Тексты книг принадлежат их авторам и размещены для ознакомления Кол-во книг: 2253

Разделы

Теория государства и права
Аграрное право
Государственное право зарубежных стран
Семейное право
Судебные и правоохранительные органы
Криминальное право
История государства и права России
Административное право
Гражданское право
Конституционное право России
История государства и права зарубежных стран
История государства и права Украины
Банковское право
Правовое регулирование деятельности органов ГНС
Юридическая психология
Финансовое право
Юридическая деонтология
Трудовое право
Предпринимательское право
Конституционное право Украины
Разное
История учений о государстве и праве
Уголовное право
Транспортное право
Авторское право
Жилищное право
Международное право
Международное право
Наследственное право
Налоговое право
Экологическое право
Медицинское право
Информационное право
Судебное право
Страховое право
Торговое право
Хозяйственное право
Муниципальное право
Договорное право
Частное право
загрузка...



загрузка...

§4. Види права власності

Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, за­хоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним виз­наченням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському наро­ду, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності -dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднан­ням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правиЛа були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відно­син; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.

Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення форма­лізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.

Преторська (бонітарна власність). Як відомо, цивільне право для передачі права квіритської власності на res mancipi вимагало формальних актів mancipatio і injure cesio. Одндк на практиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокрема міжнародної, відчуження res mancipi відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому випадку не переходило до покупця. Продавець залишався квіритсь-ким власником, а покупець ставав тільки володільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану

річ на тій підставі, що манципації не було і покупець не став квіритським влас­ником. Звичайно, такий набувач міг захищати своє володіння за допомогою володарських інтердиктів і не тільки проти посторонніх осіб, але й проти са­мого квіритського власника. Але посесорний захист не був остаточним, продавець міг пред'явити петиторний позов (rei vindicatio) і тоді набувач по­винен був повернути йому річ.

Така несправедливість привернула до себе увагу претора - недобросовісні люди могли використати це як засіб наживи - продавши річ і одержавши гроші, можна було вимагати річ назад, тим більше, що з розвитком обороту самі фор­мальності старого цивільного права втрачали свій смисл і гальмували розвиток ділових відносин. З огляду на це, для того щоб запобігти такій недобросовіс­ності з боку продавців, претор почав давати набувачам exceptio doli (заперечення з обману) і тим самим захищати їх від нападів відчужувачів. В ексцепції претор указував на те, що річ підлягає поверненню лише в тому ви­падку, коли вона не була продана і передана відповідачеві на підставі вільного волевиявлення сторін і оплачена грошовою сумою, про яку сторони домови­лися під час укладення договору, хоч і не додержуючись формальностей манципації, претор в ексцепції акцентував увагу на тому, що дія позивача, який пред'явив свою віндикацію, була несправедливою, і відмовляв йому у вимозі. Так претор захищав покупця речі від віндикаційного позову квіритського влас­ника.

Однак становище такого набувача залишалося ненадійним. Він міг втра­тити річ всупереч своєї волі (приміром, ним куплена тварина втекла назад у двір продавця), а захистити свої інтереси шляхом володарського інтердикту було важко, а іноді й неможливо. Власного позову він пред'явити не міг, бо згідно з цивільним правом, власником залишався продавець речі. А інтердик­том (зокрема, інтердиктом utriibi) захищався той, хто протягом останнього року володів річчю більшу частину часу. Якщо куплена кимось тварина на другий день втікала до продавця, то покупець не міг одержати її за допомо­гою цього єдиного для рухомих речей інтердикту. Проте було очевидно, що раз претор визнав справедливим захищати покупця від віндикаційного позову продавця, то необхідно продовжити цей захист, даючи покупцеві не тільки ексцепію, але й якийсь позов для одержання набутої ним речі як від продавця, так і від сторонніх осіб.

І тут претори прийшли на допомогу покупцеві. Зокрема, в останньому столітті республіки якимось претором Публіцієм (ні ім'я претора, ні час ре­форми точно невідомі) був виданий едикт, який мав назву edictum Publicianum і який встановив відповідний до цього позов. Позов, який давався на підставі цього едикту, носить назву публіціанського. Формула цього позову, описана Гаєм. У ній претор пропонував судді задовольнити позов, допустивши фікцію, що позивач нібито володів установлений термін давності володіння і став

 

загрузка...

квіритським власником цієї речі. Отже, цей позов був одним з прикладів actio ficticia. Ним захищалися тільки такі володільці, які мали усі підстави набути власність за давністю, а захист його є ніби випередженням цієї можливої у майбутньому власності.

Якщо ж річ якимось чином повернулася до квіритського власника і по­купцеві доводилося пред'являти свій actio publiciana до нього, то власник виставляв проти позову посилання на своє квіритське право (exceptio just dominii). Однак претор позбавляв сили і заперечений, кидаючи позивачеві реп­ліку, що "річ продана і передана". У результаті виявилося, що особа, яка придбала річ хоч і без дотримання формальностей mancipatio, діставала все­бічний захист як тоді, коли поставала як позивач, так і тоді, коли вона була відповідачем. При цьому право продавця не скасовувалося, однак воно става­ло "голим" - не забезпеченим захистом.

Ким же став набувач речі, вигравши процес? Володільцем? Але ж ним мож­на стати через купівлю речі. Та й ніхто не може перешкодити набувачу речі вільно розпоряджатися нею. Отже, він став власником? Це, безперечно, так, але не цивільним, не квіритським, а преторським, або бонітарним, власником, оскільки річ міцно закріплювалася в його майні, in bonis. Звідси пішла назва -бонітарна. або преторська власність. Однак це не означає, як вже зазначалося, що набувач залишався вічно бонітарним власником. Із спливом набувної дав­ності бонітарна власність набувала титулу власності квіритської, цивільної.

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не мог' ли бути квіритськими власниками. їх тривале безправ'я зрештою виявилося невигідним для самих римських громадян, що змусило їх надати перегринам певну правоздатність. Доступ до римської власності шляхом здійснення пра-вочинів був відкритий перегринам на початку республіканського періоду головно у галузі рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Але до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрини тривалий час не допус­калися, їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто ро­билося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право пере-грина на річ не є квіритська власність.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало наслідків. Разом з асиміля­цією jus civile та jus gentium відмінність права квіритів і перегринів пом'якшувалася, а з 212 р. вона зникає зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і бонітарною (преторською) власністю.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на землі, які входили до складу римської території в повному смислі

загрузка...

слова, тобто з встановленням громадянства по всій території Італії. Провінційна власність - це землі, завойовані Римом, які розглядалися як державна власність. Поділялися ці землі на дві частини. Одна частина захоплених земель вливала­ся у державний земельний фонд і ставала власністю Римської держави, інша також переходила у власність Римської держави, проте надавалася попереднім володільцям відповідно до їхнього національного законодавства. Таке волод­іння і користування могли бути припинені Римом у будь-який час, оскільки власником землі була Римська держава. Провінційні землі розглядалися як загальне надбання усього римського народу, тому володіння окремих осіб певними ділянками цієї землі характеризувалось не як власність, а як володін­ня. Однак насправді їхнє право було рівнозначне праву власності, тому що вони могли не тільки володіти й користуватися земельними наділами, але й розпоряджатися ними, і провінційними судами таке володіння практично за­хищалося як власність, хоч у сфері приватного права, приватного обороту провінційні власники не могли користуватися юридичними актами цивільно­го права, а повинні були звертатися лише до права народів (jus gentium). Це полегшувало й спрощувало встановлення і передачу цієї власності, а "також і сприяло розвиткові у провінціях обороту нерухомого майна.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі, особливо у сфері публічного права головно тим, що з влас­ників провінційних земель стягувалися на користь казни особливі платежі, так звані stipendium або tributum. Однак поширення на італійські землі земельно­го податку, встановлення єдиної форми публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму згладжувало всяку різницю між італійськи­ми і провінційними землями. Отже, відмінності у правовому режимі різних видів власності поступово зникають і вже в законодавстві Юстиніана було вироб­лене єдине поняття права приватної власності - dominium ex jure privatum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв'язку з обме­женням права власності. Розглянемо це питання дещо в іншому плані. Спочатку римляни не припускали можливості існування прав декількох осіб на одну і ту ж річ. Якщо одна особа мала право власності на якусь річ, то інша, вважали вони, такого ж самого права мати не могла. Проте, уважно вникаючи в реаль­ний стан справ, вони виявили випадки, коли одна і та ж річ була власністю декількох осіб. Це, зокрема, траплялося у випадках створення товариства, да­рування, спадкування. Тоді виникає так звана спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна особа має право влас­ності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, аше фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала-у спільній власності, можна було лише за загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом, незалежно від його частки. Кож­ний співвласник міг робити все, що було цртрібно для збереження спільної

речі, проводити необхідні витрати; мав право на участь у прибутках відповід­но до своєї частки, а також вимагати розподілу. Під час розподілу суддя керувався доцільністю і можливістю розподілу у натурі. Оцінка домашніх ре­чей повинна була проводитись за реальною їх вартістю.

Лучшие книги

Введение в право - П. Сандевуар.
Господарське право України - В.С. Щербина.
Основи римського приватного права - Є.М. Орач, Б.Й. Тишик.
Жилищное право - О.А. Городов.
Государственное и региональное управление - Э.А. Уткин, А.Ф. Денисов.
Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе - А.А. Власов.
Защита в советском семейном праве - З.В. Ромовекая.
Использование специальных знаний при установлении фактических обстоятельств уголовного дела - В.Д. Арсеньев, В.Г. Заблоц
Идентификация при расследовании преступлений - В.Я. Колдин.
Правоохранительные органы. Конспекты лекций - Р.А. Беленков.
Государство и местное самоуправление в России. Теоретико-правовые основы взаимодействия - Е.М. Ковешников.
Организация управления оперативно-розыскной деятельностью - В.П. Хомколов.




 
polkaknig@narod.ru ICQ 474-849-132 © 2005-2009 Материалы этого сайта могут быть использованы только со ссылкой на данный сайт.