§3. Поняття шлюбу та його види

§3. Поняття шлюбу та його види

349
0

Сім’я як елемент соціальної організації суспільства
виявляєть­ся у правовому регулюванні в двох аспектах: це союз чоловіка і жінки
та наявність у сім’ї дітей.

Не кожна сім’я, не будь-які відносини між чоловіком і жінкою
визнавалися римським правом шлюбом, який породжує правові нас­лідки у
взаємовідносинах між учасниками цього союзу.

Шлюб (matrimonium) — «союз чоловіка і жінки, поєднання
всього життя, спільність божого і людського права». В цьому розумінні, яке
було сформульовано класичним юристом Модестином, відоб­разилося підкорення
регулювання шлюбно-сімейних зв’язків право­вим нормам подвійного походження: як
виявлення вимог «людського права» шлюбний союз підпорядковується
установленням цивільного права, як виявлення вимог «божого права»
шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогам морального і релігійного
характеру. У канонах римської правової культури шлюб не був тільки приватною
справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, яким повинен
бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.

Неоднакове правове походження інституту шлюбу в цілому виз­начило
складність його юридичної конструкції в римському праві.

Римське право розрізняло два види шлюбу, законний
(правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний (неправильний)
шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:

шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti);

шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti).

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм
цивільного права і допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus
conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних, визна­чених законом формах і
породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям.
Неправильним шлюбом визна­вався союз між партнерами різного права (між римським
громадя­нином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував
постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо
визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить
собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб. Йшлося про встановлене
законом стійке (а не короткочасний

32

тимчасовий зв’язок) співжиття чоловіка і жінки з наміром у
подаль­шому створити сім’ю. Конкубінат практично не мав ніяких правових
наслідків. Кункубіна не могла поділяти становище свого співмеш­канця. Діти,
народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони мали право
на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони не вважалися
законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися природними дітьми
(liberi naturales).

До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між
рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали
і родинні зв’язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів —
контуберніумах (contubernium).

У ранній період римської історії правильний (законний)
римський шлюб називався сит тапи тагіїі (шлюб з чоловічою владою). За цим
шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо
чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у
батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв’язки зі своїми батьками і родичами.
Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.

Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою
була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.

Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так
звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували
патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного
церемоніалу і виголошенням визначених уро­чистих слів приносили Юпітеру жертву.

Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був
usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка
протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу,
за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право
перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби
підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння.
Таким чином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходять
новий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний період
римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без
чоловічої влади дружина вихо­дить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона
або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати
під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над
жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.

Умови вступу до шлюбу. Для того, шоб шлюб вважався дійсним,
необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов’язкових передумов.
Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право всту­пати в шлюб), мати
affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та
укладати шлюб у передбаченій правом формі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було
визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної
правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.

33

Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка
і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectio mariialis
не був обов’язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив
домовладика відповідної сім’ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був
необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві
такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні
були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були ста­тевозрілими:
жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.

Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був
укла­датися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу вра­ховували
так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до
припинення шлюбу.

Перешкодами для одруження були:

перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент

укладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамний

шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після
розір­

вання першого римське право не містило;

душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до

укладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,

шлюб міг бути збережений або розірваний;

споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.

Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою
для

вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допус­

кались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в
період

республіки і на початок імперії — до другого—третього
ступеня.

Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво.
Так,

шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені;
молод­

ший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і
навпаки.

Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і пле­

мінником, між опікуном і підопічним. З поширенням
християнства

вимоги до відсутності близького споріднення зросли;

траурний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна була

одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього об­

меження був, з одного боку, прояв поваги до пам’яті
покійного, а з

другого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини,
що

народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то
її

шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;

обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницьку

епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після
прийняття

християнства на усе духовенство римо-католицького обряду
було

поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.

У сімейному законодавстві імператора Августа були введені
деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема забо­ронялися
шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а
особливо був заборонений шлюб між сена­торами і актрисами. Провінційний
магістрат не мав права вступати

34

до
шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити
можливість тиску на волю нареченої й перешко­дити виникненню сімейного впливу
на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в
шлюб.

Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв’язок між чоловіком і
жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — при­родних та людських
подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя,
або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення
(юридична формула розлучення — а тепса et torn — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обер­нення
в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб про­тягом п’яти років.
Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно
з правом народів (jus gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було
дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської дер­жави. При
шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода
розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило
підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення.
Такими підставами слу­гували: порушення подружньої вірності, чаклунство на
дітей, постри-ження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.

При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося
односто­ронньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною
згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвер­дженням
християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За
Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується
розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які
прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності;
посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до
шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; держав­на зрада одного з
подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак зако­нодавство
наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи
свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ