§2. Структура договору

§2. Структура договору

111
0

Будь-який договір складається з певних елементів, які в
своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни
поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору;
другорядні (випад­кові), без яких, договір може існувати, а з’являються вони в
договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.

До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду
сторін, які всту­пають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або
мету договору.

Договір — це вольовий акт, він може виникнути тільки за
погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін
повинна бути взаєм­ною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення
договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття
і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово,
певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомо­гою
конклюдентних дій.

Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо,
що всяке зобов’язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від
бор­жника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського
цивільного права як можливий предмет договру. Але щоб договір набув юри-I
дичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен
піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не
повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам
кредитора.

Роль істотного елемента виконує також правова основа
договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить
його таким, яким він є, а1 не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не
найму).

Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються
казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається. Нариклад,
укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника — даєш 100? Боржник
відпов­ідає — даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна,
називаються абстрактними.

Випадкові елементи договору, на відміну від істотних не
відносяться до чис­ла необхідних. Без них договір може існувати, і якщо вони
з’являються в договорі, то лише за бажанням обох сторін. Різні варіанти
використання ви­падкових елементів були узагальнені римськими юристами, які
піддали їх певній класифікації. В цілому можна виділити шість видів випадкових
еле­ментів, які нерідко вводили у договір не для того, щоб його визнати
дійсним, а тому, що потребу в них відчували самі учасники договору. Це,
зокрема, строк дії договору, умова договору, місце виконання та спосіб
виконання договору, доповнення до договору, штрафна стипуляція.

Про строк і місце виконання договору вже була мова в розділі
про вико­нання зобов’язання., тому ми зупинимося лише на чотирьох інших
другорядних елементах договору.

1. Умова виконання договору. Умову (conditio), так само як
строк, вводи­ли в договір для того, щоб з нею пов’язати припинення дії
договору. В той же час умова суттєво відрізняється від строків.Якщо строк
визначався як кален­дарною датою, так і подією, то значення умови може бути надано
тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов’язковій. Подія може
бути позитив­ною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабель
не прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а
також події, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія по­винна
бути віднесена до майбутнього, а не до минулого.

Спосіб виконання договору (modus). Цей вид елементів вводили
тоді, коли звичайно прийнятий порядок виконання договору необхідно було дещо
змінити. Зокрема, така зміна пов’язана з альтернативним виконанням догово­ру.
До неї вдавалисяв зобов’язаннях, встановлених з приводу двох або декількох
предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них, обраним боржником або
наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою про продаж одного з
двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю. Якщо до
настання цього строку обидва раби були живі, по­купець міг вибрати будь-кого з
них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся
через неможливість його виконання. Проте по­купець міг вибрати іншого раба,
тоді договір підлягав виконанню.

Доповнення (accessio). Застосовувалося зрідка і
використовувалося з метою зобов’язати боржника виконати укладений договір, але
не безпосеред­ньо кредитору, а вказаній в договорі третій особі. Наприклад,
продавець зобов’язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціально укладеним
до­говором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів. У
цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (поку­пець і
продавець), а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої
особи: Це доповнення в договорі не передбачалося.

Штрафна стипуляція. її мета встановити розмір грошової суми,
яку бор­жник зобов’язувався сплатити кредитору на випадок невиконання договору.
Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самим збитки іншій стороні,
повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втрати було дуже важ­ко
визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначалася ще до
того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зо­бов’язань.
Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з
однієї сторони і стверджуючої відповіді — з іншої.

При всій життєвій значущості розглянутих додаткових,
елементів без них цілком можна було укладати різні конкретні договори. Тому
лише внесені в договір сторонами вони набували значення юридичного обов’язку.
Щодо юри­дичної сили договору, то вона не перебувала в будь-якій залежності від
випадкових договірних елементів. Незважаючи на їх відсутність, юридична сила
договору виявилася повною мірою, спираючись на сукупність невід’ємних від
договору істотних його елементів.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ