Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які
укладалися письмово (litterae — письмо; litterisfit obligatio — зобов’язання,
що виникало внаслідок запису, письма).
В Римі вважалось обов’язком громадянина, який вступив в
ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в яку записувалися грошові
надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума, видана кому-небудь, і ця
остання особа шляхом відповідного запису в своїй прибутково-видатковїй книзі
визнавала одержання цієї суми, то в силу цього запису і виникав договір:
боржник зобов’язувався книжковим записом.
Із втратою значення прибутково-видаткових книг одержали поширення
письмові зобов’язання іншого роду — запозичення з практики грецьких або
еллїнізованих провінцій: сінграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa).
Сінграфа — це документ, написаний від імені третьої особи, який свідчив про її
борг; складався в присутності свідків і підписувався останніми (такий-то винен
такому-то 1000 сестерцій).
Проте процедура складання сінграфи була обтяжливою і формалізованою:
вимагалася присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст
договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в
період абсолютної монархії сінграфи поступово втрачають своє значення, а
римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник
і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф —
боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і
підписується ним (Я, такий-то, винен такому-то 1000 сестерцій).
