§4. Відкриття і прийняття спадщини

§4. Відкриття і прийняття спадщини

123
0

Спадкування — це наступництво у майнових правах і обов’язках
спадкодавця. Воно мало дві стадії: відкриття і прийняття спадщини.

Відкриття спадщини відбувається у момент смерті спадкодавця.
У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власни­ками. Для цього
слід здійснити такі юридичні дії:

вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та

його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис

виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою

визначення його складу (активу й пасиву);

виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаход­

ження, розміри вимог і боргів тощо;

виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися

як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в
провінціях,

походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття
спад­

коємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий
час.

Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало.

Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог
у

найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь,

приймають вони спадщину чи відмовляються від неї. Відповідно
до

цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити
їм

строк для роздумів. Цей строк міг бути визначений до 9
місяців, а

імператором — до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність
закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля
на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі
прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх
законні пред­ставники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із
двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в
управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти
спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне
управління спадщиною можна було будь-яким способом, який свідчив про вступ до
спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку,
який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників
спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії свідчать про вступ в управління
спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець
не лише став наступником померлого в його правах і обов’язках, тобто власником
активної частини спадщини, а й зобов’язаний спла­тити борги спадкодавця.

Право прийняття спадщини було суворо особистим правом, яке
не переходило до спадкоємців особи, закликаної до спадкування. Але в деяких
випадках таким спадкоємцям давалося право прий­няти спадщину, що відкрилась.
Такий перехід в спадщину права закликання до спадкування називається
трансмісією (transmissio).

100

Можливі такі випадки трансмісії.

Transmissio ex capite in integrum restitutio, тобто якщо
закликаний

до спадкування спадкоємець не встиг прийняти спадщину і сам

помер, то його спадкоємцям надавалася можливість вступити
замість

нього в права спадщини, що відкривалась. Таке право
надавалось

преторам за допомогою in integrum restitutio.

В імператорський період імператор Феодосій II (450 р. н. є.)

постановив, що коли низхідний спадкоємець призначений спадко­

ємцем і за заповітом, то в разі його смерті до розпечатання
заповіту

право на прийняття спадщини повинне перейти до його
низхідних.

Юстиніан взагалі ввів трансмісію закликання на той випадок,

якщо закликаний помре раніше закінчення річного строку з
того

моменту, коли йому стало відомо про відкриття для нього
спадщини.

Це право в межах зазначеного строку переходило до його
спадко­

ємців (transmissio Iustineanae).

Траплялись випадки, коли закликаний до спадкування спадко­ємець
помирав до прийняття спадщини або відмовлявся від неї, причому у такого
спадкоємця, що відпав, не було своїх спадкоємців. Виникає питання: до кого
повинна була перейти його частка спад­щини?

При спадкуванні за законом вважалося, що спадкоємця, який
відпав, не існує, і його частка переходила до інших спадкоємців за законом. При
відпаданні спадкоємця за заповітом збільшувались частки інших спадкоємців за
заповітом, пропорційно їх частці, а за відсутності таких наставало спадкування
за законом.

Ці випадки збільшення частки спадкоємців називалися правом
прирощення — jus accrescendi.

Спадкоємцю для визнання його прав на спадкування і вимогу
окремих об’єктів спадщини належав один загальний позов hereditas petitio actio
in rem, що істотно відрізнявся від позовів цього роду. За своєю метою цей позов
аналогічний віндикаційному позову, і право на нього належало будь-якому
спадкоємцю. За цим позовом:

позивачем був спадкоємець, якому хтось не повертав чогось

зі спадщини;

відповідачем був той, хто володів спадковими об’єктами, вва­

жаючи себе спадкоємцем або власником;

пред’являючи позов, спадкоємець мав довести: а) що спад­

кодавець помер; б) що він є спадкоємцем за законом чи
заповітом;

в) що він прийняв спадщину, якщо прийняття спадщини повинно

бути здійснене у певній формі і в певний строк; г) що
відповідач

утримує щось зі спадщини, заперечуючи його право і що
відповідач

підлягає відповідальності як фіктивний володілець — fictus
possessor.

За правилом senatus consultum Iuventianum
(119 р. н. е.) про відпо­

відальність бралися до уваги його добросовісність чи
недобросо­

вісність; момент подання позову відповідачеві.

Недобросовісний відповідав за все, що він одержав або міг
одержати, але не одержав через свою недбайливість чи умисно (dolus et culpa),
за весь час. Добросовісний відповідав лише в межах свого збагачення.

101

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ