Главная

Разделы


Теория государства и права
Аграрное право
Государственное право зарубежных стран
Семейное право
Судебные и правоохранительные органы
Криминальное право
История государства и права России
Административное право
Гражданское право
Конституционное право России
История государства и права зарубежных стран
История государства и права Украины
Банковское право
Правовое регулирование деятельности органов ГНС
Юридическая психология
Финансовое право
Юридическая деонтология
Трудовое право
Предпринимательское право
Конституционное право Украины
Разное
История учений о государстве и праве
Уголовное право
Транспортное право
Авторское право
Жилищное право
Международное право
Международное право
Наследственное право
Налоговое право
Экологическое право
Медицинское право
Информационное право
Судебное право
Страховое право
Торговое право
Хозяйственное право
Муниципальное право
Договорное право
Частное право

  • Вопросы
  • Советы
  • Заметки
  • Статьи

  • «все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 24      Главы:  1.  2.  3.  4.  5.  6.  7.  8.  9.  10.  11. > 

    1.2. Кримінально-правовий та кримінологічний зміст мотиву злочину1

    Для юридичної науки дуже важливим є розкриття кри­мінально-правового та кримінологічного змісту мотиву злочину. Сучасна доктрина кримінального права бачить у мотиві «спонукання до вчинення злочину» [48, С. 163] або «усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішу­чість вчинення злочину» [49, С. 150], вивчаючи його як одну з ознак суб'єктивної сторони злочину (складу злочи­ну). Крім мотиву, до суб'єктивної сторони злочину відно­сять вину у формі умислу або необережності, мету та емо­ційний стан особи під час вчинення злочину. При цьому мотив злочину може належати до:

    1) необхідної ознаки суб'єктивної сторони злочину -лише у тих випадках, коли він безпосередньо вказується У кримінальному законі як обов'язкова (конструктивна) ознака даного складу злочину (наприклад, у статтях 148, 172,

    Кримінологічну характеристику змісту мотиву злочину ми об­межуємо лише його загальною схемою, оскільки більш широкий його розгляд дається при висвітленні питань про мотивацію злочину.

    15

    219, 232, 296, 364 КК України) або випливає із самого зміс­ту Диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, у статтях 185-191 КК України необхідною ознакою суб'єк­тивної сторони складів злочинів є корисливий мотив, хоч він безпосередньо і не зазначений законодавцем);

    2)  кваліфікуючої ознаки суб'єктивної сторони злочину (наприклад, у пунктах 6, 7 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 330, ч. З ст. 371, ч. 2 ст. 375 КК України);

    3)  факультативної ознаки суб'єктивної сторони злочи­ну - в усіх інших випадках.

    При визначенні кримінально-правового змісту і зна­чення мотиву злочину найчастіше підкреслюється, що мо­тив є факультативною, тобто необов'язковою, другоряд­ною ознакою суб'єктивної сторони злочину [50, С. 146-147; 51, С. 16; 52, С. 45]. Мабуть, це твердження має свої витоки з радянської теорії кримінального права, в якій за­перечувалася наявність мотиву в кожному суспільне не­безпечному діянні і на цьому ґрунті наголошувалося на необов'язковості мотиву як ознаки суб'єктивної сторони злочину [53, С. 134-135; 54, С. 142-143]. Відзначимо, що такі позиції кримінального права видаються спірними, оскільки не відповідають положенням кримінально-про­цесуального права, яке виходить з того, що мотив має ви­рішальне правове та процесуальне значення, а звідси -розглядає його як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторо­ни злочину та вимагає його встановлення й доказування у кожному злочині.

    Зрозуміло, що не можна назвати злочином те суспільне небезпечне діяння, яке не отримало свого процесуального обґрунтування та в якому не були визначені та доведені мотиви. Саме тому кримінально-процесуальний закон зо­бов'язує доказувати мотив у кожному злочині, незалежно від форми діяння або форми вини. Це означає, що мотив є необхідною складовою ознакою злочину як тоді, коли зло­чин вчиняється шляхом суспільне небезпечної дії, так і то­ді, коли він скоюється шляхом бездіяльності; як тоді, коли має місце умисний злочин, так і тоді, коли - необережний. У п. 2 ст. 64 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної спра­ви в суді підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину. За таких умов вини­кає необхідність встановлення всієї суб'єктивної сторони складу злочину, причому вина і мотив виступають безпо­середніми обставинами, що підлягають доказуванню при

    16

    вчиненні кожного суспільне небезпечного діяння. Іншими словами, якщо не встановлено вину та мотив, то немає до­казів вчинення особою злочинного діяння, яке містить пев­ний склад злочину.

    У цьому аспекті безпідставним є твердження прихиль­ників матеріального права про те, що загальна характерис­тика предмета доказування в справі повинна складатися лише з тих компонентів суб'єктивної сторони, які належать до обов'язкових ознак складу злочину. Така позиція мате­ріального права зводить нанівець включення мотиву до предмета доказування, якщо він не є необхідною ознакою складу злочину. А звідси випливає, що, наприклад, при вчиненні умисного вбивства, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, до предмета доказування не повинен входити мо­тив злочину, оскільки закон зовсім не згадує про нього в диспозиції статті. Але це зовсім не означає якусь другоряд­ність або необов'язковість встановлення мотиву.

    Для конкретного складу злочину всі ознаки необхідні, тим більше, що стосовно мотиву є пряма вказівка в законі. Ось чому ст. 223 КПК України зобов'язує слідчого зазначати мотиви злочину в описовій частині обвинувального ви­сновку. В свою чергу, і у мотивувальній частині обвину­вального вироку суду повинні бути вказані мотиви вчине­ного злочину (ст. 334 КПК Укра'їни). В останньому випад­ку, якщо суд (суддя), що розглядає кримінальну справу, не встановив дійсні мотиви злочину, не зазначив їх у мотиву­вальній частині обвинувального вироку, то це слід вважати істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а звідси - і підставою для скасування чи зміни вироку [55, С. 80]. На нашу думку, саме подібного роду норма мо­гла б з'явитися у чинному КПК України.

    Встановлення мотиву злочину досить часто викликає певні труднощі на практиці через те, що психічна діяль­ність людини, яка народжує цей мотив,- не на поверхні. Наприклад, Ірпіньський міський суд Київської області ви­знав громадянина П. винуватим у вчиненні злочинів, перед­бачених ст. 94 і ч. 1 ст. 222 КК України 1960 року. Як вид­но з обвинувального вироку від ЗО травня 1996 року, суд встановив, що ЗО квітня 1995 року близько сімнадцятої години підсудний П. прийшов до готелю «Ірпінь» (м. Ір­пінь) для зустрічі з Д., з яким був у неприязних стосунках. У туалетній кімнаті готелю під час сварки (хто та як її роз­почав - невідомо) П. вистрелив у потерпілого Д. з пістолета марки «ТТ», в результаті чого настала смерть потерпшо­го. Із матеріалів справи не можна зрозуміти, чому діяння

    17

    П. було кваліфіковано судом за сукупністю злочинів, перед­бачених ч. 1 ст. 222 і саме ст. 94 КК, а не за певним пунк­том ст. 93 КК «Умисне вбивство при обтяжуючих обстави­нах» чи, приміром, за ст. 97 КК «Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони». Думається, що однією з голов­них причин цього була відсутність вказівки суду на мотиви вбивства. А виявлення і розкриття мотиву вбивства могло б суттєво вплинути на вирішення справи по суті.

    Дійсно, у вироку суду немає жодного слова про мотиви вчиненого злочину. Невизначеність мотиву вчиненого діян­ня робить вирок суду не повністю обґрунтованим, оскільки неможливо, щоб одна особа вбила іншу, маючи за мету вбити (як встановив сам суд), не маючи, однак, для цього ніякого мотиву. Не були з'ясовані і причини виникнення сварки у готелі. З показань свідка X. випливає, що між П. і Д. не було конфліктів, навпаки, останній вважав П. своїм другом. А ось у протоколі допиту підозрюваного містяться твердження самого П. щодо стосунків із Д.: «...він (тобто Д.) хотів викрасти сестру і казав, що знівечить її та я її більше не побачу». Привертають увагу і такі факти у спра­ві, які свідчать, що вбитий Д. чіплявся до дівчини підсудно­го, позичав у неї гроші та не віддавав їх.

    Чи не було це вбивство скоєно в стані необхідної оборо­ни або сильного душевного хвилювання? Виходячи із ма­теріалів справи, не можна чітко відповісти «так» чи «ні». Щоб правильно зробити висновки про характер і зміст уми­слу, мети і мотиву, необхідно проаналізувати всі наявні в справі об'єктивні дані в їх сукупності, з урахуванням всіх обставин злочину і відомостей, що характеризують особу винного, його поведінку, попередню діяльність тощо [56, С. 21].

    Не встановивши конкретних мотивів вбивства, суд у дано­му випадку порушив вимоги кримінально-процесуального закону, які були розглянуті вище. Саме про недопустимість помилок у судовій практиці в справах про вбивства і запо­діяння тілесних ушкоджень йдеться у постанові Плену­му Верховного Суду України (далі - постанові ПВСУ) від 1 квітня 1994 року № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини», де підкрес­люється, що «суди не завжди глибоко з'ясовують мотив ... вбивств або заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень». У п. 1 цієї постанови наголошується, що при розгляді справ суди повинні забезпечувати «всебічне, повне та об'єктивне з'ясування події злочину, його наслідків, характеру вини та мотивів діяння...». Згідно з п. З постанови мотив злочину

    18

    повинен враховуватися судом при призначенні покарання [57, С. 661-662]. Аналогічні положення передбачає і проект нової постанови ПВСУ.

    У справі П. суд не здійснив всебічного, повного та об'єк­тивного з'ясування мотивів вбивства, а тому судовий вирок і призначена підсудному міра покарання у вигляді десяти років позбавлення волі потребують перегляду.

    Даний приклад свідчить, що встановлення дійсного мо­тиву злочину має вирішальне значення навіть у тих ви­падках, коли мотив не вказується в диспозиції криміналь­но-правової норми як обов'язкова ознака складу злочину. Але таких прикладів можна навести десятки, сотні, тисячі. Всі вони зумовлюють постановку в кримінально-правовій доктрині питання про визнання мотиву необхідною (поряд з виною) ознакою суб'єктивної сторони злочину.

    Ставлення до мотиву як до факультативної ознаки суб'єк­тивної сторони злочину за суттю розладнує існуючі психо­логічні засади вчинення самого злочину як специфічного різновиду завжди вмотивованої людської поведінки чи дія­льності. Заперечення кримінальним законом обов'язкової наявності мотиву в кожному злочині не відповідає і певним засадам права, оскільки відомо, що ще римські юристи без­застережно дотримувались принципового положення: «Каїіо Є8і 1е§із апіта (апіта 1е§із); тиіаіа 1е§із гаїіопе тиіайіг еі Іех», тобто - мотив є душею закону; при зміні мотиву змі­нюється і закон [58, С. 346].

    Мотиву злочину притаманні всі загальнопсихологічні характеристики мотиву людської поведінки та діяльності. В свою чергу, злочин належить до специфічного виду свідо­мої людської діяльності, тобто є вольовим актом, що перед­бачає мету, вибір засобів, мотив і оцінку дій [59, С. 60-74; 39, С. 58]. У психологічному аспекті мотив є необхідним, невід'ємним і реально існуючим компонентом у структурі будь-якої діяльності суб'єкта. З цього приводу заслугову­ють на увагу такі принципові положення психологічних досліджень: поняття діяльності завжди пов'язано з понят­тям мотиву; діяльності без мотиву не існує; «немотивова­на» діяльність - це діяльність, що не позбавлена мотиву, а діяльність з суб'єктивно та об'єктивно прихованим моти­вом [18, С. 102]. Без мотиву неможливо розкрити психічну природу діяльності [9, С. 96].

    Оскільки кожна людська діяльність здійснюється вмоти­вовано, тобто з певним мотивом, то і в злочині, як у специ­фічному різновиді діяльності людини, завжди є присутнім мотив. «Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної

    19

    поведінки взагалі» [60, С. 53]. Слід зазначити, що діяль­ність у психології визначається як цілісний вмотивований акт поведінки [61, С. 268]. Отже, і в діяльності, і в поведін­ці суб'єкта обов'язково знаходить своє виявлення мотив. Хоча справедливо, на наш погляд, зазначається, що поняття поведінки та діяльності співвідносяться як перехрещувані поняття [62, С. 6].

    Проте у своєму юридичному значенні злочин розумієть­ся не як поведінка або діяльність суб'єкта, а як його суспі-льно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), про що за­значається у ст. 11 КК України. Злочин як діяння - це не лише одна дія, але й дві дії, їх серія, система, поведінка ін­дивідуума, його діяльність в цілому, в тому числі і тривала бездіяльність, невиконання належних дій, вимог, обов'язків і, навіть, певний стан у вигляді дезертирства, незаконного зберігання зброї, перебування в якості втікача, входження в злочинне товариство чи належність до нього тощо [63, С.4].

    З психологічного погляду, діяння обґрунтовується як форма прояву активності суб'єкта, що визначається її соці­альне значущими результатами, відповідальність за які не­се сам суб'єкт, навіть в тому разі, коли вони виходять за межі його намірів [64, С. 99-100]. Отже, фактично, мова йде про діяльність. Як правило, психологами застосовується саме діяльніший підхід при вивченні мотивованої людської поведінки або діяння, в тому числі і злочинної [65, С. 83].

    Діяльність є свідомою, вольовою, мотивованою, ціле­спрямованою поведінкою людини, вона виступає однією з форм людської активності і на цьому ґрунті співвідносить­ся з діянням, причому поняття діяння має більш соціальні та юридичні відтінки, ніж психологічні.

    Мотив є рушійною силою злочинного діяння, його внут­рішнім джерелом, звідси злочин - це лише форма виразу й об'єктивізації мотиву суб'єкта. Отже, мотив є обов'язковою і невіддільною ознакою злочинного діяння, він є присутнім у кожній із складових частин діяння - дії або бездіяльності. Багато вчених-правників (П. С. Дагель [66, С. 188], Б. С. Вол-ков [67, С. 9], Д. П. Котов [40, С. 45], А. Ф. Зелінський [68, С. 63], С. А. Тарарухін [59, С. 70-71], В. В. Лунєєв [69, С. 43], М. Й. Коржанський [70, С. 247], П. А. Воробей [71, С. 89] та ін.) відносять мотив до обов'язкової (необхідної) ознаки злочину (суб'єктивної сторони злочину), такої, без якої вчинення злочину неможливе. Незважаючи на це, фун­даментальні позиції кримінального права залишаються не­зламними: серед суб'єктивних ознак злочину на перше міс-

    це висувається вина і лише вина, визнається обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину. Але до недавнього часу вина, формально залишаючись інструмен­том права, фактично виконувала партійно-класові функції. Достатньо було встановити вину, щоб визнати особу зло­чинцем, повісити на неї тавро «ворог народу», засудити або розстріляти. При цьому зовсім не досліджувалися реальні мотиви злочину, що призводило до об'єктивного ставлення у вину не тільки в умисних, але й у необережних злочинах, хоча жодну з форм вини не можна правильно зрозуміти без з'ясування психологічної сутності злочину, його справжніх мотивів. Тільки після встановлення мотиву можна досліди­ти вину суб'єкта, розкрити її зміст, сутність, форму та сту­пінь. Врешті-решт саме мотив є спонукою та підставою для злочину, він пояснює психологічну сутність злочинного діяння і дає відповідь на питання «чому вчиняється зло­чин?», «який його сенс?».

    Нормативістські позиції в кримінальному праві висува­ють один-однісінький доказ щодо факультативності мотиву як ознаки суб'єктивної сторони злочину: в диспозиціях пе­реважної більшості статей чинного КК України відсутні вказівки на мотив, а тому він не є обов'язковою ознакою складу злочину. З таким же успіхом можна стверджувати (і це було б цілком логічним), що і вина не є обов'язковою ознакою, бо її форма (умисел чи необережність) також не завжди згадується в диспозиціях КК України. Але, на від­міну від мотиву, вина закріплена кримінальним законодав­ством як обов'язкова ознака злочину. За цих обставин ніко­ли не можна виходити з такого роду аргументу: якщо мотив не зазначається у нормі права, значить він вважається таким, що не має значення (байдужий) для державної кваліфікації юридичне значущої поведінки злочинця [72, С. 120].

    Коли стверджується, що у вчиненому є склад злочину, це означає, що фактичні обставини злочину (зовнішня сто­рона діяння) свідчать про те, що він вчиняється конкретною особою, наділеною всіма ознаками суб'єкта стосовно дано­го факту, яка діє винно (умисно або необережно) і вмоти­вовано [73, С. 12-13]. На підставі ст. 24 КК України в кри­мінальному праві розрізняють злочини з прямим і непря­мим умислом. Існування мотиву в злочині декотрі вчені пов'язують з прямим умислом [74, С. 97]. Загальними озна­ками як для прямого, так і для непрямого умислу є складові інтелектуального моменту: усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) та передбачення його суспільне небезпечних наслідків.

    21

    Підставою для розмежування цих видів умислу є вольо­ва ознака: при прямому умислі суб'єкт бажає настання сус­пільне небезпечних наслідків, а при непрямому - хоча і не бажає, але свідомо припускає їх настання. У матеріальних складах при вчиненні злочину з прямим умислом мотив безпосередньо виявляється не лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння, але й у настанні суспільне небезпеч­них наслідків такого діяння. Мотив проходить крізь при­чинний зв'язок між злочинним наслідком і злочинним ді­янням. Звідси - зв'язок між мотивом і метою є безпосеред­нім. Мета, що досягається певним мотивом, неодмінно поєднує у собі і бажаний результат. Досягнення мети озна­чає, що спонукання діяння мотивом закінчилося і певна потреба задовольнилася.

    При вчиненні злочину з непрямим умислом мета на до­сягнення результату, що фактично настає, не є бажаною, а лише свідомо припустимою. Відбувається незбіг мети і ре­зультату. Проте це не свідчить, що у злочинця зовсім відсут­ня якась мета. Просто у таких випадках мотивом передба­чається якась інша мета. Отже, у злочинах з непрямим уми­слом мотив спонукає тільки суспільне небезпечне діяння, тобто мотив зрушується на самі дії, а не на фактичний ре­зультат. За таких умов мотив все ж таки здатний охопити настання суспільне небезпечних наслідків, бо особа має вибір, свободу волі, на ґрунті яких вона спроможна зрозу­міти, що її байдужість (свідоме припущення) до суспільне небезпечних наслідків може призвести до настання їх не­минучості, тим більше, що особа вже передбачає настання таких злочинних наслідків.

    У необережних злочинах суб'єктивна сторона їх складу не обмежується аналізом лише вини, а включає й інші ознаки, в тому числі мотив. Однак питання щодо наявності мотиву в необережних злочинах ще й досі залишається те­оретично невирішеним. Викликає здивування позиція тих правників, які категорично заперечують наявність і кримі­нально-правове значення мотивів у необережних злочинах [75, С. 184; 76, С. 98]. Зауважимо, що до 60-х років питання про мотиви злочинної необережності у радянській кримі­нально-правовій літературі майже не розглядались. Кримі­нолог П. С. Дагель був, мабуть, першим, хто на підставі вивчення автотранспортних злочинів дійшов висновку про наявність у них мотивів [77, С. 89].

    На наш погляд, дослідження мотивів ніколи не повинно бути обмежене лише сферою умисних злочинів. Якщо в умисних злочинах важливо і достатньо з'ясувати мотив

    22

    прийняття рішення про вчинення злочину, то в необережних злочинах можна виділити: а) загальний мотив і кінцеву мету поведінки суб'єкта; б) мотив і мету порушення правил без­пеки, якщо ці правила були суб'єктом порушені свідомо; в) мотив і мету поведінки в екстремальній (наприклад, ава­рійній) ситуації, коли суб'єкт усвідомлює уявлену небезпеку спричинення шкоди [78, С. 209]. Ці мотиви можуть мати різ­ний характер і оцінюватися неоднаково. Основне ж місце серед зазначених мотивів має належати мотивам порушення правил безпеки, тому що саме з цим порушенням пов'язане юридичне і моральне засудження винного [79, С. 54].

    Саме це дозволяє стверджувати, що при вчиненні необе­режних злочинів мотив не поширюється на суспільне не­безпечні наслідки, а лише обумовлює вчинення певної ді­яльності, що призводить до даних наслідків [80, С. 42]. Але навряд чи буде правильним вести мову не про мотиви зло­чину, а про мотиви суспільне небезпечної поведінки, що призвела до злочину [81, С. 80; 33, С. 49]. Адже якщо дія суб'єкта, хоча б і необережна, є злочинною, то мотив дії і є мотивом цього злочину [82, С. 268].

    Суть питання, на наш погляд, полягає не у дискусіях щодо термінів, а у тому, який вплив здійснюють мотиви необережних злочинів на кримінальну відповідальність. У пе­реважній більшості випадків необережно вчинені діяння суб'єкта мають свідомий і вольовий характер, а тому є мо­тивованими і цілеспрямованими, і ці ознаки мають суттєве значення для їх кримінологічної та кримінально-правової оцінки [83, С. 59-60].

    Мотиви необережних злочинів не тільки можуть, але й повинні бути встановлені щодо кожного такого злочину, оскільки в силу п. 2 ст. 64 КПК України мотив входить до предмета доказування у кожному суспільне небезпечному діянні. Інша справа, що у злочинах з так званою «зміша­ною» формою вини мотив їх вчинення повинен розглядати­ся у динаміці. У цьому зв'язку потрібно розрізняти, з одно­го боку,— загальний мотив, з іншого — мотив порушення відповідних правил і, нарешті, мотив поведінки в небезпеч­ній ситуації, що виникла внаслідок такого порушення. Як­що на першому і другому етапах мотив несе достатньо ви­ражений особистий характер, то на третьому він може пе­рейти у ситуативний.

    Згідно зі ст. 25 КК України розрізняють такі види необе­режності: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. При злочинній самовпевненості мотивом діяння суб'єкт ви­значає мету, досягти якої він прагне. Суб'єктом врахову-

    23

    ються і суспільне небезпечні наслідки, які він може спри­чинити своїми діями, але він упевнений в їх ненастанні за­вдяки тим обставинам, на які він розраховує. Тому при са­мовпевненості мотив і мета не охоплюють злочинні наслідки. При злочинній недбалості суспільне небезпечні наслідки взагалі не усвідомлюються суб'єктом, звідси - вплив моти­ву не поширюється на них. Все це, однак, не свідчить про відсутність вмотивованості необережних злочинів. Варто наголосити, що необережний злочин відповідно до ст. 11 КК України є також суспільне небезпечним діянням, яке в психологічному сенсі не буває і не може бути безмотив-ним, оскільки належить до специфічного прояву завжди вмотивованої поведінки та діяльності людини. За таких умов не можна роз'єднувати вмотивоване діяння, що ство­рює злочин з необережності, і сам злочин, що вчинюється з необережності. Це означає, що і необережний злочин також є вмотивованим.

    Досить складний сам по собі процес вивчення мотивів злочину водночас ускладнюється і тим, що досі немає ме­тодик (наукових і практичних), які б дозволяли встановлю­вати мотиви та^психологічний механізм злочинної поведін­ки [84, С. 35]. Й далі залишається дискусійним питання про встановлення мотиву злочину експертним шляхом [85, С. 16]. Для чіткої психологічної діагностики рівень кон­кретно-ситуативних мотивів поки що є недоступним [86, С. 122], хоча експерти і можуть з'ясувати питання про не­відповідність встановлених мотивів злочину характеру ско­єного, невідповідність характеру поведінки цілям і мотивам вчиненого [87, С. 31].

    У психологічному регулюванні будь-якої поведінки, в тому числі і в злочині, беруть участь не тільки усвідомлені, але й неусвідомлені (безсвідомі) компоненти. Мотиви, хоча окремі з них дуже часто не усвідомлюються, невід'ємні від свідомості в цілому, тобто відображають особу, її спрямо­ваність, моральне обличчя [88, С. 34]. Неусвідомленість мотивів, у тому числі у осіб з психічними аномаліями, ані­скільки не звільняє від кримінальної відповідальності за вчинення злочинних дій, оскільки суб'єкт може і не усві­домлювати їх рушійних стимулів, але усвідомлює їх кримі­нально-караний характер [89, С. 141].

    Усвідомлення мотиву перетворює його на мету. Іншими словами, мотив одночасно стає і метою. О. М. Леонтьєв зазначає: «Генетичне вихідним для людської діяльності є незбігання мотиву і мети. Навпаки, їх збігання є вторинним явищем: або результат набуття метою самостійної спону-

    24

    кальної сили, або результат усвідомлення мотивів, що пе­ретворює їх у мотиви-цілі» [18, С. 201]. Усвідомлення мо­тиву і перетворення його на мету злочину робить поведінку злочинця більш цілеспрямованою. Однак мотив і мета все-таки різняться між собою. Мотив - це фактор, що детермі­нує поведінку, а мета - що регулює її [90, С. 23]. Мотив дає відповідь на питання «чому вчиняється злочин?», а мета -«заради чого він вчиняється?». Якщо мотив злочину стиму­лює, то мета - орієнтує, «наводить» суб'єкта на досягнення саме того результату, який становить її зміст [81, С. 79]. Отже, мета є уявленням про бажаний результат, якого праг­не досягти суб'єкт.

    Мотиви злочину необхідно відрізняти від емоційного стану особи під час вчинення нею суспільне небезпечного діяння. Під емоціями (емоційним станом) розуміють психіч­не відображення життєвого сенсу явищ і ситуацій, що ви­являється у формі безпосереднього упередженого пережи­вання, обумовленого ставленням їх об'єктивних властивос­тей до потреб суб'єкта [91, С. 96]. Емоція несе в собі функ­ціональне значення, вона є реакцією особи на певну ситуацію, яка склалася під час вчинення злочину. Емоції виявляються у різного роду почуттях особи - жах, злість, обурення, задоволення тощо. Емоції (почуття) можуть нести в собі і певне спонукальне навантаження, але почуття як спонукальна сила - це ознака психологічної структури осо­би, а не самої злочинної поведінки, тоді як мотив є струк­турним компонентом злочинного діяння (дії або безді­яльності) [92, С. 16]. Для того, щоб стати компонентом поведінки, емоція (почутгя) повинна бути більш-менш усвідомленою суб'єктом як мотив поведінки.

    Дослідження мотивів злочинів має велике значення і для багатьох інститутів кримінологічної науки. Аналіз мотивів злочинів дозволяє найбільш повно: 1) встановити причини та умови злочинності в цілому і причини та умови вчинен­ня окремих злочинів; 2) охарактеризувати стан якісної структури та динаміки злочинності в цілому і окремих ви­дів злочинів; 3) дослідити характер злочинності певних ка­тегорій злочинців (неповнолітніх, рецидивістів та ін.); 4) визначити питому вагу і розповсюдженість окремих ка­тегорій злочинів; 5) розкрити соціально-психологічний ме­ханізм злочинного діяння; 6) розробити ефективні заходи щодо боротьби зі злочинністю і попередження злочинів (у першу чергу заходи виховного і культурного характеру); 7) вивчити особу злочинця, розробити наукову типологію злочинців тощо.

    Підсумовуючи викладене, наголосимо на необхідності переосмислення низки кримінально-правових позицій у ставленні до мотиву злочину. Для надійного забезпечення в Україні прав і свобод людини, в чинному кримінальному законодавстві нашої держави повинні бути закріплені по­ложення щодо визнання мотиву як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони злочину, який з психологічного по­гляду належить до специфічного різновиду завжди вмоти­вованої людської поведінки та діяльності. Такий підхід від­повідав би принципам кримінального права і не супере­чив би загальновизнаним положенням психологічної науки щодо вмотивованості поведінки, діяльності і діяння. І, що не менш головне, це не руйнувало б в людині її людської основи, природу людської поведінки та діяльності.

    «все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 24      Главы:  1.  2.  3.  4.  5.  6.  7.  8.  9.  10.  11. > 





    polkaknig@narod.ru ICQ 474-849-132 © 2005-2018 Материалы этого сайта могут быть использованы только со ссылкой на данный сайт.