Тема 13 Деліктні зобов’язання

Тема 13 Деліктні зобов’язання

29
0

Деліктні зобов’язання (ex delicto) виникали з цивільних
право­порушень. На відміну від зобов’язань ніби з договорів, в основу яких
переважно покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено,
навпаки, тільки неправомірні дії. Цей вид зобов’язань сформувався ще в Законі
XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, що приватне
правопору­шення породжує обов’язок порушника сплати потерпшому збитки.
Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального
злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних
осіб. До неї належали також протиправ­ні дії (наприклад, такі, як крадіжка,
дія, що призвела до каліцтва).

Приватний делікт має такі дві ознаки:

наявність закону, який що-небудь забороняє або наказує під

страхом покарання;

умисне порушення закону (dolus) або з необережності (сиіра).

У потерпілого до правопорушника виникало право вимагати
шляхом пред’явлення позову відшкодування заподіяних йому збитків (actio геі
persecutoriae) або сплати штрафу (actiones poenales) чи винагороди за збитки і
штрафу (actiones mixtae), тобто змішані позови.

Як і система контрактів, так і система деліктів мала
замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень.

Деліктом визнавалися і мали наслідком відповідальність
тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: особиста образа,
крадіжка, неправомірне знищення або пошкодження чужого майна, грабіж.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність
певного юридичного складу.

фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї

особи іншій;

винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду;

визнання законом зазначеної протиправної дії як приват­

ноправового делікту.

Особиста образа (injuria). Цим терміном позначалася будь-яка
неправомірна дія, все, що вчинялося не по праву — omne quod поп jure fit.
Термін мав і вузьке значення — особиста образа. Вже в Зако­нах XII таблиць
згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок
людського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без
поранень, образливих ударів).

Injuria — образа, навмисна зневага до будь-якої особи. В
поняття injuria входило не тільки нанесення образи особі шляхом наклепу,
пасквіля, лайки, а й будь-яке заподіяння тілесних ушкоджень аж до вбивства.
Образи можна завдати словами і діями.

89

Ображена особа за правом Юстиніана могла подати позов (actio
aestimatoria) про грошову винагороду за своєю власною оцінкою; судді надавалося
право зменшити позовну суму.

Як виключно особисте право такий позов не успадковувався ні
активною, ні пасивною стороною.

Преторська практика істотно розширила поняття особистої об­рази,
залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні
блага. Однак претори практикували певні розмірів штрафів на свій розсуд залежно
від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої образи належала не
тільки будь-яка об­раза дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи,
що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходили до
категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імпе­раторське
законодавство встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім
взагалі встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати
визначення і стягнення винаго­роди за нанесення образи чи кримінального
переслідування.

Крадіжка (furtum) — будь-яке протизаконне привласнення чужої
речі з наміром одержати користь. За правом Юстиніана крадіжка викликає два
позови: відшкодування збитків (condictiofurtiva), сплата штрафу і ганьбування
обвинуваченого (actio furti). Проте термін furtum не збігається із сучасним
поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні цього
слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привлас­нення,
розтрату, не тільки крадіжку речі, а й користування або володіння річчю. Іншими
словами, поняття furtum як більш широке порівняно з сучасною крадіжкою
охоплювало ряд посягань на чуже майно.

На відміну від особистої образи, об’єктом крадіжки були чужі
речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що
крадіжкою є привласнення собі або самої речі, або навіть користування нею, або
володіння, що має намір створити для себе певні вигоди (Д. 47.2.1.3). Отже,
необхідним елементом крадіжки було створення майнової вигоди за допомогою проти­правного
впливу на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним
способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне роз­крадання
речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як
furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого господаря.

З факту крадіжки виникало два зобов’язання. Перше — на під­ставі
кондикції із крадіжки, за якою злодій засуджувався до по­вернення речі з усім
її приростом; друге — на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким
злодій, спійманий на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу в розмірі
чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину —
до її двок­ратної вартості.

90

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна (damnum
injuria datum). Відповідальність за damnum iniuria datum (підпал, убивство
тварини чи раба) була менш суворою — компенсація потерпілому за найвищою ціною
на аналогічну річ, або, у разі впертої відмови від здійснення такої компенсації
— стягнення силою подвійної суми у неоскаржуваному порядку.

Грабіж (гаріпа) — насильне відібрання речі. Шляхом
особливого позову actio v/ bonorum raptorum потерпілий міг вимагати винагороду
за збитки в чотирикратному розмірі (quad-ruplum).

За римським правом (jus civile) грабіж вважався насильною
крадіжкою, і до нього застосовували ті самі положення, що й до крадіжки.

91

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ