§1. Поняття і види договорів

§1. Поняття і види договорів

70
0

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі
джерел виникнення зобов’язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору
лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов’язань мав місце тоді,
коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і
обов’язків, тобто на встановлення зобов’язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і
зобов’язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки
право, а інша — тільки обов’язки, називалися односторонніми (наприклад, договір
позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов’язки —
двосторонніми. Права і обов’язки розподілялися між сторо­нами не завжди
рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше
обов’язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов’язків. Існували
договори, в яких права і обов’язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно,
тобто права і обов’язки однієї сторони відповідали обов’язкам і правам іншої.
Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких
напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки. Кожна
сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього виду договорів
належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купівля
майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встанов­лену плату врожай
фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує втратити
гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив всі
сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий врожай
одержав дуже малий еквівалент,» він продав збиткове. В цьому прикладі все
зале­жало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris
negotio) — це контракт, який зобов’язує боржника до точного й буквального ви­конання
обіцяного. Що не обіцяно, не підлягає виконанню; зміст такого зобов’язання
точний, визначений і завжди піддається обліку (certa obligatio): наприклад,
одна особа зобов’язується сплатити іншій 1 березня сто асів. В більшості
випадків суворі зобов’язання мають односторонній характер.

Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який
зобов’язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може
вимагатися в силу довір’я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і
більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов’язан­ня невідоме, хоча б
обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов’язання мають
двосторонній характер.

66

В договорах bonne fidei обидві сторони зобов’язуються
виконати все те, що вимагає добросовісність незалежно від того, виражено це
ясно, чи ні. Такі договори завжди зобов’язують сторони до дбай­ливості
передбачливої людини (diligentia, Deligentis patris familias) ідо повного
відшкодування збитків у випадку неповного, несвоєчасно здійсненого або
нездійсненого зобов’язання.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають
обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має
тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і
каузальні, формальні і неформальні тощо.

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у
певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти.
Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх
правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної
мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь
речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та
літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо
обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу
назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів
визнати п’яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною
природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні
зобов’язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з
контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в
контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало
ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і
юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні
моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної
відповідальності. Проте з розвит­ком ремесел, торгівлі, сільського господарства
цивільний обіг не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові
відноси­ни вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за
деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ