§5. Сингулярне наступництво

§5. Сингулярне наступництво

53
0

В римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступ­ництво,
за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх
будь-якими обов’язками. Це були так звані відписи.

Відпис — це виділ із спадкової маси, який здійснювався не
шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу в яке-небудь право чи
зобов’язання померлого.

У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і
фіде-їкомісу (fideicommissum).

Легати існували в давньому праві, відзначалися суворим
характе­ром, властивим всім інститутам цивільного права, і надавали легата-рію
право на позов. Тому за характером позову розрізняли чотири їх види.

Legatum per vindicationem. За цією формою легату якась певна

річ давалась певній особі: do — lego. Заповідач — власник
речі —

легатарій одержував право власності з моменту вступу
спадкоємця

у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини. Якщо

спадкоємець був suits (свій), він міг вимагати видати річ
шляхом

позову actio rei vindicatio, іменем якого названо і сам
легат.

Legatum per damnationem. За цією формою спадкоємець був

зобов’язаний дати якусь річ легатарію — dare damnas esto.
Спадко­

давець міг відписати свою чи чужу річ, наприклад: спадкоємця
свого

зобов’язую купити будинок і передати легатарію. Легатарій
мав

проти спадкоємця тільки особистий позов — actio in personam.

Legatum per praeceptionem. Спадкодавець відписував самому
спад­

коємцю якусь свою річ додатково до спадкової частки. Цей
легат

захищався позовом про поділ спадщини — actio familiae
herciscundae.

Legatum sidnendi modo. Це — легат найпізнішого походження.
За

ним відписувалася річ, що належала спадкодавцеві або
спадкоємцеві.

Встановлення легатів супроводжувалося дуже формалізованою
процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані скасу­вати легату
(наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду. Накладати легати
можна було лише на спадкоємців за за­повітом. Тому поруч з формальними легатами
з’являються так звані фідеїкоміси — доручення совісті. їх можна було накладати
без зайвого формалізму як до, так і після складання заповіту.

Фідеїкоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом.
Спочатку для спадкоємця фідеїкоміс був швидше зобов’язанням морального плану —
спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів
Августа (27 p. до н. є. — 14 р. н. є.) він отримав захист закону.

Так званий fideicomissum hereditas — універсальний
фідеїкоміс використовувався з метою зобов’язати спадкоємця передати усе майно
чи більшу його частку третій особі.

Найчастіше в такому заповіті йшлося про імператора, про
юридичні особи чи про церкву (оскільки юридичні особи згідно з нормами
цивільного права були позбавлені можливості успадковувати

102

майно фізичних осіб). Але, звісно, могло йтися і про
фізичних осіб, до яких спадкодавець таким чином виявляв свою прихильність. Спад­коємцю
залишалися самі лише борги. Зрозуміло, для нього це було невигідно. Єдиний
вихід полягав у відмові від спадщини, тоді третя особа також нічого не
отримувала.

У І ст. н. є. (за іншими даними — у 40 р. до н. є.) було
прийнято закон Фальцидія, за яким фідуціарний спадкоємець у разі прий­няття
спадщини отримує право на її четверту частину — quatra. У разі відмови від
прийняття фідуціарноі спадщини (наприклад, на знак протесту, аби фідеїкомісарій
також нічого не отримав), його змушують-таки Ті прийняти за законом і виконати
вимогу спадко­давця, але вже без виділення належної четвертої частки.

У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і фідеїкоміси
були об’єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь-який легат чи
фідеїкоміс створює для особи, на користь якої він встановлений, обов’язкову
вимогу до спадкоємця, забезпечену закон­ною іпотекою на спадкове майно.

Інший указ Юстиніана 531 р. остаточно підтвердив злиття
легатів та фідеїкомісів.

103

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ