§1. Поняття володіння

§1. Поняття володіння

61
0

Незважаючи на те, що терміни «володіння» і
«власність» вико­ристовуються в повсякденній мові як тотожні поняття,
володіння не є синонімом власності.

Володіння — це історичний попередник права власності і є
основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві
категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування
річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді
говорили про володіючого власника. Користу­вання річчю забезпечувало особі
безпосереднє панування над нею.

Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття
«воло­діння» в тій суті, в якій його розуміла класична римська
юриспру­денція, тобто володіння, не пов’язане з правом власності.

Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане
з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захис­том. Під
володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб’єкт матеріально
утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може
бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а
також в результаті дого­вору найму, договору зберігання, протиправної дії
(крадіжка) тощо.

На думку римських юристів, юридичне володіння включало в
себе два елементи:

суб’єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus

possessions);

об’єктивний — намір володіти річчю для себе (animus
possessio).

Перший елемент (суб’єктивний), який лежав в основі
володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.

Другий елемент (об’єктивний) юридичного володіння — це намір
володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і
панує над нею як власник.

З джерел римського права випливає, що володільцем була лише
та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не
належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утри­мання речі є володінням, а
лише те, яке основане на волі воло­дільця. Така воля може бути лише у
справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч
насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо
хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для
себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку
матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння
можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а
тримання — це фак­тичне утримання речі без наміру вважати її своєю.

47

Володіння як фактичне ставлення особи до речі є дійсним
проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і неза­лежно від
права власності.

Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення воло­діння
в цивільному праві зводилося до такого:

володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник

міг користуватися своєю власністю;

володіння у римському праві є складовим елементом майже

всіх способів набуття права власності;

володіння річчю само по собі незалежно від права влас­

ності на неї часто використовується юридичним захистом.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ