими волі не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас
з огляду на розмаїття в різних країнах юридичних, соціальних, економічних і
географічних умов. Формально розроблені міжнародною спільнотою стандарти
поводження із засудженими є лише дороговказом для адміністрації установ
виконання покарань по створенню належних мінімальних умов людяності і поваги.

Основоположні принципи поводження з особами, позбавленими
волі, фундаментального характеру, що містяться в міжнародних документах,
ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від
загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та
особисту недоторканність; здоров’я; працю; відпочинок; незастосування до них
тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; належні
правові процедури; свободу від будь-якої дискримінації; свободу від рабства;
свободу совісті та

48

думок; свободу віросповідування; недоторканність сімейного
життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекомендують
організувати функціонування установ позбавлення волі таким чином, щоб вони були
місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров’я та особистої
недоторканності як позбавлених волі, так і персоналу. У місцях позбавлення воля
засуджені не повинні зазнавати дискримінації. Умови тримання осіб, засуджених
до позбавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом
ізоляції, обмежувати права і свободи людини і громадянина. Режим позбавлення
волі не повинен занадто обмежувати контакти засуджених із зовнішнім світом,
тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з
позбавленими волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя
у суспільстві.

Аналіз Мінімальних стандартних правил поводження з
ув’язненими і Європейських тюремних правил дозволяє дійти висновку, що основні
їх положення можна поділити на декілька однорідних груп: 1) це загальні,
фундаментальні принципи; 2) норми, що передбачають розподіл засуджених до
позбавлення волі; 3) організація режиму в місцях позбавлення волі; 4) залучення
позбавлених волі до тих чи інших видів зайнятості; 5) вимоги до діяльності
персоналу місць позбавлення волі.

Треба зазначити, що в Європейських тюремних правилах
порівнянно з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими з
урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення
волі, дещо зміщені пріоритети та акценти. Європейські тюремні правила
розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають
очікувані результати, оскільки ці цілі, як показав досвід минулих років, не є
реальними. У зв’язку з цим визнається, що головними передумовами успішного
виправлення є готовність і добра воля самих засуджених та налагодження зв’язків
між установами виконання покарань та вільним суспільством. Цілі виправного
впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров’я та гідність та
сприяти формуванню у них почуття відповідальності та виробленню навичок, які
допоможуть реінтегруватися у суспільство, допоможуть виконувати вимоги
законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після
звільнення. Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті
мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість та соціальну
поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають
зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на
виправлення їх поглядів і поведінки, до розробки моделей, орієнтованих на
розвиток соціально корисних професійних навичок та особистих здібностей, що
відкривають перспективи успішної соціальної

49

реінтреграції. Для порівняння вважаємо за доцільне навести
тут поняття виправлення, що сформульоване у ч. 1 ст. 6 КВК України, де
стверджується, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються
в його особистості та створюють у нього готовність до са-мокерованої
правослухняної поведінки.

З огляду на необхідність імплементації міжнародних
стандартів у національне кримінально-виконавче законодавство звертає на себе
увагу й те, що міжнародні документи стосуються поводження з позбавленими волі,
а КВК України регламентує порядок і умови виконання покарань, тобто мова йде
про різні поняття з різним змістом. Яке це має значення, можна зрозуміти на
прикладі змісту поняття «режим». Порівняльний аналіз вітчизняного
кримінально-виконавчого законодавства з Мінімальними стандартними правилами
поводження із засудженими та Європейськими тюремними правилами дозволяє
переконатися в тому, що у кримінально-виконавчому праві України та в
міжнародних документах у поняття режим позбавлення волі вкладається принципово
різний зміст. Так, у КВК режим визначається як порядок виконання й відбування
покарання. Вітчизняна наука кримінально-виконавчого права виходить із того, що
у режимі в концентрованому виді знаходить свій вираз зміст кримінального
покарання, зосереджений увесь комплекс притаманних йому правообмежень та
позбавлень. У зв’язку з цим режим виконує як каральну функцію, так і регулюючу,
визначаючи обсяг правообмежень, а, крім того, ще й функцію забезпечення
застосування засобів виправно-трудового впливу. На відміну від даного уявлення
про режим, у міжнародних стандартах поводження із засудженими під режимом у
місцях позбавлення волі розуміють уклад життя засуджених, котрий не є
квінтесенцією покарання, а повинен, як це сказано в ст. 66 Європейських
тюремних правил, містити в собі:

а)             духовну підтримку та допомогу засудженим, а
також можливості

для підходящої праці, професійно-технічного та
загальноосвітнього

навчання й професійної орієнтації, для занять фізкультурою й
розвит

ку соціальних навичок; надання порад та консультацій,
організації гру

пових заходів і дозвілля;

б)            заходи, що забезпечують таку організацію цієї
діяльності, яка б,

у міру можливості, сприяла розширенню контактів із зовнішнім
світом

та створювала можливості для полегшення соціальної
реабілітації ув’яз

нених після звільнення;

в)             процедури розробки та перегляду
індивідуальних програм ви

правлення та навчання ув’язнених після проведення подібних
кон

сультацій з відповідним персоналом і по можливості з
ув’язненими,

про які йде мова;

г)             системи контактів та методи керівництва, що
сприяють установ

ленню відповідних позитивних відносин між персоналом і
ув’язнени-

50

ми з метою досягнення ефективності й успішної реалізації
режимів і програм виправлення.

Різний підхід продемонстрований у міжнародних документах і у
кримінально-виконавчому законодавстві й до проблеми залучення осіб, позбавлених
волі, до праці, оскільки, наприклад, Європейські тюремні правила містять
положення, згідно з яким адміністрація установ виконання покарань надає
можливість засудженим вибирати вид занять відповідно до свого бажання. В
Україні ж згідно з ч. 1 ст. 118 KB K «засуджені залучаються до суспільно
корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому
на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність». Такі ж
розбіжності можна побачити й на прикладі надання позбавленим волі можливості
навчатися. Якщо в Україні навчання засуджених до позбавлення волі можливе у
вільний від роботи час, то згідно з Європейськими тюремними правилами навчання
осіб, позбавлених волі, розглядається як оплачувана діяльність, що здійснюється
протягом робочого дня, так само як і праця інших засуджених.

На шляху приведення національного кримінально-виконавчого
законодавства у відповідність із міжнародними стандартами є ще невикористані
можливості. Це, наприклад, стосується можливості надання кожному позбавленому
волі окремого приміщення (ст. 9 Мінімальних стандартних правил поводження з
в’язнями); надання засудженим до позбавлення волі відпусток (ст. 43.2
Європейських тюремних правил); можливості відвідання родичів у вихідні та
святкові дні; заборони застосовувати до засуджених такі стягнення, як тримання
в одиночній камері (п. 7 Основних принципів поводження з в’язнями) та
призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території
колонії (ст. 28.1) Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями);
заборони застосовувати гамівну сорочку (ст. 39 Європейських тюремних правил) і
т. ін.

Щодо міжнародних стандартів стосовно застосування заходів,
альтернативних позбавленню волі, то серед них найбільш вагомими є Мінімальні
стандартні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням
(Токійські правила), та Європейські положення по громадських санкціях і
заходів, що містяться у Рекомендації № R (92) 16, прийнятій 19 жовтня 1992 р.
Комітетом міністрів Ради Міністрів Ради Європи. Ці міжнародні документи є теж
рекомендаційними.

Як Токійські правила, так і Європейські положення по
громадських санкціях і заходах наголошують, що їх метою є забезпечення більш
активної участі громадськості у здійсненні правосуддя та у поводженні з
правопорушниками.

Токійські правила спрямовані на застосування заходів,
альтернатив-них_тюремному ув’язненню. Такими санкціями можуть бути: а) усні

51

санкції, такі як зауваження, догана й попередження; б)
умовне звільнення від відповідальності; в) обмеження в цивільних правах; г)
економічні санкції, такі як штрафи чи штрафодні; д) конфіскація майна; є)
повернення майна жертві або ж компенсація матеріальних збитків; є) умовне
покарання або ж покарання з відстрочкою; ж) умовне звільнення з ув’язнення й
установлення судового нагляду; з) суспільно корисні роботи; и) перебування
вдень у виправній установі; і) домашній арешт; ї) будь-яке інше поводження, не
пов’язане з тюремним ув’язненням.

Токійські правила рекомендують застосовувати до
правопорушників заходи, не пов’язані з тюремним ув’язненням, силами
громадськості, уникаючи по можливості формального розгляду справи у суді, що можна
розглядати як заклик до позасудової форми правосуддя.

Європейські положення по громадських санкціях і заходах
загалом не суперечать Токійським правилам, однак їх особливістю є рекомендація
застосовувати громадські санкції і заходи замість покарання (і не тільки у виді
тюремного ув’язнення). Це означає, що рекомендовані Європейськими положеннями
громадські заходи є альтернативою покаранням. Головна ідея застосування
громадських санкцій та заходів полягає в тому, що вони дозволяють залишити
правопорушників у контакті зі всіма чинними механізмами соціального контролю у
суспільстві, надаючи можливість особі реінтегруватись до соціального життя, що
є більш ефективним, ніж після перебування особи у місцях позбавлення волі. Це
підтверджено Рекомендаціями № R (99)22, що були прийняті Комітетом міністрів
Ради Європи ЗО вересня 1999 року і передбачають застосування до правопорушників
таких заходів, як умовне звільнення, що застосовується без винесення вироку про
покарання; громадські роботи (тобто неоплачувана робота на користь
суспільства); інтенсивний нагляд з боку громадськості; переговори між
правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди;
обмеження свободи пересування (домашній арешт) із використанням електронних
методів стеження; застосування заходів медичного характеру, обумовлених
контрактом на лікування окремих категорій правопорушників осіб, що перебувають
у певній залежності (від алкоголізму, наркотиків). Таким чином, не всі
перераховані громадські заходи збігаються із санкціями, рекомендованими
Токійськими правилами.

Умовою застосування громадських заходів є добровільна згода
правопорушника з ними рахуватись, тобто дотримуватись притаманних їм умов чи
зобов’язань, що дає привід ставитися до правопорушника з повагою як до особи, що
здатна навчитися нести відповідальність за свої вчинки. При цьому, як сказано у
ст. 23 Європейських положень по громадських санкціях і заходах, «природа, зміст
і методи впровадження громадських санкцій і заходів не повинні порушувати
особисті права або гідність правопорушників та членів їх сімей і не повинні
викликати ро-

52

здратування. Не можуть порушуватись самоповага, сімейні
зв’язки, соціальні контакти й здатність жити у суспільстві». Все це означає, що
зміст та спосіб застосування громадських санкцій та заходів має здійснюватися у
відповідності з всіма загальновизнаними на міжнародному рівні правами людини й
громадянина.

Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що вітчизняне
кримінальне та кримінально-виконавче законодавство передбачають можливість
застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Але покарання,
альтернативні позбавленню волі, і громадські санкції та заходи — це далеко не
одне й те ж і ототожнювати їх — це означає не розуміти різницю у правовій
природі цих інститутів, оскільки «покарання є заходом примусу, що
застосовується від імені держави», а громадські заходи як альтернатива
покаранням виключають державний примус. Одним з основоположних принципів при
застосуванні громадських заходів є широке залучення громадськості до поводження
з правопорушниками. Якщо застосуванням громадських санкцій та заходів у ряді
країн переймається служба пробації, то в Україні виконанням більшості покарань,
альтернативних позбавленню волі, займається кримінально-виконавча інспекція,
функції якої як правоохоронного органу не співпадають із функціями служби
пробації.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ ?

Виконання покарання у виді штрафу

 еа є ;    «   —>

Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф — це грошове
стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій
частині цього Кодексу. KB K України передбачає два правових режими виконання
покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засудженим і примусове
стягнення в процесі виконавчого провадження. Добровільна сплата штрафу полягає у
внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми
штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду
документа, який підтверджує сплату штрафу.

Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний
строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про
закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів
кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак
згідно з ч. 2 ст. 26 КВК у разі несплати засудженим штрафу у місячний строк
його стягнення провадиться примусово Державною виконавчою службою на підставі
виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими
особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний
виконавець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуджений
звільняється від сплати виконавчого збору.

Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути,
розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) виконавчого
провадження; підготовки до виконання та власне виконання покарання.

Відкриття виконавчого провадження — перший етап процесу
виконання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши
виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для
порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення
виконавчого провадження або відмову в його порушенні.

Згідно із ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»
підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.

54

У процесі виконання майнових покарань виконавчими
документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та
постанов судів. Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний
виконавець зобов’язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити
виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого
документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим
Законом, та пред’явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за
належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня
надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття
виконавчого провадження.

Завдання державного виконавця на стадії порушення
виконавчого провадження — у триденний строк перевірити відносно виконавчого
документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна компетенція
виконання вимог пред’явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів
пред’явлення виконавчого документа до стягнення; чи набрало законної сили
рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ і чи не закінчилися
строки давності виконання судового рішення, якщо такі встановлені; чи є в
особи, що пред’явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи
відповідає виконавчий документ установленим законом формі і змісту.

Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі
дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснення
виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів
державно-владного примусу у вигляді заходів примусового виконання, що істотно
обмежують його майнові права.

Статтею 20 Закону України «Про виконавче провадження»
передбачені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так,
виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи
боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов’язаний
перевірити дотримання строків пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути
пред’явлені до виконання протягом трьох років.

При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження
державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зробити його
юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, зазначеним у ст. 19
Закону України «Про виконавче провадження». У виконавчому документі мають бути
зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав
документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування
боржника, його адреса, дата і місце народження боржника та його місце роботи;
резолютивна частина вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред’явлення
вико-

55

навчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути
підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з
перерахованих у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і
направлення його на дооформления.

Друга стадія виконання — це підготовка до виконання. Вона
має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконання.
Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця проживання
боржника, його роботи, з’ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше
часу державні виконавці витрачають на встановлення наявності майна боржника, на
яке можна звернути стягнення.

Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних
документах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних
осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних
місцях. Для цього державний виконавець робить запити в різні організації,
проводить інші дії з тим, щоб з’ясувати факт наявності майна або коштів,
витребує відомості про доходи боржника.

Так, для з’ясування майнового становища боржника державний
виконавець може запитати: банки — про внески; відповідні організації і громадян
— про наявність у них майна боржника і членів його родини; податкову інспекцію,
місцеве відділення пенсійного фонду — про місце роботи боржника; бухгалтерію
підприємства — про належні боржнику кошти; бюро технічної інвентаризації — про
будинок, квартиру, інше приміщення боржника; державтоінспекцію — про
транспортні засоби боржника; нотаріальні контори — про укладені або оформлювані
боржником договори дарування, купівлі-продажу, позики і т. ін. Якщо боржник
працює або працював на великому підприємстві, що пройшло процедуру
акціонування, можна зробити запит до реєстроутримува-ча акцій даного
підприємства на предмет, чи не є боржник акціонером.

Однак здебільшого майно фізичних осіб не підлягає
реєстрації. Звернути на нього стягнення можливо тільки за наявності цього майна
в місці проживання боржника або при одержанні відомостей про те, що майно
перебуває в іншому місці. При цьому державним виконавцем реалізується надане
йому право входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті
ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово
їх відкривати в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища, а
також одержувати від інших осіб необхідні для проведення виконавчих дій
пояснення, довідки, іншу інформацію.

На виявлене майно боржника накладається арешт, який полягає
в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а при
необхідності — в обмеженні права користуватися майном чи його вилученні в
боржника та передачі на зберігання іншим особам.

56

Опис майна боржника провадиться державним виконавцем у
присутності боржника чи його представника і не менше двох понятих. При
відсутності боржника чи його представника опис майна здійснюється в присутності
одного з повнолітніх членів сім’ї боржника, а при їх відсутності — за участю
представника житлово-експлуатаційної організації або представника органів державної
влади та місцевого самоврядування. При проведенні опису майна державний
виконавець оголошує боржнику заборону розпоряджатися описаним майном, а в разі
необхідності — його користуванням. Види, обсяг і строки обмеження
встановлюються в кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна,
його значення для власника або володільця, необхідності користування та інших
обставин.

Про опис майна і заборону його відчуження, якщо відчуження
описаного майна може здійснюватися лише у встановленому законодавством порядку,
державний виконавець направляє повідомлення в органи чи установи, які
посвідчують договори відчуження майна або провадять його перереєстрацію на
іншого власника (органи нотаріату, державна автомобільна інспекція, бюро
технічної інвентаризації тощо). Майно, на яке накладено арешт, передається на
зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), призначеним державним
виконавцем під розписку в акті.

Крім того, в процесі підготовки до виконання здійснюється
оцінка арештованого майна. Згідно із ст. 57 Закону України «Про виконавче
провадження» оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо
вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли
оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого
майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден.

Проте якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник
заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою,
проведеною державним виконавцем, останній запрошує експерта (спеціаліста) для
визначення вартості майна. Витрати на призначення експерта несе сторона, яка
оспорює оцінку майна, проведену державним виконавцем. Для проведення оцінки
нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та
майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, державний виконавець залучає оцінювача. Державний виконавець про
оцінку арештованого майна повідомляє боржника, який має право оскаржити оцінку
майна до суду в 10-денний строк з дня отримання повідомлення.

Разом із тим, згідно із ст. 54 Закону України «Про виконавче
провадження» не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в

57

Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено
стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону). Відповідно до
цього переліку стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на
такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є
його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім’ї та
осіб, які перебувають на його утриманні:

1.             Носильні речі та предмети домашнього вжитку,
необхідні борж

никові і особам, які перебувають на його утриманні:

а)             одяг — на кожну особу: одне літнє або осіннє
пальто, одне зимове

пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два
зимових плат

тя) , один літній костюм (для жінок — два літніх плаття),
головні убори по

одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні
хустки, одна тепла

хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50
відсотків;

б)            взуття у кількості по одній парі літнього,
осіннього, зимового та

інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;

в)             білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г)             постіль (матрац, подушка, два простирадла,
дві наволочки, ков

дра) і два особистих рушника на кожну особу;

д)             необхідний кухонний посуд;

є) один холодильник на сім’ю;

ж)            меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну
особу, один стіл,

одна шафа на сім’ю (крім меблевих гарнітурів, на які може
бути звер

нене стягнення);

з)             всі дитячі речі.

Продукти харчування, потрібні для особистого споживання борж

нику, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його
утриманні, —

на три місяці.

Паливо, потрібне боржникові, членам його сім’ї та особам,
які

перебувають на його утриманні, для готування їжі та
обігрівання

приміщення протягом шести місяців.

Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; коли

немає ні корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — у
осіб, які зай

маються сільським господарством.

Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості,
потрібній

до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових
кормів.

Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і
весняного) та

незнятий урожай — у осіб, які займаються сільським
господарством (за

винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

Інструменти, необхідні для особистих професійних занять
(швей

ні, музичні та інші).

Від того, наскільки повно проведена підготовка, залежить
своєчасність і ефективність самого виконання. У роботі державних виконавців
підготовка посідає основне місце і займає 60-70% часу.

58

Власне виконання є застосуванням до боржника встановлених
законом примусових заходів. Суть виконання полягає у вилученні в боржника
грошей або певного майна.

Згідно із ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження»
вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадиться у
строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п’ять днів
після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються
і передаються для продажу негайно після накладення арешту. Державний виконавець
зобов’язаний подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не
ущемлю-ють його законних інтересів. Так, ще під час проведення опису боржник
має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звернути стягнення
в першу чергу. Державний виконавець зобов’язаний задовольнити вимоги боржника,
якщо вони не ускладнюють виконання рішення. Це положення Закону є однією з
гарантій раціонального виконання майнових покарань.

Відповідно до ст. 61 вищезазначеного Закону реалізація
арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та
зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими
організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі
договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями
шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно
продавати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму,
достатню для виконання покарання у виді штрафу, сплати виконавчого збору,
витрат на здійснення виконавчих дій, подальший продаж арештованого майна
припиняється. Вимоги боржника щодо черговості продажу майна не приймаються
державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи
додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться
на депозитний рахунок відділу та до спеціального фонду виконавчого провадження
у порядку, встановленому п. 5.1.2. Інструкції про проведення виконавчих дій,
звідки вони перераховуються до Державного бюджету України.

Крім заходів примусового виконання, пов’язаних з описом і
арештом майна боржника, Законом України «Про виконавче провадження» передбачене
звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші
доходи боржника. Проте ці об’єкти стягнення використовуються при відсутності у
боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності
майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при
виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не
перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.

59

Згідно із ст. 69 вищезазначеного Закону відрахування із
заробітної плати (заробітку), пенсії чи стипендії громадян проводить
адміністрація підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм
державним виконавцем виконавчих документів. Якщо боржник змінить місце роботи
або місце проживання чи навчання, підприємства, установи, організації, які
отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш як у триденний строк державному
виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання чи навчання боржника,
якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних
платежів за виконавчими документами. У разі неподання зазначених відомостей з
неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути притягнуто до
відповідальності, передбаченої цим Законом. Звернення стягнення на пенсії
провадиться відповідно до законодавства про пенсії.

Вищезазначені правила стягнення поширюються і на випадки
звернення стягнення на: 1) доходи, отримані фізичною особою, яка є суб’єктом
підприємницької діяльності; 2) доходи за працю в колективному
сільськогосподарському (фермерському) господарстві; 3) авторську винагороду за
твори літератури, науки або мистецтва, премії, що присуджуються за видатні
досягнення в галузі науки, літератури і мистецтва, винагороду за відкриття,
винахід, на який видано авторське свідоцтво, корисну модель, промисловий зразок
і раціоналізаторську пропозицію; 4) суми на відшкодування шкоди, заподіяної
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника.

Законодавством України передбачено два способи
кримінально-правового забезпечення виконання покарань: а) закріплення в законі
можливості заміни судом одного покарання на інше при його невиконанні; б)
встановлення в законі кримінальної відповідальності за ухилення від відбування
кримінального покарання, визначення таких дій як новий самостійний злочин.
Новий КК України чітко проводить розмежування між правовими наслідками
неможливості сплати штрафу засудженим і ухиленням від його сплати.

Згідно із ч. 1 ст. 389 КК України ухилення від сплати штрафу
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той
самий строк. Водночас законодавчо поняття ухилення від сплати штрафу не
встановлено. Згідно із ч. 2 п. 53 Постанови Пленуму Верховного Суду України від
22 грудня 1995 р. № 22 «Про практику призначення судами кримінального
покарання» під ухиленням від сплати штрафу необхідно розуміти такі дії чи
бездіяльність засудженого, які свідчили б про його намір уникнути цього
покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення
коштів або невнесення їх без поважних причин, приховування місця роботи, майна,
джерел доходів тощо).

Тому ухиленням від сплати штрафу є поведінка засудженого,
пов’язана з прагненням уникнути покарання при наявності можливості спла-

60

тити штраф. Ця поведінка може виражатися в діях, спрямованих
на приховання: а) майна, на яке може бути звернуто стягнення (переміщення майна
в невідоме державному виконавцю місце, розтрата, відчуження, незаконна передача
іншим особам, знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно
тощо); б) доходів (вилучення, знищення, підробка документів, на підставі яких
установлюється заробітна плата або інший доход засудженого, приховання місця
роботи, джерела одержання інших доходів, на які може бути звернуто стягнення,
тощо).

Проте на практиці трапляються випадки, коли державним
виконавцем були вжиті всі заходи примусового виконання даного штрафу, але він
так і не був сплачений або був сплачений частково. При цьому засуджений не
здійснював дій, направлених на ухилення від виконання покарання у виді штрафу.
Причин виникнення такої ситуації може бути принаймні дві. По-перше, при
винесенні вироку у виді штрафу суддя не врахував майновий стан винного.
По-друге, майнове становище засудженого може погіршитися після винесення
вироку. У новому КК України питання заміни штрафу регулює ч. 4 ст. 53. Так, у
разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу
покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських
робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів
громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за
чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, але на строк не більше двох років.

Згідно із ст. 28 КВК після стягнення штрафу виконавчий лист
з відміткою про виконання вироку повертається суду, який постановив вирок.

Розділ 8

Виконання покарання у виді позбавлення

військового, спеціального звання, рангу,

чину або кваліфікаційного класу

Відповідно до ч. 2 ст. 52 та ст. 54 КК України покарання у
вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу є додатковим покаранням і призначається тільки тим особам, які мають ці
звання, ранги, чини або кваліфікаційний клас у разі вчинення ними тяжкого або
особливо тяжкого злочину.

Покарання у виді позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу є безстроковим, оскільки час
його застосування не обмежений у законі будь-якими межами і навіть після
погашення або зняття судимості засуджений не має права претендувати на
автоматичне відновлення його в тому званні, ранзі, чині або кваліфікаційному
класі, яких він був позбавлений за вироком суду.

Покарання у виді позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу призначається судом особам, що
мають:

військові звання, які присвоюються військовослужбовцям під
час

проходження ними служби у Збройних Силах, Державній
прикордонній

службі, Службі безпеки, Міністерстві з питань надзвичайних
ситуацій

та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
та інших

військових формуваннях (Див. Постанову Верховної Ради
України від

24.08.91 р. «Про військові формування на Україні»), а також
військово

зобов’язаним (запасу);

спеціальні звання, що присвоюються співробітникам міліції,

Внутрішніх військ МВС, державної податкової адміністрації,
податко

вої міліції, митної служби і деяким іншим категоріям
працівників;

ранги, встановлені для державних службовців, службових осіб

органів місцевого самоврядування і дипломатичних
працівників;

класні чини, які введені для працівників прокуратури;

кваліфікаційні класи, передбачені для суддів, судових
експертів,

лікарів — судово-психиатрічних експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 КВК України після набуття вироком
суду законної сили на адресу органу, який присвоїв військове, спеціальне
звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, направляється копія цього вироку.
Відносно військовослужбовця запасу копія вироку направ-

62

ляється до військового комісаріату за місцем його
проживання. Після одержання копії вироку зазначений орган зобов’язаний:

внести у відповідні документи запис про позбавлення
засудженого

військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного

класу (ч. 2 ст. 29 КВКУкраїни);

прийняти необхідні заходи до позбавлення засудженого всіх
прав,

пільг та повноважень, пов’язаних із наявністю відповідного
звання,

рангу, чину або кваліфікаційного класу (ч.2 ст. 29 КВК
України);

повідомити суд про виконання покарання на протязі одного
міся

ця з дня отримання копії вироку

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ