4.3.  Реальні контракти

4.3.  Реальні контракти

49
0

Реальні контракти — це угоди, які виникали з моменту
фактичної передачі речі. До них належать: позика (mutuum); позичка
(сотто-datum); поклажа (depositum); договір застави (pignus).

Позика (mutuum) — реальний договір, що виникає внаслідок пе­редачі
однією особою (позикодавецем) речей, що визначені родо­вими ознаками, іншій
особі (позичальнику) у власність із зобов’язан­ням повернути їй речі в тій же
кількості і такого ж роду та якості в установлений строк або до вимоги.

Договір позики є одностороннім, тому зобов’язання виникає
тільки для позичальника.

73

Умови і ознаки позики:

передача у власність замінних речей; найчастіше предметом

позики є гроші; якщо той, хто передає, тобто позикодавець,
сам не

є власником або з будь-яких причин не здатний до відчуження,
то

не може бути і позики;

обіцянка позичальника повернути одержане в тій же кількості

і такої ж якості;

предметом позики можуть бути тільки речі замінні;

моментом встановлення договору вважається момент дійсної

передачі предмета позики;

строк повернення одержаного може бути визначений точно

або за вимогою;

ризик випадкової загибелі речей перед тим, як вони будуть

вжиті, падає на позичальника, тому що після їх передачі
він стає

власником (casum sentit dominus);

позичальник як такий не зобов’язаний сплачувати відсотки.

Сплата відсотків має бути застережена особливою угодою і
настає з

моменту прострочення або початку процесу (litis
contestatio);

у випадку неплатежу кредитор міг пред’явити до боржника по­

зов, який при грошовій позиці називався condictio certi, при
позиці

інших речей — condictio triticaria. Взагалі будь-який позов,
який

випливає з договору позики, в науці прийнято називати
позовом з

позики (condictio ex mutuo). Цей позов належить до цивільних
і суворих

позовів.

Договір позики оформлявся шляхом стипуляції або видачею
позикової розписки (хірографа). Така розписка була доказом одер­жання грошей.

Іноді мали місце випадки, коли розписка вручалася кредитору
раніше одержання грошей, і він, одержавши розписку боржника, відмовлявся передати
гроші останньому.

Наявність таких фактів пояснюється тим, що боржник (соці­ально
і економічно слабший) підкорявся вимозі кредитора (соці­ально і економічно
сильнішому), який в більшості випадків був лихварем. З метою боротьби з
подібними явищами постало питання про надання боржнику якихось правових засобів
для запобігання стягненню неіснуючого боргу.

Такими засобами були:

exceptio doli, тобто заперечення проти заявленого до бор­

жника позову про те, що одержання розписки здійснено шляхом

обману;

те, що боржник, не дочекавшись подачі позову, міг в свою

чергу заявити про повернення йому розписки, яка була видана
при

обіцянці, що позика буде одержана (querela поп numerata
pecunia).

Однак застосування цих засобів для боржника було дуже
утрудне­ним, тому що необхідно було довести факт неодержання грошей. Надалі
боржник був поставлений в більш сприятливе становище, оскільки обов’язок
довести передачу грошей боржнику був покладе­ний на кредитора. За правом
Юстиніана пред’явлення боржником

74

позову про повернення розписки (querela поп mimeratae
pecuniae) було обмежене двома роками.

Позичка (commodatum) — це реальний договір, за яким одна осо­ба
(комодант) передає іншій особі (комодатарію) певну річ у тим­часове безоплатне
користування.

Позичка — договір двосторонній, але нерівний, оскільки
обов’язки завжди несе позичальник (комодатарій) і лише іноді позикодавець
(комодант).

Предметом договору може бути тільки індивідуально визначена
річ, обов’язково тілесна — рухома і нерухома, власна і чужа.

До комодатарія переходить тільки просте утримання речі —
детен-ція (detentio) без права одержання вигод; одержані вигоди підлягають
поверненню комоданту.

Комодатарій несе відповідальність за легку вину і цілість
(сиіра levis et custodia).

Користування річчю обов’язково має бути безоплатним, відпо­відно
до її призначення, як і належить доброму господареві.

За випадкову загибель речі комадатарій відповідальності не
несе; після закінчення строку він зобов’язаний повернути річ в такому стані, в
якому її одержав.

Іноді можуть виникнути обов’язки і для комоданта, наприклад,
оплатити надзвичайні й необхідні витрати. Комодант несе відпові­дальність
тільки за грубу вину. Наприклад, він дає зіпсовану бочку, з якої все витікає,
дає в позику коня, хворого на інфекційну хворобу. В обох випадках має місце
груба вина.

Інтереси комоданта захищаються шляхом прямого позову з позич­ки
(actio commodati directa). Можливий позов і з боку комодатарія проти комоданта,
який називається непрямим позовом (actio commodati con-traria).

Позов цей може бути поданий у зазначених вище випадках,
тобто за витрати й збитки.

Від позички необхідно відрізняти той випадок, коли річ пере­дається
в користування до вимоги безоплатно і, крім того, без будь-якого
зобов’язального характеру. Така згода називається прекаріум (ргесагіит), а той,
хто одержав таке користування, називається прека-ристом. Прекарист користується
самостійним посесорським захис­том проти третіх осіб і зобов’язаний повернути
річ без претензій до того, хто дав річ (precario dans).

Поклажа (depositum), тобто передача на збереження — це реаль­ний
договір, за яким одна особа (поклажодавець, депонент) віддає іншій
(поклажоємцю, депозитарію) на безоплатне зберігання яку-небудь рухому річ з
правом повернення за першою вимогою.

Предметом договору може бути лише рухома індивідуально визна­чена
річ — своя або чужа. Збереження речі має обов’язково бути безоплатним, інакше
згода не буде поклажею.

Річ передається на просте держання поклажоємцю (detentio),
який зобов’язаний зберігати річ без права користування і за першою вимогою
поклажодавця повернути її в тому стані, в якому одержав, з усіма прибутками й
вигодами.

75

Поклажоємець зобов’язаний зберігати чужу річ так, як він збе­рігає
власні речі, і несе відповідальність тільки за грубу вину; в разі прострочення
(тога) він несе відповідальність.

Відмова поклажоємця видати річ поклажодавцеві з мотивів
права затримання (ius retentianis) або зарахування (compensatio) не має місця.

Договір поклажі є двостороннім, нерівним, тому обов’язки
депо­нента до депозитарія зводяться до оплати всіх обґрунтованих витрат і
відповідальності за легку вину та шкоду, заподіяну дефектами самої речі.

Депонент проти депозитарія має прямий позов (actio depositi
directa). Предметом позову може бути або вимога про повернення речі, або вимога
виплати за річ. Задоволення такого позову для депозитарія мало наслідком
безчестя (infamia) і відповідальність, тобто сплату подвійної вартості речі (in
duplum). В свою чергу депо­зитарій міг подати позов до депонента (actio
contraria) за витрати, яких він зазнав, а також за заподіяну з вини депонента
шкоду.

Спеціальними видами зберігання були:

1)             поклажа під час нещасного випадку (depositum
misera-bile).

Річ передають на зберігання під час нещасного випадку
(пожежа,

повінь). При неповерненні речі поклажоємець сплачує її
подвійну

вартість і піддається громадському безчестю (infamia);

секвестр (sequestratio) — передача речі особами, між якими

виник спір, на збереження третій особі, з умовою віддати річ
тому,

хто виграє спір;

передача на збереження родових речей (найчастіше гроші) з

умовою повернення їх у тій же якості й кількості. Договір
цей

подібний до договору позики, але відрізняється приводом і
наміром

сторін. При позиці надається допомога грішми, а при
збереженні

ми спостерігаємо бажання власника речей зберегти останні й
пере­

дати їх в надійні руки. Сторони можуть погодитися, що покла­

жоємець одержує речі у власність і бере на себе
відповідальність за

випадкову їх загибель. Таке зберігання називається
неправильним

(depositum irregulare).

Договір застави (contractus pigne raticius) — реальний
договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставоутримувачу)
річ для забезпечення боргу, але з умовою, що заставоутримувач поверне ту ж саму
річ в момент сплати боргу або припинення заста­ви. Якщо від продажу речі
вторговано суму, яка перевищує борг, то надлишок заставоутримувач зобов’язаний
повернути боржникові.

Договір застави є двостороннім, але нерівним.

Предметом договору може бути будь-яка річ — своя або чужа.
Заставоутримувач зобов’язаний зберігати річ, але не відповідає за її випадкову
загибель.

Заставоутримувачу забороняється користуватись річчю, за
винят­ком особливої угоди, яка називається антихрезисом (pactum
antic-hreticum).

При припиненні застави заставоутримувач (віритель)
зобов’язаний повернути заставодавцю річ негайно після сплати останнім боргу

76

або повернути йому надлишок над боргом від вторгованої від
речі суми (hyperocha).

Обов’язки заставодавця перед заставоутримувачем в певних ви­падках
були такими:

оплатити всі обґрунтовані витрати;

при заставі чужої речі встановити інше заставне право;

відповідати за вчинену шкоду у випадку евікції речі;

відповідати за дефекти речі і по очистці.

У договорі застави заінтересовані обидві сторони: одна має
кредит, інша — упевненість, гарантію виконання, тому обидві сторони відпо­відають
за будь- яку вину (culpa levis). Правовідносини, які виникають між
заставоутримувачем і заставодавцем, охороняються шляхом позо­вів: actio
pigneraticia in personam directa (позов заставодавця до заставо­утримувача) і
contraria (позов заставоутримувача до заставодавця).

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ